До пекла людина йде тому, що відкидає спасіння в Ісусі Христі, не хоче признати гріх перед собою, своєю совістю і перед Богом. Закриє очі і в цій затверділості залишиться аж до смерті. Коли Бог посилає якісь терпіння і випробування, щоби привести до покаяння, людина відповідає наріканням, бунтом, не хоче схилитися перед Богом і затвердіє. Весь світ може доказувати: «Ти зробила це», але людина перебуває в ірреальності, в брехні. Всі це бачать, але вона, як сліпа, стверджує, що не зробила нічого поганого, що є святою. А таке мислення має і найбільший злочинець. Один священик неодноразово намагався спонукати військового, нацистського злочинця Айхмана, який мав на сумлінні життя сотень тисяч євреїв, щоб перед стратою зізнався у своїх гріхах і злочинах. Але він, наче б був замкнений у якійсь скляній посудині – йому абсолютно нічого не доходило, він нічого не припускав. Весь світ бачив його злочини, але він перед усім світом стверджував: «Я невинний, нічого поганого не зробив. Я тільки виконував накази». Але чиї? Диявола! Святий Василій каже, що послух має бути аж на смерть, але це означає, що до межі важкого гріха.

Бог вклав у нас духа, який подібний до Бога розумом, свобідною волею… В момент смерті людський дух повертається назад до Бога, який його створив, як написано в книзі Екклезіаста (див. Еккл. 12,7). Потім людина йде на Божий суд, де будуть виявлені всі її гріхи і де вона здасть звіт за своє життя. Потім настане ще й воскресіння: одні підуть до вічного життя, а інші – до вічної погибелі, як каже Боже слово. Отож людина ніде не сховається. Тому треба бути готовим до смерті, мати спасительний страх смерті і Божого суду, який має вести нас до правдивого покаяння, живої віри і чуйності, щоб ми використовували час, передусім на молитві.

Погляньмо навколо себе. На кожному кроці бачимо діло рук Творця. Ми також Його діло. Божу мудрість можемо побачити вже на самій діяльності нашого організму. Шлунок працює як хімічний завод, який все переробляє. Якщо б ми не мали легенів, то не могли б дихати. Наше серце – як насос, який сам налагоджується, хоча й тут немає ніякого інженера, який би планував, що і як має працювати. А як щодо імунної системи, яка захищає нас від різних вірусів?! Навіть найкращий вчений не здатний винайти і створити настільки точно працюючу систему, як в нашому організмі. А які чудеса є в області передачі нового життя! Під серцем матері зростає дитинка. Вигляд дитини: колір волосся і очей, її риси, характер – все це запрограмовано в генетичному коді ДНК, який дитина переймає від батьків.

В момент зачаття Бог дає дитині душу. Бог створив людину на Свій образ. Тут не йдеться тільки про тілесну оболонку, але саме про безсмертну душу! Однак вона заражена інфекцією первородного гріха, який поступово почне проявлятися.

Чи ти готовий сьогодні померти? Таке питання мусить заторкнути кожну людину. Ти готовий? Готовий сьогодні? Усвідом реальність смерті… Зі смертю все закінчиться. Вже не зможеш чинити жодного покаяння, ані жодних добрих вчинків. Тому запитай себе: «Господи, що б було зі мною, якби Ти сьогодні покликав мене у вічність? Чи я готовий? – Ще ні». А коли будеш готовий? Коли? Тому мусиш приготуватися вже тепер! Сьогодні час спасіння, не завтра! Бог обіцяє грішнику прощення, але не обіцяє йому завтрашнього дня, як каже Боже слово. Тут відкладання – це злодій. Відкладати покаяння – це самогубство! Покаяння ми повинні чинити відразу – і негайно. Тепер чини покаяння! Як? Що тобі потрібно робити? Прямо зараз стань до Божого світла, перед Боже обличчя, і відкрий, відмаскуй свій гріх та «стару людину», яка спекулює, як викрутитися, щоб це їй багато не коштувало.

У деяких місцевостях існує звичай, що коли під час похорону несуть на марах померлого, його супроводжує на цвинтар іноді навіть кілометрова процесія – майже все село. На цвинтарі зупиняються і співають пісні з музичним супроводом. Всі люди це бачать, чують і згадують: «Це була людина, з якою ми ще недавно зустрічалися, розмовляли…», і хоча б когось це може спонукати до того, щоб зупинився і усвідомив собі: «Невдовзі цією дорогою понесуть і мене, і мене це стосується». Але переважно люди не припускають до себе таких думок. Чому? Бо серйозно не рахуються зі смертю. А сьогодні тим більше, коли в містах є крематорії, куди прийде тільки сім’я або декілька людей. Таким чином люди ізольовані, щоб не думати про ці найосновніші речі у житті – про смерть, суд, вічність і про нашого Творця, Спасителя і Господа.

Яка це дивна сліпота: людина про все думає, але те найголовніше, що є в глибинах нашого єства – тугу за справжнім щастям – заспокоює на фальшивих дорогах. Тому будьмо в цьому егоїстами, але егоїстами максимальними – бажаймо найбільшого добра для себе. Цим найбільшим добром є вічне життя – щастя в небі, яке ніхто у нас не забере. Але людей це зовсім не цікавить. Як це можливо? Диявол має своїх мучеників. Мільйони і мільйони людей віддають своє життя за брехню. Бог пропонує нам справжній мир і справжнє щастя вже тут, на землі, і після смерті, а ми наче сліпці. Це є доказом реальності первородного гріха в нас – вродженої духовної сліпоти.

Згадаймо подію, коли ізраїльтяни мали вийти з єгипетського рабства, і коли Господь карав єгиптян десятьма карами. Остання кара була найважчою. Мойсей сказав Божому люду, що вони повинні заколоти пасхального агнця, і що його кров’ю мають помазати одвірки своїх домів. І дійсно, цієї фатальної страшної ночі ангел-губитель пройшов усім Єгиптом і в домах усіх єгиптяни померли первородні сини, первородні тварини – все первородне. На Єгипет впала Божа кара, але всі ізраїльтяни були збережені і врятовані, ніхто не був покараний.

Господь показує нам, що чим важча і глибша боротьба – тим більше треба покори і відданості Господу Ісусу, тим більше мусимо виходити із себе! Тут вже навіть неможливо захищати Божу правду і справедливість чимось добрим і людським. Тут діє тільки одне: приймати хрест і смерть, але з Христом і через Діву Марію. Це дорога – дорога через смерть до воскресіння.

Людина дивується, як дух брехні водить нас за ніс. Але чому дивуватися? У світі підло діє дух світу, а в нас є «стара людина», тобто інфекція гріха, яка прагне брехні. Диявол, який панує над обома (над злом в світі і злом в нас), тримає нас, як медіумів, в рабстві гріха і темряви. Єдиний, хто може спасти нас, – це Ісус Христос. Ніякі психології чи філософії не визволять нас з цієї системи брехні і смерті. Якщо будемо слухати сучасні психології і теології, то коли будемо помирати, підемо прямою дорогою до пекла. Ми мусимо чинити покаяння і вірити Євангелію. Ми повинні прийняти Боже слово спасіння і Самого Спасителя, а не якісь замінники, які нам подає брехун і вбивця зі своєю армією і які «стара людина» (отрута в нас) радо приймає. Тому потрібно виступити проти центру зла в нас, проти зрадника в нас, що зраджує Христа, проти «старої людини», яка є приятелем диявола і творить з ним єдність, укладаючи мирний договір. Ми повинні радикально виступити проти диявола і духа зради, який є в нас.

Умиранню свого «его» найбільше допомагає жива спільнота і певні форми самоупокорення. Перша і основна форма – прийняття Божого порядку, що кожного дня хочу відкриватися Святому Духу і в міру пізнання виконувати Божу волю. Далі зростанню покори сприяє те, що кожного вважатиму кращим за себе (див. Фил. 2,3) – в правдивому світлі. Треба намагатися бачити в ближньому позитиви, а коли він дає згіршення і грішить, то терпеливо це зносити. Усвідомлю, що зараз на нього тисне щось, чого я не розумію – і тоді треба упокорятися  в думках і відчуттях, згадуючи, скільки я отримав ласк і як їх розтратив, змарнував, скільки з мене вийшло порожніх слів і як багато нарікань, свавілля і т.д.

Божа сила проявляється в нашому безсиллі. Якщо ми просовуємо наше «его», то Христос – Божа всемогутність не може діяти. Ми все беремо в свої руки. Керуємося тим, як ми це бачимо і відчуваємо. Навіть коли щось зробимо – то подібні на паровоз, який пихкає, на всі боки вилітають вогненні іскри, але їде, однак корисна дія становить всього 5 %. Ось так ми їдемо. Що Бог має з нами робити? Він приймає нас такими, якими ми є. Але щоб Бог міг нас використати, Він мусить спершу очистити нас, і так станемо плідними Божими інструментами. Ми повинні бути залежні від Бога, тому добровільно хочемо стати Божими рабами. Це справжня свобода. Кожної хвилини можемо свобідно вирішувати, але цієї свободи хочемо знову зрікатися задля Ісуса через живу віру. Так, це приносить певний біль, навіть і в дрібницях, бо переважно суперечить нашим відчуттям і логіці. Але ми повинні сказати: «Зречись себе! Вийди з Єгипту! Вийди з дому рабства!».

Є різні форми хрестів. Сьогодні є такі, завтра будуть інші. Через хрест наше життя стає плідним, бо інакше ми б зігнили в лінощах і марноті. За хрест ми часто не дякуємо, уникаємо його, але коли почнемо дякувати, то Господь поступово сповнятиме нас радістю з того, що ми вже наперед можемо робити самозречення замість нашого постійного нарікання чи страху. Ми матимемо радість, що можемо виконувати Божу волю – ця радість нас наповнить вщерть.

Треба бачити Христа в собі і у своєму ближньому. Це неможливо без зречення себе, передусім своєї думки про себе, різних філософій, які ми прийняли, чи різних своїх поглядів, які мусять йти набік, бо здатність бачити Ісуса в собі – це питання віри. Але увага: тут не йдеться про якусь автосугестію. Це реальність. Можемо кілька разів на день стрілисто згадати: Де тут є Ісус? Ми часто роздумуємо про якісь побожні, добрі речі. А потрібно час від часу зупинитися і задуматися: Де тут є Ісус? Тільки тоді людина пробереться до реальності і раптом пізнає, що Ісуса замінила на те добре та Боже і забула про особистий контакт, про входження до Божої присутності. Ісус відповідає на питання, де Він є: «Я з тобою. І пам’ятай – не тільки зараз, але й цілу ніч, коли ти спав. Ти навіть не знаєш, як нападали демони, а Я тебе оберігав. Я з тобою не лише весь день, але Я з тобою по всі дні твого життя. Однак Я запитую тебе: Де є ти? Я з тобою, але ти заглиблений у свої ілюзії, забавки, у свої марноти і мрії, а для Мене в твоєму мисленні немає місця».

Справді, ми не знаємо ні дня, ні години, і немає нічого певнішого, ніж смерть. Тому потрібно використовувати час. Як? Живою вірою, щоденним вправлянням в упокоренні, тобто в постійному зреченні свого добра, своїх добрих планів і намірів. Ми не повинні триматись своїх уявлень, але давати все до світла і упокорятися за те, що спонтанно зробимо, тобто за свавілля. Але також треба це робити і у відношенні до інших – коли вони щось зроблять неправильно, то замість осуджування треба в дусі упокоритися: «Господи, я ще вдвічі гірший. Я стільки разів робив ту саму, навіть гіршу помилку. До того ж це була така банальна помилка, якої б ця людина ніколи не зробила.» А конкретні труднощі потрібно приймати як хрест.