Натхненний оригінал цього тексту є на грецькій мові. Перекладати цю глибоку правду можна у різних варіантах. Але остаточно глибокий сенс може відкрити тільки Святий Дух, який є автором. Людським співавтором та інструментом Святого Духа був святий апостол Павло. Святе Письмо пояснює Святий Дух, який вводить нас до його таїнств, – той же Святий Дух, який є головним автором усього Святого Письма. Ми спробуємо тільки окреслити певні духовні глибини, які є в цьому вислові зі Святого Письма.

Сказано: «Поховані з Христом у хрещенні». Що це означає? Адже всі ми живемо. Тут йдеться не про фізичне поховання (його пережив Ісус, коли був покладений у кам’яний гріб на Голготі), але тут йдеться про вираження таїнства, що через хрещення ми з’єднані з Христом і з усіма таїнствами нашого спасіння. Це стосується і наступної правди, коли сказано, що разом з Ним (з Христом) ми також воскресли. Фізично це нас також не стосується, бо фізично ми ще навіть не померли і фізично не були поховані. Але йдеться про глибоку правду в духовній сфері.

У 1 главі послання до Колосян можемо зауважити ще кілька глибоких правд, які нас стосуються.

У вірші 13 сказано, що Бог визволив нас –  буквально вирвав – з-під влади темряви і переніс до Царства Свого улюбленого Сина. Також одразу ж наголошено, що в Ньому, в Ісусі, маємо відкуплення і прощення гріхів. Отож прощення гріхів не осягаємо ніде інше, а тільки і тільки в Ісусі. Умовою є віра в Ісуса Христа як Божого Сина, який прощає гріхи. Він прощає їх як через особистий жаль, так і через Тайну Сповіді. Отож тут знову наголошено, що ми були визволені з-під влади темряви, за якою є злий дух.

Наступна глибока правда виражена у 24 вірші, де апостол каже, що радіє, страждаючи за нас і доповнюючи те, чого ще бракує скорботам Христовим для Його Містичного тіла, яким є Церква. Це стосується і нас. І наше терпіння, поєднане з Христовим терпінням, приносить благословення для інших. А тоді в 27-му вірші апостол говорить про таїнство. Запитуємо: Яким є це таїнство для поган? Це таїнство про нас, які часто живемо серед невіруючих. Це таїнство полягає в тому, що Христос є серед нас, а одночасно і в нас.

Сказано, що ми повинні одягнутися в повну Божу зброю. Отож, не лише в деяку, але зброя має бути повною. І сказано, що ця зброя має бути Божою, а не людською. Чому ми повинні її одягнути? Щоб дати відсіч хитрощам диявольським. А до чого зводить диявол, дух брехні? До того, щоб людина чинила зло під прикриттям добра, або щоб пропагувала брехню з допомогою мозаїки, підступно поскладаної з часткових правд. Але мета політики диявола одна – обманути людину, щоб вона потрапила до фальшивих систем мислення, де усуне правду і покаяння, та житиме в ірреальності, марноті і самообмані (а з часом і сама почне бути в ньому переконана). Отож найбільша потреба – це проповідувати правду і вести на дорогу правди, а вона поєднана з покаянням. Коли людина щось виконає, треба оглянутися назад і подивитися, чи це було добре, чи погано, а також усвідомити, які це принесло плоди. А для цього потрібно, з одного боку, самокритики (але правдивої – не впадати у скрупульозність і депресії), а з іншого боку – правдивої критики інших, яка веде до наслідування Христа, який сам є Дорогою, Правдою і Життям.

Ми повинні вважати, і це кожен з нас. На кого? Самі на себе. І на що? На те як поводимося. А чому? Щоб поводитися не як немудрі, а як мудрі. Отож, що маємо робити? Не марнувати цього часу, бо настали лихі дні. Що означає марнувати час? Це коли клопочемося про марноти, які проминають, і коли не намагаємося в часі зібрати собі духовні скарби, які злодії нам не вкрадуть та іржа не зіпсує.

Якщо читаємо Боже слово далі, то там написано: «Тому не будьте необачні, а збагніть, що є Господня воля». Це означає, що той, хто намагається збагнути Божу волю на тому місці, де перебуває, і в той час, який Бог йому дає, такий є розумним і мудрим. Далі сказано: «Не впивайтеся вином, а сповнюйтеся Духом. Проказуйте між собою псалми, гімни та духовні пісні». Апостол наголошує: «Співайте та прославляйте у серцях ваших Господа», а потім додає: «дякуйте за все завжди Богові й Отцеві в ім’я Господа нашого Ісуса Христа». Це розумно і мудро. Цим ми використовуємо час.

Ісус будує Церкву, яка є Його – Христовим – тілом. Для її будування використовує по-справжньому навернених християн, не тільки священиків і монахів. Кожен, хто хрещений, хто навернувся і прийняв Христового Духа, мав би прагнути спасіння душ, насамперед, душ найближчих йому людей. Це помилка – вважати, що людей повинні навертати священики, монахи або спеціальні місіонери. Священик має бути пастирем, а овець породжують вівці – не пастир. Отож кожен християнин зобов’язаний проводити місію – бути євангелистом. Має спасати душі в тому середовищі, де перебуває, віч-на-віч. Звичайно, євангелистом не буде той християнин, який є духовно мертвий, коли він тільки охрещений, але без Духа Христового, і якому не лежить на серці спасіння своєї душі та душ, які йдуть широкою дорогою до загибелі. Такі «християни» швидше тягнуть на широку дорогу до загибелі не тільки своїм поганим прикладом, але й словом, і навіть примусом.

«Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від вас: воно дар Божий.

Слід правильно пояснювати собі це Боже слово. Найперше, наше спасіння не є з наших вчинків. Бог дав нам ласку спасіння, це Божий дар, як каже Святе Письмо, так що ніхто не може хвалитися. Але це не означає, що коли ми прийняли порятунок, спасіння в Христі, то вже не маємо робити добрих вчинків. Ми маємо їх робити у співпраці з Божою ласкою і в єдності з Христом. Але ця основа – спасіння, була нам дана даром. Тому також необхідно проводити місію молитвою, випрошувати Божу ласку для навернення конкретних людей, а передусім треба просити, щоб в Україні настало духовне воскресіння.

Україна знаходиться в стані внутрішньої боротьби: чи ми збережемо скарб віри в нашого Спасителя Ісуса Христа, або чи т.зв. релігія Нью Ейдж, яка пропагується духом цього світу, позбавить нас живої єдності з Ісусом, тобто спасительної віри. Цьому тиску піддається не лише Україна, але всі християни і всі християнські народи.

Це слово життя можна було б назвати: «Ми перейшли від смерті до життя». «І ви були мертві вашими провинами й гріхами, в яких ви колись жили…». Без Ісуса Христа людина живе в своїх провинах та гріхах і є духовно мертвою. Існує тут певна сила, яка її тримає в системі смерті. Апостол каже, що це звичай, тобто система цього світу, яка веде людину до того, щоб слухати думки демона, тобто князя повітря, про якого апостол каже, що це дух зла. Де діє цей дух, цей князь повітря? Він досі діє в тих, які бунтуються проти Бога.

У 3 вірші сказано: «Між ними і ми всі колись жили в наших похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів, і були ми з природи дітьми гніву, як і інші». Але у вірші 4 показано вихід: «Та Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любові, якою полюбив нас, мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом».

«А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває “Авва, Отче!”

Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові».

Кожна людина перед своїм наверненням до Христа є рабом гріха. Практично не має духовного світла і через сліпоту розуму й совісті вважає ідолопоклонство побожністю, а різні забобони вірою. В Біблії це виражено словами: «не відрізняє правиці від лівиці». Така людина має фальшивий образ Бога, навіть повністю не усвідомлюючи цього, і є ведена фальшивими духами, які її легко обманюють.

В серці охрещених малих дітей, хоча й вони поки що не використовують розум і ще не могли свідомо навернутися, перебуває Христове світло і вся Пресвята Трійця. Нехрещені діти не мають цієї ласки.

Отож тим, які повірили Богу і слухняно прийняли Ісуса як свого Бога і Спасителя, Бог дав право стати Божими синами (дітьми). І тому, що вони Божі сини (діти), Бог послав в їхні серця Духа свого Сина – Святого Духа, який взиває «Авва, Отче!». Святий Дух заступається за них стогонами невимовними – передусім тоді, коли взивають Ісусове Ім’я, або коли свій погляд і серце звертають до Бога, і звичайно тоді, коли у дусі та правді моляться мовами.

Це Боже слово, дане через апостола Павла, надзвичайно важливе! Воно є захистом від єресей, які нищать Христову Церкву зсередини. Не тільки в далекому минулому, але надзвичайним способом, особливо з часів II Ватиканського Собору, єресі поширились, наче лавина. На Соборі була схвалена єресь про пошану до поган, а фактично і про пошану до їх демонів! Ця єресь протирічить вченню апостолів і Святого Письма, а також цілій 2000-літній Традиції.

Як могло статися, що ці єресі схвалили і пропагували соборні та пост-соборні папи? Відповіддю на це є догматична булла папи Павла IV. Булла проголошує, що якщо священик, єпископ або навіть і папа проповідує єресі, то тим самим стягнув на себе анатему – виключення з Церкви, і все, що він робить, є недійсним. Адже єресі – це «інше», фальшиве євангеліє!

«Бо любов до Христа спонукає в нас цю думку: Коли один умер за всіх, то всі вмерли. А Він умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для Того, хто за них умер і воскрес».

П’ята глава починається словами: «Ми знаємо, що коли земне наше житло, намет, розпадається, то маємо будівлю Божу, будинок нерукотворний, вічний на небі». У 10 вірші говориться про суд: «Всім бо нам треба з’явитися перед судом Христовим, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добре, чи зле». На закінчення глави апостол закликає примиритися з Богом: «Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом! Того, хто не знав гріха, Він за нас зробив гріхом, щоб ми стали Божою праведністю в ньому (в Христі)» (вірш 20-21).

У час Великого посту ми будемо повторювати це слово з 14-15 вірша: «Бо любов до Христа спонукає в нас цю думку: Коли один умер за всіх, то всі вмерли». Тут говориться про Таїнство Христової смерті, пов’язаної з нашим хрещенням і з нашою вірою в це Таїнство. Поки що ми фізично живемо. Коли Ісус, Єдинородний Син Божий, з любові до нас став людиною і помер за нас, то і ми в Його смерті померли для зла і гріха. Але бачимо, що гріх і далі діє в нашому житті. Однак забуваємо, що він не діє в Христовій смерті, є переможений.

«Ось чому ми не втрачаємо відваги: хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день. Бо те, що одну мить триває, – наше легке горе – готує нам безмірну вагу вічної слави»

Святий апостол Павло показує коринтянам і нам на прикладі самих апостолів, що якщо любимо Господа Ісуса і намагаємося з усіх сил Йому служити, то треба рахуватися і з хрестом фізичного виснаження. Духовна боротьба і пов’язані з нею молитовні чування, піст і невтомна праця вичерпують наше тіло і душу. Але наш дух обновляється, як сила орла. Внутрішня людина, знову зроджена зі Святого Духа, сповнена внутрішньої Божої сили, дитячої радості і любові до Бога та людей. Наш дух «радіє в Бозі, Спасі моїм», і наче б проти природних законів пізнаємо, що чим ми старші, тим живіші у служінні Богу і повні Божої сили. Якщо це не так, ми повинні каятися, що з нами щось негаразд і що ми витрачаємо своє життя без користі. Ми не боїмося навіть смерті, бо знаємо, що Бог воскресить нас з мертвих і дасть нам нове, перемінене тіло і вічну славу в небі. Внутрішнє відношення і любов до Христа спонукає до того, що ми прагнемо аж до повного вичерпання служити Богу і допомагати Йому спасати душі.

Що передує цьому віршу? Вірші 8-9: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені». У віршах 10 і 11, які ми будемо повторювати протягом двох тижнів як слово життя, говориться про Ісусову смерть та Ісусове життя. Сказано: «Нас бо увесь час живими віддають на смерть за Ісуса». Як ми повинні розуміти і реалізувати це слово? «Увесь час» означає, що щось знову і знову повторюється. Це не означає секунда за секундою, але у певні моменти відбувається знову те саме – нас віддають до Христової смерті. Вираз «увесь час» також вказує, що це твердження апостола Павла стосується не настільки фізичного мучеництва (бо воно буває тільки один раз), наскільки внутрішнього вмирання задля Ісуса, а це можемо повторювати кожного дня.

Апостол Павло в цьому контексті говорить про воскресіння нашого тіла, починаючи з 35 вірша, де поставлено питання: «Як воскреснуть мертві, в якім тілі вони прийдуть?». На це апостол відповідає порівнянням з зерном, яке вкинене в землю і з якого зійде пшениця чи інша рослина. У віршах 42-44 сказано: «Так само й воскресіння мертвих: сіється у тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі… сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне. Якщо є тіло тваринне, то є й тіло духовне». А далі слідує вірш 45: «Так і написано: „Перший чоловік Адам став душею живоюˮ». У книзі Буття написано: «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став душею живою» (Бут. 2,7). Чому не написано, що став тілом живим, але написано, що став душею живою? Основа душевного, тобто людського життя – це людська душа, яка має розум, пам’ять і волю. Тіло живе доти, доки в ньому є душа. Тіло без душі мертве.

«Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду. Хто мовами говорить, той сам себе повчає; хто ж пророкує, той повчає Церкву»

На початку 14 глави сказано, що ми повинні змагати до любові, але гаряче бажати духовних дарів, особливо ж дару пророцтва. Апостол Павло порівнює дар пророцтва з даром молитви незнаними мовами. Він пояснює, що коли хтось молиться незнаною мовою, інша людина не має з цього користі, бо цю молитву з глибин душі промовляє Дух Божий до Бога Отця, і ніхто цього не розуміє. З цього має користь той, хто молиться, але не спільнота. З пророчим даром інакше. Дар пророцтва – це не якесь віщування про майбутнє, навіть якщо Бог через пророцтво відкриває майбутні речі. Але не в цьому суть пророцтва. В третьому вірші сказано, в чому полягає його суть: 1) йдеться про духовне збудування, тобто користь для віруючих; 2) йдеться про попередження; 3) йдеться про розраду. Хто молиться мовами, безперечно, має досвід, що Божий Дух в цій молитві дає і усвідомлення нагальної потреби просити всім своїм єством за конкретну річ і залишатися або в Божій обітниці, або у вірі в Боже слово. Святий Дух в той момент дійсно заступається за нас стогонами невимовними і незнаними для нас словами, які промовляємо в Божій присутності.