«Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі,

буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі,

буде розв’язане на небі»

Ця обіцянка діє на кількох рівнях. Вона стосується церковних керівників, які, згідно з вченням Церкви, можуть конкретизувати деякі вимоги Євангелія і зв’язувати нашу совість церковним приписом, наприклад, визначать, що їсти в п’ятницю м’ясо є гріхом. Також можуть розв’язати і сказати, що людина може замінити піст у п’ятницю, наприклад, молитвою чи покаянним вчинком. Це сфера, яка стосується тих, які відповідають перед Богом за Церкву на даній території.

Звичайно, сьогодні церковним авторитетом можна грубо зловживати проти самої суті, і це вже відбувається. Але в цьому випадку на даних представників Церкви, відповідно до їхніх провин, лягають найважчі покарання, аж до виключення з Церкви. Це стосується тих, які сьогодні просовують содомію та інші подібні аморальності, зловживаючи для цього єпископським чи папським авторитетом.

«Вони не знають, вони не розуміють, у темряві блукають;

хитаються усі основи землі»

Цей вислів Псалма дуже актуальний для сьогодення. Він стосується передусім тих, які мають політичну і церковну владу, але певною мірою це стосується кожного з нас.

Що ми повинні робити, щоб знати, розуміти і не ходити у темряві, а у світлі? Мусимо у своєму житті серйозно рахуватися з Ісусом, бо Він є Світло світу. У Ньому є повнота мудрості і знання. Якщо ми дозволяємо впливати на себе лише т.зв. мудрості мейнстріму та смартфонів, то ми абсолютно нічого не знаємо про суттєві речі, якими є спасіння душі, і не розуміємо, що нам для цього робити і як перемогти брехню та обман. Тоді у цій сліпоті хитаються усі основи землі.

«Кожний, хто слухає ці Мої слова й не виконує їх,

подібний до необачного чоловіка,

який збудував свій дім на піску».

Ісус до цього додає: «І полилася злива, розіллялися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика». Це пересторога Ісуса. Тут сказано коротко: дім повалився і руїна його була велика. Чому впав цей дім людського життя? Він був побудований на піску своїх мрій, своїх планів, своїх вимог… Він не був побудований на скелі, якою є Христос і Його євангелійні вимоги. Але недостатньо лише їх чути, треба їх реалізувати.

Ісус нагадав нам про цю потребу реалізації Божого слова, коли жінка з натовпу вигукнула: «Блаженне лоно, що Тебе носило». Він сказав: «Блаженні ті, які слухають Боже слово і виконують його» (Лк. 11,27).

«Кожний, хто слухає ці Мої слова й виконує їх,

подібний до розумного чоловіка,

який збудував свій дім на скелі»

Далі Ісус продовжує: «Полила злива, розлились потоки, подули вітри й натиснули на той дім, та він не повалився, бо був збудований на скелі» (вірш 25). Наприкінці Нагірної проповіді Ісус розповідає цю притчу про двох будівничих. Один будував на скелі, а другий на піску. Про того, який будував на скелі, сказано, що він не тільки чув Боже слово, але і реалізував його у своєму житті. Тому, коли прийшло життєве випробування, представлене в притчі у образі вітру, шторму і морських хвиль, дім вистояв, бо стояв на скелі.

«Не кожний, хто промовляє до Мене „Господи, Господи!”,

увійде в Царство Небесне, а лише той,

хто чинить волю Отця Мого, що на небі»

Після цих слів Ісус далі продовжує в Євангелії: «Багато Мені того дня скажуть: „Господи, Господи! Хіба ми не Твоїм ім’ям пророкували? Хіба не Твоїм ім’ям бісів виганяли? Хіба не Твоїм ім’ям силу чудес творили?”. І тоді Я їм заявлю: „Я вас не знав ніколи! Відійдіть від Мене ви, що чините беззаконня”».

Тут Ісус вказує на неправдивого учня і каже, що такі учні, навіть якщо й уміють промовляти релігійні фрази і навіть прикриваються Його Ім’ям, але роблять протилежне, не будуть спасенні. І навіть якщо б вони пророкували та ще й до того виганяли демонів і творили силу чудес, це не допоможе їм спастися.

«Всяке дерево, що не родить доброго плоду,

рубають і в вогонь кидають.»

Тут Ісус говорить не про фізичне дерево, а про людину та її погані вчинки. Він говорить це на закінчення слів про лжепророків, які приходять в овечій шкурі, але всередині є хижими вовками. Далі Ісус каже: «Ви пізнаєте їх за плодами їхніми», і додає: «Хіба збирають виноград з тернини або з будяків смокви?». І продовжує: «Кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – погані плоди. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево – плодів добрих». Ми у своїй природі, порушеній первородним гріхом, по суті, неспроможні приносити плоди, які тривають вічно. Корінь первородного гріха – це насіння диявола, це гординя самообожнення і бунт проти Бога: чи то груба явна гординя і зарозумілість, чи тонка духовна гординя різних фарисеїв, яка є ще гіршою. Все це походить з отруєного кореня, тому Ісус каже: «Зречись себе», тобто родовища зла в собі. Так, ми були прищеплені до нового дерева у святому Хрещенні, ми отримали Боже життя, але питання в тому, чи ми створимо умови для цього Божого життя, щоб могти приносити плоди, гідні покаяння.

«Стережіться лжепророків,

що приходять до вас в овечій одежі,

а всередині – хижі вовки»

Ця пересторога Христа також є дуже актуальною. Сьогодні багато пастирів Церкви вже не є слугами Христа, а слугами антихриста. Звичайно, явно вони так не виступають. Вони мають дійсно овечу шкіру і використовують психологічні методи маніпуляції людьми. Говорять про любов, співчуття, слухання, розпізнавання, приймання, супровід, вітання, а насправді все це пастка, і за всім цим є зуби хижих вовків, які роздирають наївні і часто щирі обманені душі. Ці пастирі говорять лише про любов, але уникають справжньої любові – Христового хреста.

«Входьте вузькими дверима,

бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель,

і багато нею ходять» 

Ця Ісусова порада дуже важлива. Вона стосується кожного з нас. Коли прислухаємось до цієї важливої поради, це принесе плоди, якими є вічне життя і вічне щастя в Небесному Царстві. Але ці вузькі двері тісні, і, на жаль, багато людей не знають їх, не хочуть їх шукати, а якщо їм на них вкажуть, то ігнорують їх на свою дочасну і вічну шкоду. А Ісус, навпаки, застерігає від просторих дверей і розлогої дороги, що веде до вічної загибелі. Це трагедія і болюча реальність, що є багато тих, які обрали цю широку життєву дорогу, яка закінчується погибеллю. Та широка дорога не приносить в цьому житті справжнього щастя і миру, але неспокій серця і невпевненість. Тоді в годину смерті приходить відчай і слідує вічна погибель. Це не перебільшення чи лише якесь залякування, це серйозна пересторога нашого Спасителя, щоб ми ішли вузькою дорогою, про яку Він сказав: «Я – Дорога, Правда і Життя». «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться самого себе, візьме свій хрест і йде за Мною».

«Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили,

те ви чиніть їм, бо в цьому Закон і Пророки»

Цим словом ми нагадуємо собі дуже важливе правило для нашого особистого життя, для стосунків з нашими найближчими та з іншими людьми. Зазвичай ми маємо вимоги до інших, що вони повинні робити, або смуток над тим (чи навіть докори), що вони не роблять те, що ми собі уявляли. Або ще й ходимо насуплені, бо вони не додумаються, що нам би хотілося. Це погляд «старої людини». Саме з цього нездорового мислення ми маємо зробити висновки і, навпаки, навчитися справжньої самокритики. Мусимо рахуватися з тим, що так само нездорово думає й інша людина. Адже якби ми мислили вертикально, тобто шукали насамперед Божого Царства, спасіння своєї душі та на молитвах комунікували з Богом, то ми змагалися б насамперед за Боже Царство в собі і ставили його на перше місце над тимчасовими та минущими цінностями, такими як людська слава, визнання, надмірне багатство, марнославство тощо.

«Просіть і дасться вам, шукайте і знайдете,

стукайте і відчинять вам.»

У багатьох місцях Святе Письмо закликає нас, щоб ми просили. Прохання пов’язане з обіцянкою. Усвідоммо собі основне правило: якщо просимо про те, що не узгоджується з Божою волею і що було би нам на шкоду, Бог цього не дасть, бо нас любить. Але якщо ми з вірою просимо про добру річ, Бог обіцяє, що вислухає нас. Тут також наголошено на витривалості. Вона має бути пов’язана з нашим шуканням і буквально з нашим стуканням. Шукання – це болісний процес. Людина потребує щось необхідне, шукає це і відчуває при цьому певний біль, смуток. Але коли це знайде, дуже радіє. Ісус каже, що маємо найперше шукати Боже Царство і що все інше нам додасться.

«Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами й, обернувшись, вас не роздерли»

Це Ісусове слово закликає нас до мудрості. Ми повинні бути щирі, але також обережні. Є люди, які ненавидять правду, не хочуть її навіть чути, і будуть її перекручувати та обертати проти тих, які її від щирого серця сказали. Тому необхідно рахуватися з цією реальністю. Якщо хочемо засвідчити про Господа Ісуса з метою, щоб люди відвернулися від своїх гріховних шляхів, то ми повинні спочатку молитися, кому маємо засвідчити і кому можемо відкритися. Це актуально особливо сьогодні, коли деякі люди відкрилися нечистим духам. Бажання йти до них і закликати їх до покаяння без обережності може закінчитися дуже погано. Нечистий дух може обернутися проти того, хто хотів необережно допомогти такій людині. Сам собі зашкодить, а іншому, який затвердів у злі чи грісі, не поможе.

«Лицеміре! Вийми спершу із свого ока колоду, і тоді побачиш, як вийняти з ока брата твого скалку».

Цьому твердженню передують Ісусові слова: «Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці не добачаєш? Або як можеш твоєму братові сказати: „Дай, хай вийму скалку в тебе з ока”, а он же колода в твоїм оці?» (вірші 3-4). Цим словом про колоду та скалку в оці Господь Ісус вказує на духовну сліпоту, тобто на гордість людини, яка концентрується на своє его і має хибне бачення реальності. Причина в тому, що людина не ходить через віру в Божому світлі, яке дає пізнання, що в нашому нутрі є темрява, генетичний код – спадщина від прабатьків, тобто первородний гріх, родовище зла в нас, яке називається его. Як людина має витягти цю духовну колоду, тобто позбутися фальшивого погляду на себе і ближнього? Це вийняття колоди вимагає живої віри в Бога і водночас готовності робити кроки до правди, тобто кроки самокритики.

«Не судіть, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють»

Людській природі притаманно засуджувати та критикувати інших. Це саме по собі не є поганим, бо якби суд був правильним, то може принести користь. Але проблема в тому, що ми не бачимо ситуацію іншої людини комплексно, а бачимо лише певну деталь. Щоб суд був корисним, ми повинні дивитися на ближнього так, як на нього дивиться Бог, а цього ми, звичайно, в повній мірі не здатні зробити. Але можемо, коли засуджуємо щось негативне, принаймні усвідомити, що те саме робили або робимо і ми. Якщо б хтось голосно докорив нам за нашу хибу, ми багатьма способами будемо доводити, що хоча й зробили певне зло, але хотіли добра, і навіть зробили при цьому певне добро, якого інша людина не бачить або не хоче бачити. Якщо ми вміємо самі себе так майстерно захищати, то мали б використати цю мірку, коли хочемо критикувати інших. Правильний суд – це той, що ґрунтується на любові до ближнього.

«Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха»

Господь Ісус встановлює нам засади і щодо буденних справ нашого повсякденного життя. Це звичайні турботи, клопоти про майбутнє, про їжу, про фінанси, про здоров’я, про себе і свою сім’ю, турботи, пов’язані з домом чи квартирою, тощо. Ісус дає просту вказівку, що ми не повинні турбуватися завтрашнім днем, бо кожен день має досить своїх турбот. Отож ми повинні зосередитися на тому, щоб згідно з Божою волею прожити даний нам день. Ісус каже: «Доволі дневі його лиха». В іншому місці Він каже, що ми повинні чувати, бо не знаємо, коли прийде смерть. Вона позбавить нас усіх турбот. У Святому Письмі сказано, що ми повинні використовувати час. Турботи позбавляють нас спокою. Якщо людина завалена багатьма турботами, їй необхідно сформулювати шкалу цінностей і розрізнити, що в даній ситуації треба зробити найперше, а те, що не є таким актуальним або навіть непотрібним, відкласти. Ми часто ставимо усі турботи на один рівень, а потім нервуємось, бо робимо те, що непотрібне, а те, що буквально горить, відкладаємо, і потім з цього виникає напруження.