Воскресіння народу може зробити тільки Бог. Але ми, кожен краплиною своєї віри, маємо до цього причинитися! Це наше велике завдання, яке маємо приймати у вірі. Бог рахується з кожним з нас і з нашою довірою до Нього. Тому ця духовна боротьба за воскресіння потребує людей, які моляться, перебувають в єдності і мають ясне вчення Євангелія, поєднане з Традицією Церкви і святих. У цій боротьбі дійсно треба зайти на глибину. Це означає у вірі жити  Євангелієм.

Після того, як Ісус на останній вечері говорив про любов, Симон запитав Його: «Господи, куди Ти йдеш?» А що сказав Ісус? Він відповів: «Куди Я йду, ти тепер не можеш іти. Але потім будеш Мене наслідувати». Петро на кінець сказав: «І своє життя покладу за Тебе». «Поправді кажу тобі, ‒ мовить Ісус, ‒ перш ніж заспіває півень, ти тричі відречешся Мене». Що переживав Петро, коли Ісус це йому сказав? Здивовано казав собі: «Що це говорить про мене? Як відречуся? Я ж готовий навіть пожертвувати життям. І якби всі відреклися, то не я». Петро, мабуть, сумно дивився на Господа Ісуса: «Господи, за кого Ти мене вважаєш? Я тебе зраджу? Ніколи! Я ‒ ніколи!»

Ісус сказав: «Отче! Хочу, щоб ті, яких Ти Мені передав, перебували там, де і Я, щоби й вони були зі Мною та й бачили Мою славу, яку Ти дав Мені, бо полюбив Мене перед заснуванням світу» (Ів. 17,24). Ці слова Ісуса стосуються не лише апостолів. У цій молитві Ісус пам’ятав також про нас. І ми належимо Йому, належимо до тих, яких Отець дав Йому. А Ісус хоче, щоб ми були там, де Він, щоби бачили Його славу. І ми хочемо її бачити. Цю славу Отець дав Синові ще перед сотворенням цілого Всесвіту. Все, що тут існує, окрім Бога, є створене. Всесвіт має свій початок, він не був тут вічно. Він має початок від Бога, Бог створив його. Це мільярди зірок; деякі зірки віддалені від нас на відстань декількох мільйонів світлових років. Ми в порівнянні з цим усім – наче крихітне зернятко пороху… А Бог любить нас, віддав за нас на смерть Свого Сина і приготував для нас вічну славу. За декілька годин до Своєї смерті Ісус молився за нас, щоб ми бачили ту славу, яку має Він, щоби брали в ній участь. Яка велика Божа любов до нас!

Якщо людина усвідомить Божу обітницю: «Все, про що б ви тільки попросили Отця Мого в Моє ім’я, Він дасть вам», то усвідомить і свою провину. Я добре знаю, що означає ця обіцянка. Бог це відкриває і буде делікатно відкривати кожному, хто молиться. Слово «все» не означає просити про дурниці. «Все… в Моє ім’я» – це означає, що коли просимо, то маємо бути з’єднані з Божою волею, а також між нами має бути єдність у Христі. Ми знаємо, що маємо силу піднімати духовні гори, а все ж часто робимо це недбало: хвилю стоїмо у вірі, а потім кудись відлетимо думками, навіть не знаючи як. Щоб стояти з вірою перед Богом, потрібно боротися з розсіяннями у молитві. Так, як Мойсей стояв перед Червоним морем і повинен був палицею вдарити по морю, так і ми в молитві стоїмо перед цим морем зла і маємо вірити та проломлювати його Христовим хрестом. А ми це робимо і не робимо, ми часто при цьому недбалі, витрачаємо дорогоцінний час на молитві і так втрачаємо ласку… Але якщо ми усвідомлюємо цю провину, то не повинні мати ні краплі якогось осуду щодо інших.

На свято Покрову Пресвятої Богородиці читаємо Євангеліє про те, як Ісус прийшов до Марти і Марії. Марта скаржилася Ісусові, що Марія залишила її саму служити і, сівши біля ніг Ісуса, слухала Його. Ісус відповів їй: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, тільки одного ж потрібно. Марія  вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10,41-42). А далі читаємо: «Коли ж Він говорив це, жінка якась, піднісши голос з-між народу,  мовила до Нього: „Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили!” А Він відповів: „Блаженні ті, що слухають слово Боже і зберігають його”» (Лк. 11,27-28). Можемо відкрити своє серце на слова: «Тільки одного потрібно». А потім: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і зберігають його».

«Тільки одного потрібно». Те єдине і необхідне – це мати живого Ісуса, мати спасіння і вічне життя в Ньому, мати живе з’єднання з Ним, бо Він є Дорога, Правда і Життя. Він є істинний Бог, єдиний Спаситель.

Іноді трапляється, що більшу частину молитви людина перебуває у розсіянні, хоч у нібито побожному розсіянні. Потрібно зректися себе і усвідомити: «СТОП! Де тут є Ісус, в цій так званій побожності, у цій молитві?».

Щоб ревніше молитися, можу допомогти собі таким простим образом, уявою: я наче тримаю розкриті двостулкові двері ‒ одну половину дверей (або одне крило) однією рукою, а другою рукою ‒ друге крило, бо інакше двері відразу ж закриваються. Усвідомлю, що тепер через ці відкриті двері заходить світло ‒ саме тому, що я їх тримаю, тобто тому що я розп’ятий з Христом і перебуваю у світлі. Переді мною є Христовий хрест. Дивлюся Ісусові в очі і усвідомлюю, що з моїх очей до Його очей виходить промінь надзвичайно сильного світла, який з’єднує мене з Ним. Дивлячись на мене, Ісус промовляє слова. Які? Він промовляє Свій заповіт. Кому? Учневі. Хто є учнем? Той, хто стоїть під хрестом, хто розп’ятий з Христом, хто покинув усе ‒ свої теорії, свої плани ‒ і стоїть у послусі віри, у послусі Богові, у послусі Його слову. І я тепер стою в послусі останньому Ісусовому слову, заповіту з хреста.

«У мені перебувайте – а Я у вас! Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в Мені. Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів. 15,4-5)

Якщо ми не залишаємося в Христі, то не можемо приносити плодів. Ісус каже: «Без Мене не можете робити нічого». Одне можемо робити – грішити. Це в нас запрограмовано. Але справжнє добро ми не здатні робити –  можливо, хіба мниме добро, яке, однак, пройняте пихою і несе плоди смерті.

Але щоб приносити плоди, які мають цінність для вічності, треба бути з’єднаним з Ісусом, з Його хрестом. Ісус каже: «Збирайте собі скарби на небі» (Мт. 6,20) Як? Коли прийде якесь терпіння, замість нарікання треба почати дякувати: «Боже, я цього не розумію, але дякую».

Яке ставлення я маю мати до Бога, до Його провидіння і до таїнства гріха у світі, в нас і в Церкві? – Тут також я маю упокорятися. Коли Йов нарікав, Бог йому сказав: «Де ти був, коли Я ставив основи землі і всесвіту?». Наше пізнання дуже обмежене! Ми не повинні нарікати, але в покорі і з вірою приймати все, що Бог допустить. Тоді Бог дасть нам світло і відкриватиме одне таїнство добра і зла за іншим, як в щоденному житті (тобто на практиці), так і в Святому Письмі, і через покору та відданість (любов) Він Сам буде навчати нас і відкривати нам очі.

Перша форма любові – це постійне самоупокорення. Але людина не мусить шукати чогось штучного. Йдеться тільки про те, щоб приймати правду! Коли прийде гіркість на ближнього, треба роздумувати про його добрі риси і вчинки, і згадати свої погані риси та зло, вчинене в минулому. І так в дусі перед ним упокорятися і бачити в ньому Ісуса. А тоді прийде світло і любов до цієї людини.

Друга форма любові – це жертва! Приносити малі жертви, самозречення за ближнього, але не з позиції «я спасаю», але аж тоді, коли я перед ним упокорюся і визнаю його кращим від себе. Якщо буду «помагати» ближньому, але не упокорюся у своєму серці перед ним і його не вивищу, то не буду його по-справжньому любити. Тоді й він буде відчувати, що хоча я йому допомагаю, але все це штучно, і невдовзі відкине таку допомогу, почуваючи себе зманіпульованим, поневоленим і залежним від мене. Чиста любов розп’ята.

У різних пробах ми повинні знову казати Господу своє «Так». Це  дійсно програма нового серця, яким є Діва Марія. Її «fiat» (хай станеться мені по слову Твоєму) і Її «magnificat» (за все дякує) – це програма справжнього наслідування!

Бог шукає абсолютну чистоту, цілковиту відданість Йому. Він дав нам Свою Матір. Ми постійно маємо звертати на Неї свій погляд, постійно намагатися бути Її дітьми, які мають основні риси Її характеру: покору і послух Богу.

Тут, в часі, ми боремося за щасливу вічність. Хочемо за будь-яку ціну спасти свою душу і якнайбільше душ, за які Ісус віддав Своє життя. Небо дійсно є нашим справжнім домом. Тут, на землі, мусимо боротися з гріхом, з духом брехні і самі з собою. «Стара людина» любить брехню і диявола, хоче йому служити. Тому мусимо зрікатися самі себе, тієї духовної системи, духовної інфекції, яка є в нас, і рішуче обрати Христа. Але ми знову автоматично падаємо до цієї старої системи. Це наче котити камінь під гору. Гріх – це коли камінь почне котитися вниз – летить автоматично. А котити вгору – це праця, зусилля, боротьба. Ми повинні виступити проти світу, диявола і його системи, а також проти себе, тобто гріха, який є в нас.

«Бо Божа благодать з’явилася спасенна всім людям і навчає нас, щоб ми, зрікшись безбожності та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, чекаючи блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл» (Тит 2,11-14).

«Бо Божа благодать з’явилася спасенна всім людям» Де? В Ісусі Христі! «І навчає нас, щоб ми, зрікшись безбожності та грішних бажань цього світу», не служили духу світа і злу. Так, пожадання панують у світі, але отрута первородного гріха є також в мені, і коли обоє об’єднаються, зроблять мене рабом. Тому я повинен опертися і радикально їх відректися: «Це темрява і брехня, я відрікаюся цього!» Якщо не опруся, вони поневолять мене. Зректися безбожності та світських пожадань – це перша річ, а це вже є покаянням. А що робити далі? «Жити тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, чекаючи блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа». Отож ми повинні очікувати Ісуса.

Ісус каже: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мт. 5,8). Скільки нечистоти є в нашому серці! Досить, коли людина подивиться якийсь журнал, телевізор, почує якусь музику, пройде центром міста… Скільки там є нечистоти! Наше серце – наче магніт, який тягне весь цей бруд на себе. Що робити? Ісус дає чітку норму в питанні чистоти: «Відітни і відкинь від себе! Вирви і відкинь від себе!» – це прагнення, бажання, думку, почуття… Боротьба за чистоту серця – це фактично безкровне мучеництво. Без внутрішніх жертв і без вогню чистої любові до Бога та безсмертних душ цю боротьбу вести неможливо, бо в нашому старому серці є отрута первородного гріха. Так само і убогість духа, про яку Ісус говорить в першому блаженстві, вимагає чистої любові до Бога.

Небо перевершує всі наші очікування. Уявімо собі найбільше щастя, найбільшу красу – і все ж небо набагато прекрасніше. Про небо сказано: ні око не бачило, ні вухо не чуло, ані на серце людині не приходило, що Бог приготував для тих, які люблять Його. Отож, яким буде це небо, якщо воно перевершує всі наші уяви?!

Уявімо собі все, що у світі є найпрекрасніше – найдорогоцінніші камені, найгарніші твори людського мистецтва і найпрекрасніші пейзажі природи – і все це ніщо в порівнянні з красою неба.

Можемо собі уявити, яка гарна наша земля і природа, яку Бог створив. Якби ми були, наприклад, в Альпах, і спостерігали за сходом чи заходом сонця, чи бачили красу льодовиків, то захоплювалися б Божим творінням.