Роздуми над Словом життя Мт. 7,12
«Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили,
те ви чиніть їм, бо в цьому Закон і Пророки»
Цим словом ми нагадуємо собі дуже важливе правило для нашого особистого життя, для стосунків з нашими найближчими та з іншими людьми. Зазвичай ми маємо вимоги до інших, що вони повинні робити, або смуток над тим (чи навіть докори), що вони не роблять те, що ми собі уявляли. Або ще й ходимо насуплені, бо вони не додумаються, що нам би хотілося. Це погляд «старої людини». Саме з цього нездорового мислення ми маємо зробити висновки і, навпаки, навчитися справжньої самокритики. Мусимо рахуватися з тим, що так само нездорово думає й інша людина. Адже якби ми мислили вертикально, тобто шукали насамперед Божого Царства, спасіння своєї душі та на молитвах комунікували з Богом, то ми змагалися б насамперед за Боже Царство в собі і ставили його на перше місце над тимчасовими та минущими цінностями, такими як людська слава, визнання, надмірне багатство, марнославство тощо. Все це перешкоджає нам зайти на глибину нашого нутра і створює в душі певні шари, які впливають на наше мислення і волю. Тоді вони з’єднують нас з духом цього світу і водночас з духом брехні та смерті, а ми цього навіть не усвідомлюємо.
Щоб проникнути в цей темний лабіринт нашої душі, нам потрібне світло пізнання. А це пізнання дає Бог в міру того, наскільки ми намагаємося бути вірними в молитві та виконуванні Його заповідей. Божі заповіді дані не для того, щоб ми над ними філософствували, але щоб їх реалізували. І саме через молитву та реалізацію Божих заповідей ми отримуємо надприродне світло. Перша і найбільша заповідь – це любити Бога. Для нас це означає, насамперед, виділити для Нього час, тобто знайти час для молитви, для розмови з Ним, для живого спілкування. Особливо потрібно духовно розмовляти з розп’ятим Христом, дивитися на Його обличчя і на Його рани, з яких витекла кров на відпущення наших гріхів. Його хрест є засобом скинення нашої «старої людини», щоб потім ми могли одягнутися в «нову людину».
Друга заповідь звучить: «Люби ближнього свого, як самого себе». І тут Ісус дає нам конкретні вказівки як любити ближнього. Це не емоційний вияв, а усвідомлення гідності нашого ближнього, який також має безсмертну сутність – дух, з яким він був створений на Божий образ. І за нього помер Ісус. Але і він має «стару людину», таку ж, як і я, і вона тримає нас в темряві. Ця темрява поєднана з егоцентризмом, тобто людською гордістю, що ненавидить правду, особливо в той момент, коли вкажемо комусь на помилку. А те саме стосується і нас. Коли хтось вкаже нам на помилку, ми також не приймаємо цього, або відчуваємо сум чи образу. Святі раділи, коли хтось їх упокорював, бо знали, що таким чином шар темряви є пронизаний лазером Божого світла, яке вносить пізнання і вводить до духовних таїнств, сутнісно пов’язаних з нашим дочасним і вічним життям. Саме це очищення базується на певному законі справедливості: як ставлюся до себе, так і до ближнього. Але ми цього не виконуємо. Ісус заохочує нас, щоб ми вчилися цього. Цей шлях пов’язаний з чистою любов’ю до ближнього, з тим, що бажаємо йому добра – такого, як і собі, тобто найвищого добра – спасіння душі. Це справжнє значення Божої заповіді любити ближнього, як самого себе. Щоб виконати її, потрібно вчитися змінювати своє мислення відповідно до принципу, який Ісус дає нам тут, у цій вимозі. Маємо робити ближньому те, що хочемо, щоб він робив нам. Отож спершу повинні почати ми, не чекати, коли це зробить хтось інший. Це слово «спершу» дуже важливе. Ісус наголошує на ньому і коли говорить про виймання колоди зі свого ока. Він каже: «Спершу ти вийми колоду зі свого ока, а потім…». Отож з нашого боку це вимагає активності: робити перші кроки, стати духовними першопрохідцями. Але, роблячи це для інших, робимо це передусім для себе. Це також правдива любов до себе, вільна від егоїзму, бо бажає собі та іншим духовного добра – спасіння.
Те, що хочемо, щоб інші нам робили, спершу робімо їм. Ми хочемо, щоб вони були терпеливими до нас, тож спершу ми будьмо терпеливими до них. Хочемо, щоб вони нам допомогли, тому спершу помагаймо ми їм. Хочемо, щоб вони мали до нас співчуття, тож спершу ми співчуваймо їм у їхніх проблемах. Не чекаймо відразу визнання чи нагороди. Бог винагородить нас тим, що дасть особливе світло, мудрість і душевний спокій. Крім того, якщо не одержимо визнання, то тим більше можемо усвідомлювати біль і покинутість Ісуса, Якого також у своєму житті не цінуємо, так само як і інші, хоча Він любить нас найбільше і найбільше для нас зробив. Він хоче нашого найвищого добра. Тут ми зрозуміємо т.зв. чорну невдячність, яку, однак, самі проявляємо щодо Ісуса, навіть не усвідомлюючи того, а часто проявляємо її і до своїх найближчих. Поки не переживемо цього на собі, ми неспроможні усвідомити, що вчиняємо це щодо Господа Ісуса, а тоді зрозуміємо, що вчиняємо це і щодо наших ближніх. Ми маємо свої проблеми і не усвідомлюємо проблем ближнього. Ми живемо поруч, але часто навіть в одній сім’ї люди живуть як чужі один одному.
«Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм» – це справді золоте правило, яке треба реалізувати протягом усього життя, щодня вправлятися в цьому, щодня складати перед Богом звіт. Ближній, який певним чином засмучує нас, даний нам на конкретному життєвому етапі для очищення нашої душі. Він завдає нам болю своєю невдячністю, ображає або критикує нас, чи навіть обмовляє перед іншими, поширює різні плітки, хоча часто і не зацікавлений в тому, щоб нашкодити нам. Але коли ми дізнаємося (ще й до того з коментарем когось іншого), що було про нас без нас сказано, то дуже переживаємо і ображаємося. Однак і ми робимо те саме, навіть якщо й під час нашої ображеності це зовсім не прийде нам на думку. Треба усвідомлювати, що ми робимо те саме, і бути обережними в словах. Один письменник, запросивши до себе друзів, поставив біля столу стілець, який залишився порожнім. На ньому було написано «відсутні присутні». Потім, коли говорили про когось, кого там не було, то говорили так, ніби він там був.
Святий Василій наводить лише два винятки, коли про відсутнього треба сказати неприємну правду і це не є обмовою:
1) Коли загрожує небезпека, що зло буде прийняте як добро. Наприклад, ошуканець усміхається, щоб його ніхто не запідозрив, але той, хто знає його справжні наміри, зобов’язаний відкрити правду.
2) Коли ця неприємна правда сказана з наміром виправити грішника. У цьому питанні особливо ті, які мають владу і відповідальність, зобов’язані не приховувати помилок ближнього (підлеглого), але ставити їх до світла і шукати способу його виправлення.
У наших взаємних стосунках ми забуваємо про Ісуса. Часто ставмо собі запитання: Де є Ісус у наших стосунках і де взагалі є Ісус у нашому особистому житті? Де є в наших думках, в наших планах чи в нашому страсі? Якщо б відношення до Ісуса було нашою мотивацією, то нам не було б так важко упокоритися перед ближнім. Саме упокорення є для нас найефективнішим очищенням від темряви, в якій нас тримає «стара людина» – наше его. Це наче стіна в’язниці, за якою, немов у якомусь рабстві, тримаємо Ісуса, Який перебуває в нас. Він в нас голодний і спраглий спасіння нашої душі. Він спраглий в нас, подібно як був спраглий на хресті, коли вигукнув: «Прагну!». Він прагне, щоб ми у своєму житті осягли спасіння. Ми здебільшого байдужі до спасіння, але навіть найменшій марноті віддаємо перевагу. Це безумство і немудрість є доказом того, що в нас є темрява первородного гріха. Ми не використовуємо, а витрачаємо своє життя. Ми не виконуємо вчинків, які мають вічну цінність. І саме тут певним знаком оклику є терпіння, які Бог допускає, щоб ми зупинилися і усвідомили, кудою йдемо: чи шляхом спасіння, чи шляхом літеплості і шляхом світу до погибелі.
Друга найбільша заповідь – «Люби ближнього свого, як самого себе». Щоб це робити, нам потрібен життєвий молитовний порядок. Тоді в молитві можемо віддавати свої болі розіп’ятому Ісусу і від Нього черпати силу до наступної боротьби. У молитві отримаємо саме те світло, яке найбільше потребуємо. Є дві області, в яких щодня маємо робити конкретні кроки. Перша – це розмовляти з Ісусом у нашій внутрішній молитві, особливо під час молитовної сторожі або у Святій годині. Друга область стосується нашого тренування в тому, щоб мати правильні і християнські засади у стосунках з нашими ближніми. Цього маємо щодня вчитися, щодня тренуватися, щодня упокоряти своє его. Часто це є немовби нашим духовним мучеництвом. Але за це потім отримаємо світло і силу. Бачимо, скільки сьогодні є цинізму та невдячності у людей, які перебувають під впливом духа світу, особливо через смартфони та різні програми, які цілеспрямовано виховують з них егоїстів. Але ми, спершу у внутрішній молитві, а потім і протягом дня, намагаймося ставитися до інших згідно з Ісусовим правилом: «Все, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, бо в цьому Закон і Пророки».
Завантажити: Роздуми над Словом життя Мт. 7,12
