Цьому слову передує: «Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди у власнім оці ти не добачаєш? Або як можеш сказати братові твоєму: “Дай, хай вийму скалку в тебе з ока”, а он же колода в твоїм оці!» Отже, ми бачимо в оці брата скалку, яка там насправді є, але колоди у власному оці ми не бачимо. Це означає, що людина бачить навіть незначну помилку в другого, але своїх помилок і гріхів не усвідомлює. Ісус каже: «вийми із свого ока колоду» і підкреслює слово «спершу». Ми ж навіть при добрій волі маємо схильність спершу виймати скалку з ока свого брата. Тому ми повинні зробити буквально крок віри, поєднаний з правдивим покаянням – визнати свою власну провину і цим покаянням вийняти колоду зі свого ока, тобто з системи свого помилкового мислення. Проте Ісус не говорить, що після того, як виймемо колоду з власного ока, ми повинні бути байдужі до ближнього і посилатися на фальшиве милосердя чи фальшиву любов, ні. Другим кроком є допомогти вийняти скалку з ока брата свого. Ісус каже, що якщо виймемо свою колоду, то духовно прозріємо. А коли не виймемо колоди, духовно не прозріємо.

«Не судіть, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють»

Господь Ісус тут знову вказує на практичну частину життя кожної людини, а нею є відношення до ближнього. Перша Заповідь говорить нам, що ми повинні любити Бога всім серцем своїм… А Друга подібна до неї: маємо любити ближнього, як самого себе. Протилежністю до любові є егоїзм. Любов змушує людину виходити з себе і жертвуватися. Егоїзм робить своє «я» центром цілого Всесвіту. Самолюбство пов’язане з духовною сліпотою, яку називаємо гордістю. Гордість – це смертельна отрута, яка проникла до людської природи через перший гріх. Вона проявилась невірою Божому слову – правді, і вірою та підпорядкуванням брехні, а таким чином і духу брехні – дияволу. Плодом цього гріха є смерть, яка переходить на кожну людину.

«Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день

турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха»

Турботи ми створюємо собі автоматично. Що робити з турботами? Ми повинні вчитися щодня на молитві віддавати їх Богу. Це єдине правильне рішення. Часто турботи настільки великі і складні, що не бачимо виходу. Кожну молитву необхідно починати з покаяння: «Господи, прости мені, що так мало довіряю Тобі, що не шукаю насамперед Твого Царства, що кожного дня потрапляю в круговорот моїх свавіль, а потім часто мене завалюють проблеми, які не вмію вирішити. Я опиняюся в напруженні, де проявляється моя нетерпеливість щодо ближніх, і навіть гнів. А потім словом чи жестом їх зранюю і порушую взаємні відносини. Прошу, пробач мені це. Ти бачиш, що в цій конкретній проблемі не бачу рішення, я в цьому безсильний, але віддаю цю проблему Тобі. Ти, Господи, є вирішенням цієї моєї невирішальної проблеми. Тепер в ній я вже не безсильний сам, тепер я безсильний разом з Тобою. Дякую за мир, який даєш мені до душі. Знаю, Господи, що в свій час Ти і в цій справі прославишся. Вже не боюся, дякую Тобі, що і ця, невирішальна для мене проблема, є в Твоїх руках».

«Шукайте найперше Царство Боже та його справедливість, а все інше вам додасться»

Ісус наголошує на слові «найперше». Здавалося б, йдеться про дрібницю, але якщо Боже Царство і спасіння нашої душі поставимо аж на друге місце, існує небезпека, що ми будемо обманені тисячею добрих речей і втратимо Боже Царство. Пошук – це процес, який є болючим. А де є Боже Царство? Святе Письмо каже: «у вас» чи «посеред вас» (Лк. 17). І дійсно, якщо ми найперше шукатимемо Царство Боже, то все інше, чого дійсно потребуємо, нам додасться. В цьому може переконатися кожен. Коли будемо шукати у своїй сім’ї найперше Царства Божого, Бог дасть благословення дітям, буде оберігати сім’ю і сповнить взаємні відносини жертовною любов’ю, але якщо найперше будемо шукати все інше, а Царство Боже поставимо на останнє місце, існує небезпека, що втратимо все. Тут ключове слово – «найперше»! (по-грец. proton). Найперше в кожній проблемі я маю поставити собі питання: Де є Ісус? Він відповідає: «Я з тобою по всі дні життя твого (див. Мт. 28, 20), але проблема в тому, що ти не є зі Мною». Хоча б кілька разів на день протягом цих двох тижнів пригадуй собі ключове гасло: Де є Ісус?

Слово мамона означає матеріальну власність і майно, особливо нечесно здобуте на шкоду ближньому. Воно також означає хабар, яким змушують мовчати свідка або суддю. Ісус звертає увагу на демонічну поневолюючу силу мамони: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити і мамоні». Отож, в кінцевому підсумку, віра в значенні довір’я і уповання на мамону виключає віру в Бога. Тому Ісус показує на протиставлення відношення до Бога і відношення до мамони та закликає до особистого вибору між обома.

Ісус каже: «Світло тіла – око». Деякі переклади подають: «Світильником твого тіла є око». Далі Ісус говорить про око, яке є здорове або чисте, а плід цього – що тоді все тіло у світлі.

Треба усвідомити, що людина має око фізичне і око внутрішнє – духовне. Духовне око є вираженням внутрішнього життя: або людина живе згідно Божих законів, а тоді є мудрою, має світло мудрості, або живе у гріху, чинить зло, а потім перебуває в темряві – є духовно сліпою. Те духовне око – це внутрішній погляд на Бога, слухання голосу совісті, усвідомлення того, що Бог все бачить і що нема нічого прихованого, що не відкриється. Людина буде зі всього здавати звіт. Якщо рахується у своєму житті з Богом, з Божими заповідями і намагається їх реалізувати, то її внутрішнє око здорове.

«Не збирайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де твій скарб, там буде й твоє серце!»

Ісус простим способом показує нам, що збирати скарби на землі є великим нерозумом. Він каже, що міль та іржа їх нищать і злодії викрадають. Крім того, головним злодієм, який все вкраде, є смерть. А Ісус каже: «Будьте готові, бо не знаєте ні дня, ні години», і вказує на чоловіка, якому вродився багатий урожай і який планував побудувати великі клуні та мати забезпечене майбутнє. Бог сказав йому: «Нерозумний, ночі цієї душу твою заберуть від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив?». Це слово відноситься не тільки до олігархів чи якихось багачів, але стосується кожного з нас. Чому? Бо і до нас сказано: «Збирайте ж собі скарби на небі, де іржа їх не нищить…». Це наказ, ми повинні збирати скарби на небі.

В молитві «Отче наш» Ісус виділяє 7 прохань, якими ми повинні просити Небесного Отця. Одне з них – це прохання про прощення: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». І саме до цього прохання дає коментар. Тобто наголошує, що в щоденному житті ми повинні прощати ближнім. Треба знати, що Бог милосердний, прощає всі гріхи, якщо Його просимо. Але тут є одна умова – і ми повинні прощати тим, які нас скривдили. Щоб прощати ближнім стало для нас звичним, треба пізнати правду про себе. Це означає самокритично признати перед Богом свої провини: ми не шукаємо найперше Божого Царства і Його справедливості, не дбаємо про спасіння своєї душі, бойкотуємо правду і реальність смерті та не хочемо з цією реальністю рахуватися. Як страуси, ховаємо голову в пісок, щоб не мусіти серйозно приймати правду про те, що після смерті нас чекає Божий суд, а тоді буде або пекло, або небо. Звідти вже ніхто не повернеться. Час дорогоцінний, а ми живемо в байдужості, навіть в бунті проти Бога, не зберігаємо Його заповідей, навіть їх не знаємо і не намагаємося пізнати.  Будь-яка марнота і брехня нас притягає, щоб ми її пізнавали і приймали собі на шкоду. Потім за ці гріхи приходять депресії, ненависть до ближніх, ізоляція, хвороби, невирішальні  проблеми, розбиття сімей, конфліктні ситуації, але навіть тоді не хочемо признати правду і бачити також свою провину. Ми провиняємося проти ближніх недбальством, ненавистю, заздрістю, ревнощами, гнівом, гордістю. І не тільки це. Ми повинні усвідомлювати також і гріхи, яких ми допускаємося в нашому думанні, бо немає нічого таємного, що не стало б явним.

Ісус дає конкретні вказівки до молитви. Найперше Він радить: «увійди», тобто не каже «залишись назовні». На питання «куди увійти», каже: «у свою комірчину». Є дві комірчини: фізична і духовна. Духовною комірчиною є наше нутро. Ми закриваємо за собою двері наших чуттів, які ще залишаються в щоденних пережиттях, і тоді можемо сконцентруватися – по суті, зосередитися на усвідомлення Божої присутності. Бог є тут, я відкриваю Йому, а водночас в моїй внутріш-ній комірчині – в тайні, як каже Ісус, – Отець вислуховує. Тому треба молитися саме тут, щоб нав’язати контакт з Богом. Першим кроком молитви є акт покаяння – признати перед Богом свої помилки і гріхи, свавілля, пусті слова, злі думки і т.д.

Крім особистої молитви, є і спільна молитва, але Ісус тут про неї не говорить. Ти повинен увійти до своєї, а не чужої комірчини. І в своєму помешканні треба мати місце, де можна молитися!

«Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права»

Це слово Господь Ісус дає нам не для дискусії, а для реалізації. Воно має свій глибокий сенс і пов’язане з подвійною жертвою: по-перше, людина зрікається якоїсь своєї власності на користь інших, а по-друге, якщо це робить приховано, то ще й жертвує і людське визнання та похвалу. Ісус пояснює, що це відбувається тому, «щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» – не тільки людську нагороду, але Божу – вічну. Тут здійснюється: втрачаємо, щоб отримати. Втрачаємо матеріальне, щоб здобути нематеріальне. Жертвуємо дочасне, щоб отримати вічне. Пам’ятай: твій Отець знає, що є таємне, а Ісус тобі нагадує: «Він віддасть!».

У Старому Завіті було сказано: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха…» (Левіт 19,17-18). Ісус пояснює, чому ми повинні любити своїх ворогів і молитися за тих, хто переслідує нас: «Таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте лише братів (друзів) ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани (митники) роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (вірші 45-48).

Ісус далі продовжує: «Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт.5,40-41).

Заповідь «око за око, зуб за зуб» нам здається жорстокою, але тут йшлося про запровадження хоча б базової справедливості і про зупинення ланцюгової помсти, адже людина за одне око виколе обидва, а за один зуб виб’є всі зуби. Але Ісус каже, що ми повинні прощати і відповідати на зло добром, а на ненависть – прощенням.

У Посланні до Римлян у дусі цього заклику написано: «Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро… Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву Божому… Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рм.12, 17-21).

У Старому Завіті той, хто клявся, посилався на свідчення Бога, і водночас скликав на себе Боже прокляття, якщо б не дотримав клятви або якщо його слова були неправдиві. Іноді людина заприсягалась Богом (1Сам. 20,3; 1Сам. 25,26), іноді лише людиною, яка цим водночас зобов’язувалася стати месником можливого порушення присяги. Іноді, щоб підкреслити вагомість присяги, приносили в жертву тварину. Її розрізали і присягаючий проходив між двома половинами. Можливо, це було символічне стягування долі, яка спіткала тварину, на того, хто б порушив союз (Бут. 15,8-18; див. Єр. 34,18). Ізраїльтяни присягали вівтарем (1Цар.8,31), який належав Богу, або храмом (Мт. 23,16 і наст.). Закон суворо забороняв кривоприсягу (Лев. 19,12), але покарання за неї залишав Богові (1Цар. 8,31 і наст.; Зах. 8,3).

«А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку,

Ісус пояснює цю правду про Тайну подружжя в 19 главі:

«І підійшли до Нього фарисеї і, спокушаючи Його, запитали: „Чи можна чоловікові відпустити свою жінку з якої-небудь причини?”. Він відповів їм: „Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою?”. І мовив: „Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом,  так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає”. Кажуть вони до Нього: „Чому ж тоді Мойсей звелів дати розвідний лист і відпустити її ?”. А Він сказав їм: „Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так. А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку – за винятком розпусти – і ожениться з іншою, той чинить перелюб; і хто ожениться з розведеною, чинить перелюб”. Кажуть до Нього учні: „Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись”. Він же відповів їм: „Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано”» (Мт.19,3-10).