Господь сказав: «Де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я є серед них». А далі Ісус каже, що якщо двоє погодяться в будь-якій речі і проситимуть, їм буде дано. Це дійсно ключ не тільки до будування живої спільноти як основної клітини Церкви, а й до справжньої єдності, де в центрі є Ісус і де треба, щоб обидві сторони, тобто обидва віруючі, увійшли до безсильності, тобто зреклись себе, взяли свій хрест, а тоді Ісус вже може діяти. Якщо не дотримується принцип самозречення і якщо людина відмовляється нести свій хрест, Ісус безсильний.

Проблема нашого характеру полягає в тому, що хоча в характері кожного з нас від природи запрограмоване добро, але водночас в ньому є певна духовна отрута, конкретна форма гордості, певна сліпота, негативні способи поведінки, які практично нищать всі позитиви нашого характеру. А це є в кожної людини, хоча в кожного має інший відтінок. За нашими природними дарами (позитивними рисами характеру) є отрута гріха, яку ми успадкували від Адама. Вона в кожного має іншу форму. Там приховується «стара людина», яка має одну мету: не дозволяє чинити покаяння і не хоче назвати справжнім іменем отруту в нас, тобто те все негативне.

Нести свій хрест означає спершу ідентифікувати, що саме є цим хрестом. Одна річ – це мій хрест, який стосується мого характеру і природи, але щось інше – хрест брата. Однак нашим хрестом є не тільки наш характер, але й конкретні обставини і ситуації, в яких ми безсильні. Що б ми не робили – нічого не діє, можна сказати, ще більше заплутуємося. Потім мусить прийти якийсь удар, в якому самі будемо винні, або нас мусить «вдарити» хтось інший, щоб ми виплуталися з цього. Тому необхідно мати особистий досвід з духовною боротьбою, щоб потім ми могли мудро радити людям і подавати їм здорові принципи, а також їх підбадьорювати.

«В домі Отця Мого багато жител. Коли б не так, то Я сказав би вам; іду бо приготувати вам місце. І коли відійду і вам місце приготую, то повернуся і вас до Себе візьму, щоб і ви були там, де Я» (Ів. 14,2-3).

На сороковий день після Свого воскресіння Ісус вознісся на небо, де зарезервував нам місце. Треба усвідомити, що небо є нашим домом, нашою Батьківщиною. Можемо переживати, наприклад, цю реальність: бачити Христа на Оливній горі, де Він з’являється апостолам і Пресвятій Богородиці. Ісус каже до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28,18-19). Потім Він вознісся на небо і з’явилися ангели, які їм сказали: «Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, Який від вас був взятий на небо, так само прийде, як Його ви бачили відходячого на небо» (Ді. 1,11).

Диявол обманює нас, а ми віримо брехні. Сьогодні діє дух антихриста і міняє мислення до такої міри, що люди не розрізняють між добром і злом. Ми прямо вдихаємо цю атмосферу з телебачення, музики, через контакт з людьми, які мають духа світу. Тому треба черпати силу в молитві, в живій спільноті, з Божого слова.

Диявол формує суспільну думку, яка не базується на правді, але на брехні і створює тиск на кожного з нас. Однак треба, щоб ми були мудрими і не дозволяли маніпулювати собою через мас-медіа. Сьогодні мас-медіа перебувають в руках тих, які пропагують фільми, що ведуть до морального розкладу людини, і навіть через звичайні новини маніпулюють людьми.

В чому полягає справжнє щастя? Чи воно є тут на землі? Хто є щасливий? Думаєте, що ті, які досягли вершини кар’єри, різні співаки чи політики на найвищих посадах, є щасливі? Вони не є щасливі. Багато з них здійснюють самогубство. Глибоко в їхній душі є пустка. Або думаєте, що є щасливими багачі, які мають мільйони в банках? Вони не є щасливими. Не треба їм заздрити. Всі багачі, і ті, які мають велику владу та багато грошей, знають, що все це втратять, а це вже не є щастям, бо вони мають страх. Або думаєте, що є щасливими алкоголіки, наркоманами чи розпусники? Вони не щасливі. Вони є рабами гріха. Хоча мають миттєве задоволення, але потім приходять докори сумління і гріх тримає їх в неспокої.

Диявол потребує ізолювати, а потім духовно вбити. Це його програма. Він любить закритість в собі і нашіптує, що це тихість, покора і чеснота мовчазливості. Звичайно, якщо ми ділимось певними думками, то завжди треба обрати форму, як це сказати, щоб моя відкритість не була причиною зранення ближнього. Але цього ми поступово навчимося. Це треба робити в правильному дусі – в дусі покори і любові. Боже слово каже, що ми повинні з покорою вважати один одного за кращого від себе. Якщо немає можливості зовнішнього упокорення один перед одним, то доречно певний час (5-10 хв.) упокорятися в думках перед своїм ближнім (наприклад, у внутрішній молитві покори перед Кивотом).

Брехун і вбивця іноді зловживає фальшивим жалем. Якщо, наприклад, скрупульозна людина програє в дрібниці, демони почнуть мучити її у сумлінні і настане ланцюгова реакція смутку та докорів – навіть проти Бога. Тут допомагає наступна порада: «Якщо впадеш і нехотячи згрішиш, не залишайся в смутку, але віддай цю ситуацію Богу і виконуй обов’язки, які маєш виконувати, зі спокоєм, наче б нічого не сталося. Для жалю і аналізу час буде згодом, аж коли виконаєш завдання». Це допомагає і той дух-мучитель відійде сам.

Одного бажаю собі і вам: щоб ми були в Божій славі, а умова цього – втрачати свою душу задля Ісуса і Євангелія. Але якщо маємо багатство своїх думок, почуттів, турбот – що було чи що буде – і весь час цим займаємося, то в нашій душі немає місця для Ісуса. Немає місця. Там є місце для всього світу, тільки не для Ісуса. Спробуйте, коли будете молитися, по-справжньому зосередитися і усвідомити одну річ: Ісус є тут і бачить мене. Або усвідомити: «Посеред вас є Той, Якого ви не знаєте», як каже Боже слово. Ми повинні знати Ісуса. «Господи, дай мені цю віру – вірити, що Ти є тут, що Ти є зі мною». Але також треба усвідомити, де є я. Людина може мати досвід, що Бог робить чуда: наприклад, як апостол Петро оздоровив паралізованого. Потім вже тільки тінь Петра зцілювала хворих.

Коли людина помре, тіло залишиться лежати там, де є, або його відвезуть в морг. Але в той момент, коли людина помре, відбувається особистий суд. І це чекає кожного з нас. Ми зустрінемося лицем в лице з Христом. В один момент перед нами буде показане все наше життя, всі наші вчинки, слова, думки (добрі і злі), як каже Боже слово: «Немає нічого таємного, що не стало б явним». А тоді буде вирішено, що з нами буде: або будемо навіки засуджені у пеклі, або підемо в чистилище, або підемо до неба. Отож, є тільки три можливості.

Ми повинні якомога більше перебувати в Божій присутності, щоб бути у Божій волі, і вирішувати, говорити та діяти не від себе, а від Бога. Це перебування і ходіння у Бозі передумовлено нашою практичною вірою. Ми повинні дійсно ходити у вірі, як Авраам, і знову й знову оживляти свою віру, не дивлячись на різні випробування. Тому жоден прояв живої віри не є даремним і не залишиться без відповіді.

Було би добре, щоб священики вирішили давати Богу і своїй душі неповні два дні на тиждень і проводити час на молитвах і над Божим словом. Тоді настало б духовне воскресіння всієї України.

Cвященик має свою сім’ю. Було б достатньо, якщо б неповні 2 дні ці одружені священики прожили в спільноті на молитвах. Тоді за деякий час могли б в братній спільноті вирішувати питання взаємної єдності на основі того, що почнуть усвідомлювати спершу зовнішні гріхи, якими відштовхують і відганяють віруючих: чи це грошолюбство, чи властолюбство і священича гордість, чи те, що мають невихованих дітей, які дають згіршення… Тоді прийшли б до висновку: «Так, відтепер ми перестанемо бути шизофреніками, інакше проповідувати, а інакше жити, наша сім’я дійсно буде прикладом, живим Євангелієм для цілої парафії.» Потім ці парохи могли б в своїй парафії присвятитися т.зв. братствам, які в минулому діяли і були великою силою.

Чотири мушкетери, хоч були світськими людьми, однак боролися проти зла, проти церковників і творили єдність, але їх гасло має в собі частку правди, коли сприйметься правдиво: один за всіх і всі за одного. Той Один є Господь Ісус, бо Він вже помер за нас всіх і у нас всіх хоче творити цю єдність.

Кожен гріх є зрадою – навіть малий і в незначних речах. «Господи, я тебе зрадив. Так, цей гріх був зрадою, бо я не рахувався з Тобою, не звернувся до Тебе, не просив у Тебе світла і сили, а тому все вийшло так, як вийшло. Цим я знову прибив Тебе до хреста. Це я бичував Тебе своїм гріхом, наклав терновий вінець, штовхав Тебе на хресній дорозі». Досить усвідомити тільки одне слово: Зрада! Зрада! Цього достатньо. А хтось каже: «У мене немає ніяких гріхів. Я нікого не обікрав, не вбив». Це лише знак того, що така людина духовно сліпа. Бог дійсно мусить відкрити нам очі, щоб ми усвідомили свій гріх. Але одночасно в цьому світлі маємо усвідомлювати і Боже милосердя.