Ісус дає конкретні вказівки до молитви. Найперше Він радить: «увійди», тобто не каже «залишись назовні». На питання «куди увійти», каже: «у свою комірчину». Є дві комірчини: фізична і духовна. Духовною комірчиною є наше нутро. Ми закриваємо за собою двері наших чуттів, які ще залишаються в щоденних пережиттях, і тоді можемо сконцентруватися – по суті, зосередитися на усвідомлення Божої присутності. Бог є тут, я відкриваю Йому, а водночас в моїй внутріш-ній комірчині – в тайні, як каже Ісус, – Отець вислуховує. Тому треба молитися саме тут, щоб нав’язати контакт з Богом. Першим кроком молитви є акт покаяння – признати перед Богом свої помилки і гріхи, свавілля, пусті слова, злі думки і т.д.

Крім особистої молитви, є і спільна молитва, але Ісус тут про неї не говорить. Ти повинен увійти до своєї, а не чужої комірчини. І в своєму помешканні треба мати місце, де можна молитися!

«Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права»

Це слово Господь Ісус дає нам не для дискусії, а для реалізації. Воно має свій глибокий сенс і пов’язане з подвійною жертвою: по-перше, людина зрікається якоїсь своєї власності на користь інших, а по-друге, якщо це робить приховано, то ще й жертвує і людське визнання та похвалу. Ісус пояснює, що це відбувається тому, «щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» – не тільки людську нагороду, але Божу – вічну. Тут здійснюється: втрачаємо, щоб отримати. Втрачаємо матеріальне, щоб здобути нематеріальне. Жертвуємо дочасне, щоб отримати вічне. Пам’ятай: твій Отець знає, що є таємне, а Ісус тобі нагадує: «Він віддасть!».

У Старому Завіті було сказано: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха…» (Левіт 19,17-18). Ісус пояснює, чому ми повинні любити своїх ворогів і молитися за тих, хто переслідує нас: «Таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте лише братів (друзів) ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани (митники) роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (вірші 45-48).

Ісус далі продовжує: «Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт.5,40-41).

Заповідь «око за око, зуб за зуб» нам здається жорстокою, але тут йшлося про запровадження хоча б базової справедливості і про зупинення ланцюгової помсти, адже людина за одне око виколе обидва, а за один зуб виб’є всі зуби. Але Ісус каже, що ми повинні прощати і відповідати на зло добром, а на ненависть – прощенням.

У Посланні до Римлян у дусі цього заклику написано: «Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро… Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву Божому… Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рм.12, 17-21).

У Старому Завіті той, хто клявся, посилався на свідчення Бога, і водночас скликав на себе Боже прокляття, якщо б не дотримав клятви або якщо його слова були неправдиві. Іноді людина заприсягалась Богом (1Сам. 20,3; 1Сам. 25,26), іноді лише людиною, яка цим водночас зобов’язувалася стати месником можливого порушення присяги. Іноді, щоб підкреслити вагомість присяги, приносили в жертву тварину. Її розрізали і присягаючий проходив між двома половинами. Можливо, це було символічне стягування долі, яка спіткала тварину, на того, хто б порушив союз (Бут. 15,8-18; див. Єр. 34,18). Ізраїльтяни присягали вівтарем (1Цар.8,31), який належав Богу, або храмом (Мт. 23,16 і наст.). Закон суворо забороняв кривоприсягу (Лев. 19,12), але покарання за неї залишав Богові (1Цар. 8,31 і наст.; Зах. 8,3).

«А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку,

Ісус пояснює цю правду про Тайну подружжя в 19 главі:

«І підійшли до Нього фарисеї і, спокушаючи Його, запитали: „Чи можна чоловікові відпустити свою жінку з якої-небудь причини?”. Він відповів їм: „Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою?”. І мовив: „Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом,  так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає”. Кажуть вони до Нього: „Чому ж тоді Мойсей звелів дати розвідний лист і відпустити її ?”. А Він сказав їм: „Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так. А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку – за винятком розпусти – і ожениться з іншою, той чинить перелюб; і хто ожениться з розведеною, чинить перелюб”. Кажуть до Нього учні: „Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись”. Він же відповів їм: „Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано”» (Мт.19,3-10).

В цьому слові Ісус говорить про спокуси і про те, як з ними боротися. Головним полем бою є наше мислення. Диявол через спокуси атакує мислення більше, ніж будь-що інше. Ця боротьба є нещадною, і поки ми живемо на цій землі, безперервно триває. Не можеш собі дозволити, щоб думки пробігали твоєю головою, як їм заманеться. Перед Богом ми відповідаємо за те, щоб кожну думку, яка пробігає нашим мисленням, зупиняти і старанно перевіряти, чи вона послушна Христові. Зі свідчень Святого Письма і досвідів святих бачимо, що будь-яка комунікація між людськими і демонічними силами відбувається в людському мисленні. Кожна демонська спокуса, яка зводить людину, прицілена на людський розум. Ворог використовує також людське тіло, щоб схилити людину на свою сторону і отримати її згоду. Тому в кожному моменті свого спокушання ворог розвиває певну думку, наприклад, викликає заздрість, ненависть, непрощення.

Первородний гріх, який полягає в бунті проти Бога і Його заповідей, сильно зранив всі області життя людини. В області тілесності це зранення проявляється гріховною пожадливістю, яка появилася ще в Адама і Єви зразу після гріхопадіння (Бут. 3,7). Тому Бог встановив 6 і 9 Заповіді, щоб не ширилась інфекція гріха нечистоти. В цьому слові, виголошеному в Нагірній проповіді, Ісус вказує на корінь перелюбу, який полягає в тому, що людина може ним грішити не лише фізично, але також і в своєму серці, коли з’єднається з пожадливою думкою. В цьому випадку інструментом гріха є нечистий погляд, а місцем є людське серце – пожадливе, нечисте думання.

«Ви чули, що було сказано давнім: „Не вбивай”; і коли хтось уб’є, той підпаде судові. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. Хто ж скаже братові: „Нікчема!”, той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: „Дурень”, той підпаде під вогонь пекельний»

А) Ви чули, що було сказано: „Не вбивай!”

П’ята Божа заповідь звучить: «Не вбивай!». Злісне мислення, поєднане з обманом і маніпуляцією що переростає в ненависть, є коренем вбивства. Існує вбивство фізичне, але також душевне і духовне. За всіма трьома формами убивства є дух брехні і смерті. Людина дозволить себе зманіпулювати або власним самообманом, або обманом з боку інших людей, яким вона повірила, або прямо сугестивним думкам, за якими стоїть диявол. Гріхом проти П’ятої заповіді є і нищення свого здоров’я. Сьогодні на кожній пачці сигарет написано: «Куріння вбиває!». Вбивають і наркотики, і алкоголь, і аморальне життя (СНІД, сексуальні вбивства, помста з ревнощів…), і легковажне ставлення до здоров’я свого і ближнього. Гріхом убивства є і аборти, евтаназія…

Ісус говорить про подвійну праведність. Про праведність книжників і фарисеїв, і про праведність з віри. Якщо не матимемо цієї праведності з віри, то не увійдемо в  Царство Небесне.

Слово праведність – тобто справедливість – означає, що кожному треба дати те, що йому належить. Боже слово каже: «Відплата за гріх смерть» (Рим. 6,23), і «всі згрішили» (Рим. 3,23). Отож всім людям за гріх справедливо належить смерть, і не тільки дочасна, але й вічна, тобто відлучення від Бога – пекло.

Ці слова Христа є останнім, восьмим блаженством. І перед тим Ісус говорить про переслідування, а також підкреслює нагороду, якою є Царство Небесне. Переслідування є частиною життя з правдивої віри. Переслідувань зазнавали одразу ж перші християни в Єрусалимі. Першим мучеником був диякон Степан. З апостолів першим помер мученицькою смертю Яків, брат апостола Івана. Обидва брати погодилися з проханням їхньої матері, щоб бути першими у славі. На питання, чи можуть вони пити чашу терпінь, яку п’є Ісус, сказали: «Можемо». Безкровне мучеництво Іван сміливо і в повноті витерпів під хрестом. Криваве мучеництво витерпів св. Яків, коли 42 року був усічений мечем. Безкровне, психічне мучеництво є тоді, коли заради Христового вчення ми зазнаємо зневаг, переслідувань, брехливих очорнень і всякого лиха.

Вся 21 глава, остання в Євангелії від апостола Івана, розповідає про зустріч воскреслого Христа з апостолами. Це відбулося в Галилеї і це була третя зустріч апостолів з воскреслим Христом. Апостолів того разу було сім. Серед них був Петро та Іван. Ісус говорив передусім з Петром. Тричі запитав Петра, чи він Його любить. Грецька мова для вираження поняття «любов» має слова «агапе» і «філія». Агапе – це безкорислива любов, якою нас любить Бог і якої від нас очікує. Філія – це людська любов: між батьками і дітьми, любов до народу… Для визначення любові між чоловіком і жінкою грецька мова має  термін «ерос». На жаль, слов’янські народи мають для цих всіх понять тільки один термін – «любов». В даний час, коли світ покривається хвилею сексуальної нечистоти і збочення, треба розрізняти справжні цінності і давати їм правильні назви. Слово, що виражає любов, яка безкорисно дається і жертвується – це «агапе». Протилежністю до любові є самолюбство, егоїзм.

«А по тому Ісус, знавши, що все вже довершилося, щоб здійснилось Писання, промовив: „Прагну!”  Стояла ж посудина, сповнена оцтом. От і подали Йому до уст настромлену на тростину губку, просяклу оцтом».

Ісус має фізичну спрагу, причиною якої є втрата крові під час бичування і розп’яття. Але має і духовну спрагу. Прагне звершити діло відкуплення і любові: «Бо так полюбив Бог світ (тебе), що віддав Сина Свого Єдинородного…». Ісус інтенсивно прагне звершити діло спасіння. Але і в тобі Він прагне – прагне твоєї любові, того, щоб ти був духовно перемінений, щоб був з Ним в духовній єдності. Це дорога наслідування і дорога хреста. Йдеться про щоденне відречення в малих речах.

Ісус тужить, прагне, щоб спасіння було звершене і з нашого боку. Він прагне очищення Свого Містичного Тіла, яким є Його Церква. На жаль, багато-хто через єресі, окультизм і аморальність стали паралізованими членами Містичного Тіла.

Роздуми: Де Ісус промовив ці слова і коли? Промовив на хресті, в останню годину свого життя. До кого їх сказав? До свого учня, який стояв під хрестом і якого Ісус любив (Божою любов’ю-агапе). Учень також любив Ісуса, тому подолав страх зі смерті і стояв під хрестом. Інші учні були переможені страхом і не стояли під хрестом.

Ісус хоче, щоб і ми були учнями, які йдуть під хрест, і тут любов’ю з’єднуються з Ісусом розіп’ятим. Учень залишить задля Христа все, і свій страх зі смерті, бо знає, що Ісус переміг смерть. За вірність в наслідуванні, що є проявом практичної любові, Ісус дає вічне життя.

Ісус «бачив учня», «сказав до учня», а «учень прийняв» останню волю Ісуса – заповіт. Він прийняв Ісусову Матір. Він є для нас прикладом. Ми повинні бути Ісусовими учнями і прийняти Ісусову Матір. Куди Її маємо прийняти? До свого найвласнішого, в себе, в своє нутро (по-грец. eis ta idia; по-лат. in sua).  Щодня ми повинні приймати Ісусову Матір.