Ми повинні стояти під хрестом, як Марія. Але ми тікаємо від хреста. Однак в ньому приховане благословення, спасіння! Коли будемо помирати, хрест стане нашими дверима до Божого Царства. Там ми побачимо Ісусове обличчя, і Він прийме нас у Свої обійми. Але ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, тому маємо бути завжди готові. Що хочемо шукати на цій землі? Що хочемо взяти до гробу? Не візьмемо нічого… Так будьмо мудрими. Шукаймо найперше Божого Царства, серйозно рахуймося зі смертю.

У молитві-розважанні про Емаус є думка: «Господи, дай, щоб я бачив Тебе в собі і в братові, який тепер зі мною молиться». Ми не бачимо Христа ні в собі, ні в братові. Ісус хоче від нас погляду віри. Коли Ісус розмовляв з емауськими учнями і говорив про Божі речі, зокрема про терпіння, які мав перенести Месія, то їхнє серце палало. Потім Ісус відкрив їм очі і вони Його впізнали. Цікаво, що ці учні, перш ніж зустрілися з Ісусом, говорили між собою про всі події, які відбулися. Говорили про Христа, мабуть згадували про те, як Він недавно воскресив Лазаря, який чотири дні перебував у гробі, згадували й про інші події, але головне – згадували про Велику П’ятницю. Центром їхньої розмови був хрест. Звичайно, хрест і ці думки до певної міри вели до того, що вони були сумні, бо ще не мали того ступеня віри, щоб повністю повірити свідченню, яке зранку чули і яке поширилось по Єрусалимі: «Багато з наших жінок були біля гробу і гріб був порожній; вони навіть стверджували, що зустрілися з Ісусом». Тоді Ісус ще не з’явився апостолам.

Сьогодні, на свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, нас повинна сповнити велика радість: «Ми не діти рабині, але діти вільної» (Гал. 4,31). В історії людства були дві жінки: першою була Єва, а другою – Марія. Через першу на людей перейшов гріх і рабство диявола, а через другу приходить Божа ласка і справжня свобода. Саме тому останнє слово Ісуса з хреста до нас – до майбутньої Церкви, яку представляв апостол Іван – звучить «Ось Мати твоя!». Потім Боже слово каже: «І від тієї години той учень прийняв Її до себе». Прийняти Марію – це дуже потрібна річ, щоб потім могти бути правдивими синами і дочками Непорочної – Тої, яка є вільною і наступає на голову диявола, жорстокого змія.

Ісус – Бог – став людиною, щоб визволити нас з рабства гріха. Він приніс нам благодать, через яку до нас приходить визволення. Марія була наперед охоронена від первородного гріха, а тому і від кожного іншого гріха. Бог оберіг Її, бо Вона мала стати Матір’ю Ісуса Христа. Вона є кехарітомене – повна благодаті.

Батьки Пресвятої Богородиці були бездітними. Вони багато молилися і дали Богу обіцянку, що якщо благословить їх дитиною, то віддадуть її на службу до Єрусалимського Храму. Бог вислухав їхні молитви і дарував їм більше, ніж просили – дарував їм доньку, яка була обрана стати матір’ю Божого Сина і нашого Спасителя Ісуса Христа. Отож про Марію насправді можна сказати, що Вона є початком нашого спасіння. Тому і свято Входу у храм Пресвятої Богородиці тісно пов’язане з історією нашого спасіння.

Якщо б ти захворів смертельною хворобою, але все ж був би шанс врятувати життя, ти був би охочий пожертвувати навіть усім своїм майном, тільки щоб жити. Щось подібне діється і в духовній області. Ісус спасає тебе від вічної смерті, дав тобі вічне життя, і то цілком даром.

Події, пов’язані з народженням Івана Хрестителя, нам описує перша глава Євангелія від Луки. Про батьків Івана Хрестителя, Захарію і Єлиcавету Святе Письмо говорить, що вони обоє були праведними в Божих очах і бездоганно виконували всі заповіді і накази Господні. Але у них не було дітей, бо Єлиcавета була неплідна і обоє були вже похилого віку. Захарія був старозавітнім священиком. Коли на нього випала черга виконувати свою священичу службу, він увійшов до храму кадити. Тоді йому з’явився ангел Господній. Коли Захарія побачив його, стривожився і на нього напав страх. Однак ангел сказав йому: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлисавета породить тобі сина, і ти даси йому ім’я Йоан» (Лк. 1,13). Але Захарія реагував на це словами: «По чому знатиму це? Я бо старий, і жінка моя на схилі свого віку» (Лк. 1,18). Ангел йому відповів: «Я Гавриїл, що стою перед Богом, і мене послано з тобою говорити та принести тобі цю благовість. І ось замовкнеш і не зможеш говорити аж до дня, коли це здійсниться, за те, що ти не повірив словам моїм, які здійсняться свого часу» (Лк. 1,19-20).

Ми повинні вчитися приймати різні безсилля, за все одразу ж дякувати і взяти Боже слово як меч Духа проти гіркості і докорів, тобто опиратися на нього. Воно дасть нам силу – той Дух, який є за ним. Достатньо лише зупинитися, усвідомити ситуацію, в якій знаходжуся, і стати до живої віри: «Господи, Ти це бачиш, довіряю Тобі!». Тоді потрібно намагатися стояти в цій вірі і знову до неї повертатися, коли нас відводять від з’єднання з Христом особливі невидимі, підступні тиски або, здавалося б, невинні і добрі думки.

Святий Дух нагадає нам все, що Ісус говорив. Але не для того, щоб ми дискутували про це, теоретизували і розчленовували, як у морзі, але без Духа Божого, тільки своїм розумом, який поставимо за найвищу норму. Так ми врешті дійшли б туди, куди дійшла славна німецька теологія. Що сьогодні роблять ці німецькі теологи? Просовують ісламізацію, але що найгірше ‒ проповідують єресі, які поставили під сумнів усі правди християнської віри. Один їхній кардинал, який тепер перебуває в Римі, є явним єретиком, а другий є пропагатором «шлюбів» гомосексуалістів у храмах. До чого докотились славні мудрагелі, німецькі інтелектуали, з їхнім знаменитим Тюбінгеном та іншими університетами, де буквально «проціджували» різні правди, та без Святого Духа, без Його проводу, але в дусі світу, в дусі пихи, так, щоб це подобалося, щоб було на високому рівні, але простоту Євангелія, життя, яке є в ньому ‒ вбили. Сьогодні по цілому німецькому народі бачимо плоди. Ганьба. Потрійна ганьба! Хто буде каятися? Коли нарешті признають правду? Коли нарешті визнають: «Ми були обманені, не вірили Богу,

Євангеліє є для життя. Отже ми повинні ним жити, але для цього потребуємо Святого Духа, бо без Нього це неможливо. Без Нього Євангеліє всього лиш літера, яка вбиває, але Дух оживляє (пор. 2 Кор. 3,6). Святий Дух веде нас до живого Ісуса через смерть „старої людини» і через постійне входження до Ісусової смерті (пор. 2 Кор. 4,10 наст). Все це неможливо без віри – без особистого контакту з Ним на молитві. Без Нього ми, як риба без води.

Треба стояти у вірі, у живій вірі – навіть в найменших дрібницях. В цьому полягає святість: бачити ці дрібниці, приймати їх з вірою і у вірі стояти без нарікання на обставини, на ворогів і т.д. Ми повинні жити з віри сьогодні, а не аж завтра, і коли сьогодні здається, що все спокійно! Ми можемо не дожити до завтра. Без живої віри немає справжньої покори. Покора – це внутрішня жертва, але її треба проявляти і назовні за прикладом Господа Ісуса покірного і тихого серцем та за прикладом Його Матері, яка є раба Господня і яка постійно каже Богу ТАК і дякує: «Ось я раба Господня» і «Величає душа моя Господа». Хай буде Божа воля, а не моя!

Воскресіння народу може зробити тільки Бог. Але ми, кожен краплиною своєї віри, маємо до цього причинитися! Це наше велике завдання, яке маємо приймати у вірі. Бог рахується з кожним з нас і з нашою довірою до Нього. Тому ця духовна боротьба за воскресіння потребує людей, які моляться, перебувають в єдності і мають ясне вчення Євангелія, поєднане з Традицією Церкви і святих. У цій боротьбі дійсно треба зайти на глибину. Це означає у вірі жити  Євангелієм.

Після того, як Ісус на останній вечері говорив про любов, Симон запитав Його: «Господи, куди Ти йдеш?» А що сказав Ісус? Він відповів: «Куди Я йду, ти тепер не можеш іти. Але потім будеш Мене наслідувати». Петро на кінець сказав: «І своє життя покладу за Тебе». «Поправді кажу тобі, ‒ мовить Ісус, ‒ перш ніж заспіває півень, ти тричі відречешся Мене». Що переживав Петро, коли Ісус це йому сказав? Здивовано казав собі: «Що це говорить про мене? Як відречуся? Я ж готовий навіть пожертвувати життям. І якби всі відреклися, то не я». Петро, мабуть, сумно дивився на Господа Ісуса: «Господи, за кого Ти мене вважаєш? Я тебе зраджу? Ніколи! Я ‒ ніколи!»

Ісус сказав: «Отче! Хочу, щоб ті, яких Ти Мені передав, перебували там, де і Я, щоби й вони були зі Мною та й бачили Мою славу, яку Ти дав Мені, бо полюбив Мене перед заснуванням світу» (Ів. 17,24). Ці слова Ісуса стосуються не лише апостолів. У цій молитві Ісус пам’ятав також про нас. І ми належимо Йому, належимо до тих, яких Отець дав Йому. А Ісус хоче, щоб ми були там, де Він, щоби бачили Його славу. І ми хочемо її бачити. Цю славу Отець дав Синові ще перед сотворенням цілого Всесвіту. Все, що тут існує, окрім Бога, є створене. Всесвіт має свій початок, він не був тут вічно. Він має початок від Бога, Бог створив його. Це мільярди зірок; деякі зірки віддалені від нас на відстань декількох мільйонів світлових років. Ми в порівнянні з цим усім – наче крихітне зернятко пороху… А Бог любить нас, віддав за нас на смерть Свого Сина і приготував для нас вічну славу. За декілька годин до Своєї смерті Ісус молився за нас, щоб ми бачили ту славу, яку має Він, щоби брали в ній участь. Яка велика Божа любов до нас!

Якщо людина усвідомить Божу обітницю: «Все, про що б ви тільки попросили Отця Мого в Моє ім’я, Він дасть вам», то усвідомить і свою провину. Я добре знаю, що означає ця обіцянка. Бог це відкриває і буде делікатно відкривати кожному, хто молиться. Слово «все» не означає просити про дурниці. «Все… в Моє ім’я» – це означає, що коли просимо, то маємо бути з’єднані з Божою волею, а також між нами має бути єдність у Христі. Ми знаємо, що маємо силу піднімати духовні гори, а все ж часто робимо це недбало: хвилю стоїмо у вірі, а потім кудись відлетимо думками, навіть не знаючи як. Щоб стояти з вірою перед Богом, потрібно боротися з розсіяннями у молитві. Так, як Мойсей стояв перед Червоним морем і повинен був палицею вдарити по морю, так і ми в молитві стоїмо перед цим морем зла і маємо вірити та проломлювати його Христовим хрестом. А ми це робимо і не робимо, ми часто при цьому недбалі, витрачаємо дорогоцінний час на молитві і так втрачаємо ласку… Але якщо ми усвідомлюємо цю провину, то не повинні мати ні краплі якогось осуду щодо інших.

На свято Покрову Пресвятої Богородиці читаємо Євангеліє про те, як Ісус прийшов до Марти і Марії. Марта скаржилася Ісусові, що Марія залишила її саму служити і, сівши біля ніг Ісуса, слухала Його. Ісус відповів їй: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, тільки одного ж потрібно. Марія  вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10,41-42). А далі читаємо: «Коли ж Він говорив це, жінка якась, піднісши голос з-між народу,  мовила до Нього: „Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили!” А Він відповів: „Блаженні ті, що слухають слово Боже і зберігають його”» (Лк. 11,27-28). Можемо відкрити своє серце на слова: «Тільки одного потрібно». А потім: «Блаженні ті, що слухають слово Боже і зберігають його».

«Тільки одного потрібно». Те єдине і необхідне – це мати живого Ісуса, мати спасіння і вічне життя в Ньому, мати живе з’єднання з Ним, бо Він є Дорога, Правда і Життя. Він є істинний Бог, єдиний Спаситель.