Треба говорити про пекло. Але про саму цю правду важко говорити. Однак, якщо на цьому темному фоні покажемо контраст – красу Спасителя, тоді це дійсно справжня євангелізація. Так, пекло є реальною небезпекою, яка стосується кожного. Але тут є Ісус, Який прийшов, щоб врятувати нас від пекла. Тому страх перед пеклом має бути для нас сильним стимулом до правдивого покаяння, щоб ми спасли свою душу.

Один побожний священик з апостольською ревністю протягом 40 років проводив місію у Франції. На аудієнції з папою Пієм IX у Римі під час щирої розмови розповів про свою місіонерську роботу. З цієї нагоди папа дав йому надзвичайно корисну пораду: «Вчи про великі правди спасіння. Говори, передусім, про пекло. Нічого не замовчуй, головне не замовчуй про пекло. Ніщо так не допомагає опам’ятати і навернути до Бога бідних грішників, як ця правда».

Господь часто виховує нас, щоб ми ні на що не наліплювалися: на жодний спосіб, на жодну уяву, щоб були повністю убогі духом і змагалися тільки за одне – за самого Ісуса, щоб Його нам ніщо не замінило і щоб ні в чому ми не мали глибокого задоволення, тільки в Ньому, Який полюбив нас споконвіку і заради нас принизився аж до смерті – смерті хресної.

Мета нашого життя – з’єднатися з Богом і в цій єдності перебувати цілу вічність. Вічне життя починається вже тут, на землі, де Бог поставив нас до проби. Це випробовування у кожного інше. Ми живемо в різні часи на різних місцях, кожен з нас має точно визначену кількість років, а потім прийде кінець нашої життєвої подорожі. Ці кілька десятків років минуть дуже швидко, а крім того, вони здебільшого сповнені турботами, розчаруваннями… Життя на землі – це постійне скитання. Тут, на землі, Бог дає нам свої ласки, а коли з ними співпрацюємо, хоч трошки зрікаємося себе, упокоримось, приймемо якийсь хрест, фізичне чи душевне терпіння, то потім це приносить внутрішню радість, яку знову ж таки дає нам Бог. Але нас постійно оточує зло, заздрість, хвороби, страждання і втрата наших рідних. І це повинно нам нагадувати, що тут ми не маємо постійного місця. Наша Батьківщина є на небі. Тут ми тільки подорожні і не знаємо ні дня, ні години. Треба пам’ятати про вічність.

Перший храм на території України був посвячений святому пророку Іллі.

Пророцький Дух дуже потрібний для проводу Божого люду. У Святому Письмі є чотири основні пророки: Ісая, Єремія, Єзекиїл і Даниїл. Ми називаємо їх великими пророками. Книги з їхніми пророцтвами складають частину Святого Письма. Потім слідують 12 малих пророків: Малахія, Осія й інші. Однак у Святому Письмі немає книги пророка Іллі, ні книги пророка Єлисея. Звісно ж, і Мойсей мав пророцького духа, але найбільшим з пророків Старого Завіту є пророк Ілля. Новозавітній пророк Іван Хреститель прийняв, власне, духа пророка Іллі. Ісус декілька разів згадує про це в Євангелії, коли говорить про нього, що він є той Ілля, який мав прийти.

Що таке дух пророка Іллі? Чи можемо і ми прийняти духа пророка Іллі? І ми маємо Божого Духа. В 14-ій главі Першого послання до Коринтян читаємо про те, що пророчий Дух промовляє через пророків. У Символі віри ми визнаємо, що Святий Дух говорив через пророків.

Бачити Христа в собі і в своєму ближньому. Питання: Що бачить «стара людина»? Вона не бачить Христа ні в собі, ні в своєму ближньому, ні в своєму братові, а на собі не бачить своїх помилок і не хоче їх бачити, бо ненавидить правду і упокорення. Тому треба часто тренуватися в упокоренні, і це навіть не мусить бути штучним: треба зупинитися і признати собі правду – а це болить. Крім того «стара людина» не хоче признати, що дари, які має, є від Господа, але привласнює їх собі і шукає через них не Божу славу, а власну. Отож, це крадіжка. Це небажання признати реальність, правду. Що бачить «стара людина» на ближньому? Його природні дари бачить з погляду заздрості і ревнощів, певної конкурентності, і навіть не хоче їх признати.

Але найосновніше, що робить небо небом – це те, що маємо Бога, єдність з Ним, яка ніколи не закінчиться, отож беремо участь в Божому житті. Ангели є близько Бога і мають своє досконале життя. Але ми отримали безпосередньо Боже життя, бо Ісус став людиною. Він через втілення прищепив до нашої природи Боже життя. Ми, які прийняли Христа, вже тут, на землі, маємо вічне життя. Суть вічного життя полягає в тому, що ми отримали Божу природу, стали співспадкоємцями Божого Царства. Ми були буквально прищеплені до Христа. В нас діє той самий Дух, що в Христі.

Ворог обманює мого ближнього однією формою брехні, а мене – іншою, можливо цілком протилежною. Моє завдання полягає не в тому, щоб виправляти ближнього чи інших. Рішення – не реформувати і виправляти інших, але вміти приймати їх як свій хрест. Наприклад, добрі якості характеру приймати з радістю – радіти з цього, а погані – приймати з подякою як хрест. А передусім, треба бажати, щоб цим хрестом (цією поганою властивістю, злою звичкою ближнього) я був очищений і міг помножити терпеливість, покору і любов.

Бог здобув мені небо – приготував його для мене. Заради мене Він став людиною, принизився аж до смерті, пролив за мене Свою Кров і відкупив мене. Кого маю любити більше? Він дав мені існування через моїх батьків, але Він є моїм Отцем. Він любить мене більше, ніж я сам себе, більше, ніж будь-хто інший. В Першій заповіді Він говорить мені, що я маю любити Його всім серцем, всією душею і всією силою. Коли я востаннє любив Бога всім своїм серцем, всією душею і всією силою? Треба хоча б одну хвилину на день по-справжньому любити Бога. Щодня ми 7 разів повторюємо на молитовних зупинках: «Ісусе, Боже мій, люблю тебе всім серцем, всією душею і всією силою. Тепер втрачаю свою душу ради тебе та Євангелії». Ми повинні насправді це усвідомити, принаймні на одну хвилину.

Зверніть увагу, що деякі люди, особливо вчені, які шукають конкретні закономірності в області матерії (різні наукові дослідження в галузі техніки чи медицини), здатні протягом багатьох років уважно шукати і досліджувати, щоб відкрити якийсь закон. Коли зроблять якесь відкриття, це приносить їм велику радість. І ми повинні пізнавати в Бозі певні таїнства: таїнство добра і зла, таїнство історії людства і духовної боротьби з демонами, таїнство Божої любові, Божої величі та інші таїнства – все це ми будемо пізнавати в небі у Божому світлі. Тут ми бачимо тільки як у дзеркалі (1Кор. 13, 12), неточно, але там будемо бачити правду і Бога в обличчя. Через пізнання людина чимось збагачується, це приносить їй щастя. А в небі будемо пізнавати правду все глибше і глибше.

Що буде зі мною після смерті? Мене чекає або вічне життя, або вічне засудження. Це серйозні речі. Боже слово каже: «Людям призначено один раз вмерти, а потім же суд» (Євр. 9,27).

Коли хтось мав йти тільки на світський суд, то тремтів від страху. А всі ми будемо стояти перед Божим судом, але не направляємо за собою зло. Що зробив би той, хто б мав у себе наркотики і знав, що якщо їх у нього знайдуть, буде розстріляний? Швидко би їх відкинув від себе і так позбувся їх. Ми носимо з собою гріх. Але в годину смерті з ним до неба не пройдемо, бо він тягне нас до пекла. Боже слово ясно каже: «Заплата за гріх – смерть» (Рим. 6,23). Тому мусимо його викинути, засудити і дати під владу Ісусової крові, яка очищує нас від кожного гріха.

В своєму житті ми повинні мати мотивацію, мету, перспективу. Наша мета – не довге життя, але вічне життя. Ми повинні постійно бачити перед собою небо – свою справжню Батьківщину, бачити реальність вічного щастя. Людина переважно до цього повністю байдужа, наче б це її зовсім не стосувалося. Буде роздумувати про якусь конкретну річ, що треба купити в магазині і т.д., – це для неї живе і актуальне, але найосновнішу і найважливішу річ – небо – зовсім не усвідомлює.

Ніколи не забувайте про головне: любити Бога понад усе, отож і понад своє «еґо»! Любити означає помирати! Любов є розп’ята! А в кризових ситуаціях достатньо лише дивитися вгору і усвідомлювати, що Бог мене тепер бачить і що тепер приймаю цей біль. Також згадаю собі про фізичну смерть. Одного разу вона прийде і буде вже пізно. Але тепер, сьогодні, ще є час до покаяння, до ревності!

Важливо проводити успішну євангелізацію, але також треба молитися, щоб Господь дав, аби євангелізація могла відбуватися в певному ритмі, бо вона веде до ревності, витривалості і, можна сказати, в своєму завершенні – до духовних жнив, але все це – лише як вихід з Єгипту. Потім слідує Червоне море і настає період пустині, тобто певних випробувань, які символізують і змії, що кусали ізраїльтян за нарікання, коли Бог очищав їхнє серце. А потім – вхід до Ханаану. Але бачимо, що Божий народ дуже швидко відпав знову до поганських практик, як описує Книга Суддів і, власне, вся історія Ізраїля. Постійно проявляється тенденція повертатися до старого стилю життя (до поганства і пов’язаного з ним плекання культу «старої людини»).

Кульмінація настає з приходом Христа, Його смертю та славним Воскресінням, а потім – Зісланням Святого Духа. В апостольський період, а особливо в ап. Павла, бачимо ревність євангелиста і місіонера. Потім слідувала мученицька смерть всіх апостолів і період кривавого переслідування християн. Ще воно не скінчилося, а вже приходить аріанство.

В нас є духовна система, духовна інфекція первородного гріха, непослуху і бунту. Це «стара людина», кам’яне серце, тобто фабрика гріха, яка працює автоматично. Ми повинні її зупинити. Це постійна боротьба. Ми мусимо знати, що це в нас є. Як тільки потрапимо у важчу ситуацію, відразу ж проявиться гордість, самолюбство, себежаль, заздрість. Вогонь Божий повинен все це паралізувати. Боротьба починається аж тоді, коли ми приймемо Ісуса, нове серце і нового Духа.