Після смерті нам відкриються очі і ми побачимо, що кожен момент нашого життя мав свій план і свою мету. Побачимо і молитви, і жертви, і періоди духовної пустині, які ми вважали беззмістовними, а там пізнаємо, що все це мало своє значення. Тому живімо у вірі і тоді, коли чуттями нічого не відчуваємо, коли справа здається для нашого розуму дурною і непотрібною, але вірою ми повинні все перемінювати і постійно казати Богу своє «так».

Ісус потребує зрілих людей. За один рік з одною зрілою людиною Він може зробити більше, ніж з сотнями незрілих за 200 років. Справжня ознака зрілості – це ступінь вмирання для свого «я» заради Христа. Ця смерть полягає в покорі, в цілковитому зріканні в кожній ситуації своєї власної волі, свого добра, своїх уявлень і прагнень та в прийманні усього з любові до Ісуса.

Треба боротися за духовне пробудження в своєму народі – готувати дорогу для живого Господа Ісуса. Прийде Божий час, коли завіє Святий Дух! Не здаваймося! Наша боротьба не проти тіла і крові, але проти духів в піднебесних просторах (Еф. 6,12). Але не біймося, Ісус з нами. Він знає про нас, а ми лише несемо частину Його страждань і переслідувань, які Він сьогодні зазнає у світі та, на жаль, і в Своєму Містичному Тілі – Церкві. Але Він є переможець!

Змагання за єдність – це те найважливіше завдання. В ньому через хрест має реалізуватися чиста любов до Бога і до душ. При змаганні за єдність найшвидше очищуються наші почуття, розум і воля. А тоді ці сили душі через єдність може використати Ісус.

«Стара людина» в мені і в моєму ближньому стереже Господа Ісуса, наче у в’язниці, і якщо хочемо йти за Ним, то треба хоча б двічі упокоритися. Перше упокорення – це вийти з себе, зі свого «спокою» або свого зранення чи себежалю. А другий крок – упокоритися  перед «старою людиною», яка стереже мого ближнього. Коли це зроблю, то зустрінуся з живим Ісусом.

Що сказав пророк Ілля, коли на Кармелі впав вогонь з неба і спалив приготовану жертву? «Я все зробив за Твоїм словом». Не більше і не менше. А ми до цього часто хочемо щось додати, бо так нам подобається, або щось здається нам перебільшеним. Однак Бог вчить нас, щоб через малі речі ми вчилися слухатись, ходити в Дусі, наслідувати Христа. Ісус каже: «Йди за Мною!» (Лк. 5,25), а також: «Моя пожива – чинити волю Мого Отця!» (див. Ів. 4,34). А чию волю виконую я? Свою? Своїх настроїв? Або волю якогось духа – заздрості, гніву, мстивості, мамони чи нечистого духа? Кому я служу? Собі? Але ми маємо бути слугами Всевишнього! З Ним завжди переможемо! І при тому зовсім не має значення, чи в боротьбі нас хтось уб’є, або чи нас відкличуть з поля бою. Це нас не цікавить. Нас цікавить тільки одне: шукати і виконувати Божу волю. А тоді, як каже апостол Павло, «мені приготований вінець слави, і не тільки мені…». Він проповідував Боже слово в силі, а не лише як літеру Писання, яку проповідують сучасні ліберальні теологи. Однак таку Божу силу і Божу мудрість не отримаємо без молитви. Молитва є основою. Там вирішується перемога.

Коли приступаємо до боротьби, мусимо знати, проти кого ми боремось. Ми не воюємо проти якоїсь мертвої території, на якій стоять заводи, аеропорти, склади зброї… Не воюємо проти якихось фізичних, тобто неживих, енергій, але боремося проти «пантократорес» – духовних сил, розумних істот зла, які мають певну духовну силу. Однак і вони повинні підкоритися Божій владі, Божому слову – слову, яке промовить Бог через Своїх вірних слуг і слугинь. Вони мусять підкоритися – чи хочуть, чи не хочуть. Але це слово має бути сказане у вірі, а не в сумнівах. Інакше б здійснювались слова апостола Якова: «Хто вагається, той подібний до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер» (Як. 1,6). Ісус каже: «Не сумнівайся, а вір!». У що? Не в свої сили, свої здібності чи досвіди… Так, треба мати досвіди, і в момент бою можемо керуватися й ними, але головне – мати єдність з «центром», з Ісусом.

На Різдво ми згадуємо реальність Христового приходу у світ. Заради нас Він народився як беззахисне Дитятко. Ми знову повинні усвідомити ту велику радість, яку нам звіщає Боже слово: «Сьогодні вам народився Спаситель, Христос Господь!» (Лк. 2,11). Сьогодні і мені народився! Сьогодні і тобі народився Спаситель!

Христос хоче народитися і в нас, і через нас хоче свідчити  світу. Чому? Щоб люди могли отримати прощення гріхів, щоб вони могли бути спасенні. В Євангелії написано: «Він спасе народ свій від гріхів їхніх». Ісус є главою Містичного Тіла – Церкви. Ми – Його члени, і Він від нас хоче, щоб в цій добі, в цей час ми свідчили і за це свідчення були охочі навіть терпіти. Він спас нас через своє терпіння, через свою кров, свою жертву на хресті.

На Різдвяній Літургії ми хочемо пережити зустріч з Ісусом. Особливо під час Святого Причастя знову усвідоммо собі Боже слово: «Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, перебуває в Мені і Я в ньому». Наша душа повинна бути живим Вифлеємом, вертепом, куди приходить сам Бог. Ми повинні бути подібними до Пресвятої Богородиці, яка носила Христа і яка дала Його світу. І ми маємо Його носити у своєму серці, перебувати в Ньому, залишатися закоріненими у Христі, а також маємо давати Ісуса іншим.

Святість полягає в тому, щоб ми щодня ставали до світла і зразу ж каялися за свої свавілля, бунт і гордість, яка виступає проти Бога. Треба  усвідомити свої гріхи, які ми скоїли в житті, та, схиливши голову, визнати: «Господи, я це зробив, і тепер знову провинився бунтом проти Тебе»…, а тоді одразу ж того духа пихи витягнути і поставити до світла. Таким чином він дуже швидко відійде, а ми отримаємо мир і світло для подальших кроків. Всі  бунти і себежалі мусять іти на хрест – щодня, постійно. Без цього неможливо жити правдивим життям наслідування Христа і здобути свободу від гріха. Лише тоді нас буде стосуватися Боже слово: «Живе в мені Христос». Інакше Він не може в нас жити, але в нас живе стара людина, яка також має свою програму – пекло: вже тут на землі і потім після смерті.  Вона служить дияволу і віддасть за нього навіть  життя. Треба запалати святим гнівом: «СТОП! Так не може бути! Адже я знаю, Кому повірив і Кому служу. Моєю програмою є наслідування Ісуса. Він є моя Дорога. Він є моє Життя. Не збираюся служити собі – старій людині». Якщо людина служить собі, і, таким чином, насправді служить духу пихи і брехні, тоді він щодня водить її за ніс, і хоч вона щодня може бачити згубні плоди, все ж часто цьому знову вірить. Але Божому слову і Христу, який є  Воплоченим Словом, не вірить. А коли Господь хоч трішки спрямує на правдиву дорогу, нарікає і ремствує. Треба зупинятися, постійно каятися і за все дякувати! «Не розумію, Господи, але дякую Тобі за це».

Особливо в Різдвяний час до темряви гріха і світу приходить таємним, але реальним способом Ісус – істинний Бог і єдиний Спаситель. Він вирвав нас з рабства диявола і смерті (Кол. 1,13). У Ньому єдиному маємо вічне життя.

Кожного особисто стосується радісна вістка Євангелія: «Сьогодні і тобі народився Спаситель, Христос Господь!» (пор. Лк. 2,11) Наша душа є живим вертепом. «Тим, які Його прийняли, дав владу стати Божими дітьми». Хто прийме Ісуса, той стає Божою дитиною, спадкоємцем Божої слави.

На першому місці має бути Ісус і любов до Нього, а для всього іншого діє засада – «настільки, наскільки». Це означає, що настільки корисно любити будь-яке творіння, наскільки це веде нас до того, щоб ми любили Ісуса; а наскільки це відводить нас від Божої любові і від кінцевої мети, якою є спасіння душ (а найперше своєї) – настільки треба цього зректися.

Щодня треба тренуватися у зреченні своєї волі в дрібницях, а головне – у готовності, щоб коли людина зрікаючись свого добра, не перебувала в якомусь смутку, зуміла зразу ж з готовністю і з радістю звернути свій  погляд до Господа Ісуса і віддати Йому цю конкретну річ. Саме це «жертвування Ісаака» має свою ціну. «Ісаак» – це те, що людина найбільше тримає і в чому бачить найбільше добро.

Перш, ніж станеш перед Божим судом, треба зробити все для того, щоб не стояти там з порожніми руками. Ми будемо суджені не тільки за те, що ми робили зло. Ми повинні робити добро – вчинки, які мають вартість для вічності. Ми будемо суджені за те, що повинні були зробити, але не зробили. Кожне добре слово, кожне підбадьорення, кожен крок віри, кожне терпіння, яке ми приймаємо і несемо, кожне висміювання і переслідування за Христа має велику вартість. Отож, ми повинні жити з віри. Звичайно, ми не будемо виправдані тільки через те добро, яке ми зробили. Ми оправдані Христовою справедливістю. Так, наше спасіння є в Христі, це основа християнства, але питання в тому, що на цій основі ми будемо будувати: дерево і солому, або золото вчинків, виконаних у єдності з Христом.

Наш хрест дійсно є найбільшим даром від Бога, він повинен повністю звільнити нас від «старої людини», від найменшої прив’язаності до будь-чого, і сповнити нас думками про основні речі – смерть, небо, пекло і про покиненого, приниженого і розп’ятого Ісуса.

Завжди, коли Бог хоче дати нове життя – воскресіння, дорога до цього нового життя веде через смерть «старої людини». Немає іншої дороги, ніж зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ісусом, а потім духовно померти собі, гріху і світу! Нехай Бог через різні дрібниці веде нас до смерті з Марією і через Марію.