Боже слово каже, що з Христом ми воскресли. Це для нас таїнство. Ісус воскрес дві тисячі років тому в Єрусалимі. Але я не є в Єрусалимі, а в іншому місці і в інший час. Я не був в Ісусовому гробі, щоб разом з Ним воскреснути. Я тоді ще навіть не існував. Отож, що означає слово «разом з Ним ми воскресли?». Усвідоммо, що відбулося при воскресінні Христа: мертве тіло Ісуса, яке лежало в гробі, не лише воскресло, але й перемінилося. Отож Христос воскрес уже з прославленим тілом. Він пройшов через кам’яний гріб, хоча до входу в гріб був привалений камінь. Потім 40 днів Він з’являвся апостолам у різних місцях. Отож до Ісусового фізичного тіла з воскресінням увійшло нове життя, воно було прославлене.

Ісус каже апостолам: «Ви ж Мене побачите, бо Я живу, і ви будете жити» (Ів. 14,19). Чи побачать апостоли Христа? Так, побачать Його, воскреслого, на третій день після Його смерті, а потім Він буде з’являтися їм 40 днів. Також побачать Його у світлі слави в момент своєї фізичної смерті, коли вже бачитимуть Його таким, яким Він є. Побачать Його! Перший з апостолів, який так Його побачив ‒ один з братів, за яких просила їхня мати, щоб вони сиділи по правиці і по лівиці Христа. Тоді Ісус їх запитав: «Можете пити чашу, яку Я п’ю?» Яків і його брат Іван сказали: «Можемо». Ісус їм відповів: «Мою чашу питимете». І таки пили: першим, хто пив чашу терпінь, був Іван. Він, один з усіх апостолів, пережив з’єднання з Христовою смертю, будучи готовим навіть померти, а тому вірно залишився стояти під хрестом.А його брат Яків був першим з апостолів, який як мученик віддав життя за Христа. Він був стятий мечем. А потім за Христа віддали життя і всі інші апостоли. Тоді вони побачили Христа! І ми Його побачимо ‒ і цілу вічність будемо споглядати Його обличчя. Але умова ‒ залишитися вірними Ісусові аж до кінця, до смерті.

Коли воскреслий Ісус з’явився апостолам, тричі промовив до них слова «Мир вам!». В якій ситуації Ісус це говорить? В Євангелії написано: «А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, – а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, – входить Ісус, став посередині та й каже їм: „Мир вам!”» (Ів 20,19). Далі в Євангелії сказано: «Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа. І ще раз Ісус їм каже: „Мир вам!”» (вірші 20-21). Потім втретє знову їм з’явився через тиждень, в неділю, коли з ними був і Тома: «По вісьмох днях знову були вдома його учні, а з ними і Тома. І входить Ісус, а двері були замкнені, стає посередині та й каже: „Мир вам!”» (вірш 26).

Часто Ісус мусить і нам сказати: «Мир вам! Мир тобі!». Треба прийняти цей мир. Усвідоммо, скільки тривоги є в нашій душі… Чому? Бо ми не з’єднані з Богом. Бо наша віра слабка. Ми не з’єднані з Христом і Божим словом. Тільки Він дає нам Свій справжній мир,

«Стара людина» має чіткі закономірності, які є дуже делікатними. Найкраще можна їх розпізнати і відмаскувати на собі, але ще інтенсивніше це відбувається, коли двоє або троє дійсно хочуть «стару людину»  дати на хрест, щоб нас стосувалося: «Разом з Ним ми померли, разом з Ним, ми були поховані». А тоді нас буде стосуватися і те, що «разом з Ним ми воскресли». Тут не йдеться про фізичну смерть, фізичне поховання і фізичне воскресіння. Це питання віри і життя з віри, передусім тих основних кроків, до яких ми повинні щодня повертатися: 1) зректися себе, 2) взяти свій щоденний хрест. Іноді цей хрест певний період часу є той самий. Іноді протягом дня постає в кількох нових варіантах. Насамперед, йдеться про зречення своїх поглядів, переконань чи звичок навіть в дрібницях, а це болить!

Досконалий жаль не полягає у відчуттях чи розумі, але, передусім, це питання живої віри в Боже слово. Він складається з двох кроків: перший – що людина охоча стати до Божого світла і дозволити себе ним просвітити, буквально, як рентгеном. Потім другий крок – що людина стане у вірі під Христовий хрест і усвідомить силу Христової крові. «Якщо ходимо у світлі, Кров Ісуса Христа очищує нас від кожного гріха» (1Ів. 1,7). Це слово треба ввести в практику, до щоденного життя, тому що і праведник 77 разів на день згрішить, як каже Писання. Ми повинні завжди усвідомлювати – а це доля секунди: «Так, Господи, я згрішив». Треба стати до Божого світла, але водночас відразу ж стати під силу Христової Крові і з вірою прийняти прощення. Це джерело справжнього миру.

Ісус є Любов і Правда. Диявол є брехун і вбивця. Наша стара природа, стара людина в нас, знаходиться в постійній співпраці з брехуном і непримиренним ворогом Ісуса. Вона намагається нас цілком природно, приховано і непомітно поневолити певними злими звичками, залежностями, страхами з правди, з майбутнього. Ця сила брехні, як отрута діє в нас, отруює нашу волю і вона стає байдужою  і лінивою у виконанні Божої волі. Вона намагається обманювати нас фальшивими уявами про себе, про світ, розбити ідеал цілісної і абсолютної  любові до Ісуса і душ! Сила обману і брехні діє у світі. Це отруйне середовище заморює людей.

Ми повинні стояти під хрестом, як Марія. Але ми тікаємо від хреста. Однак в ньому приховане благословення, спасіння! Коли будемо помирати, хрест стане нашими дверима до Божого Царства. Там ми побачимо Ісусове обличчя, і Він прийме нас у Свої обійми. Але ми не знаємо ні дня, ні години нашої смерті, тому маємо бути завжди готові. Що хочемо шукати на цій землі? Що хочемо взяти до гробу? Не візьмемо нічого… Так будьмо мудрими. Шукаймо найперше Божого Царства, серйозно рахуймося зі смертю.

У молитві-розважанні про Емаус є думка: «Господи, дай, щоб я бачив Тебе в собі і в братові, який тепер зі мною молиться». Ми не бачимо Христа ні в собі, ні в братові. Ісус хоче від нас погляду віри. Коли Ісус розмовляв з емауськими учнями і говорив про Божі речі, зокрема про терпіння, які мав перенести Месія, то їхнє серце палало. Потім Ісус відкрив їм очі і вони Його впізнали. Цікаво, що ці учні, перш ніж зустрілися з Ісусом, говорили між собою про всі події, які відбулися. Говорили про Христа, мабуть згадували про те, як Він недавно воскресив Лазаря, який чотири дні перебував у гробі, згадували й про інші події, але головне – згадували про Велику П’ятницю. Центром їхньої розмови був хрест. Звичайно, хрест і ці думки до певної міри вели до того, що вони були сумні, бо ще не мали того ступеня віри, щоб повністю повірити свідченню, яке зранку чули і яке поширилось по Єрусалимі: «Багато з наших жінок були біля гробу і гріб був порожній; вони навіть стверджували, що зустрілися з Ісусом». Тоді Ісус ще не з’явився апостолам.

Сьогодні, на свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, нас повинна сповнити велика радість: «Ми не діти рабині, але діти вільної» (Гал. 4,31). В історії людства були дві жінки: першою була Єва, а другою – Марія. Через першу на людей перейшов гріх і рабство диявола, а через другу приходить Божа ласка і справжня свобода. Саме тому останнє слово Ісуса з хреста до нас – до майбутньої Церкви, яку представляв апостол Іван – звучить «Ось Мати твоя!». Потім Боже слово каже: «І від тієї години той учень прийняв Її до себе». Прийняти Марію – це дуже потрібна річ, щоб потім могти бути правдивими синами і дочками Непорочної – Тої, яка є вільною і наступає на голову диявола, жорстокого змія.

Ісус – Бог – став людиною, щоб визволити нас з рабства гріха. Він приніс нам благодать, через яку до нас приходить визволення. Марія була наперед охоронена від первородного гріха, а тому і від кожного іншого гріха. Бог оберіг Її, бо Вона мала стати Матір’ю Ісуса Христа. Вона є кехарітомене – повна благодаті.

Батьки Пресвятої Богородиці були бездітними. Вони багато молилися і дали Богу обіцянку, що якщо благословить їх дитиною, то віддадуть її на службу до Єрусалимського Храму. Бог вислухав їхні молитви і дарував їм більше, ніж просили – дарував їм доньку, яка була обрана стати матір’ю Божого Сина і нашого Спасителя Ісуса Христа. Отож про Марію насправді можна сказати, що Вона є початком нашого спасіння. Тому і свято Входу у храм Пресвятої Богородиці тісно пов’язане з історією нашого спасіння.

Якщо б ти захворів смертельною хворобою, але все ж був би шанс врятувати життя, ти був би охочий пожертвувати навіть усім своїм майном, тільки щоб жити. Щось подібне діється і в духовній області. Ісус спасає тебе від вічної смерті, дав тобі вічне життя, і то цілком даром.

Ми повинні вчитися приймати різні безсилля, за все одразу ж дякувати і взяти Боже слово як меч Духа проти гіркості і докорів, тобто опиратися на нього. Воно дасть нам силу – той Дух, який є за ним. Достатньо лише зупинитися, усвідомити ситуацію, в якій знаходжуся, і стати до живої віри: «Господи, Ти це бачиш, довіряю Тобі!». Тоді потрібно намагатися стояти в цій вірі і знову до неї повертатися, коли нас відводять від з’єднання з Христом особливі невидимі, підступні тиски або, здавалося б, невинні і добрі думки.

Святий Дух нагадає нам все, що Ісус говорив. Але не для того, щоб ми дискутували про це, теоретизували і розчленовували, як у морзі, але без Духа Божого, тільки своїм розумом, який поставимо за найвищу норму. Так ми врешті дійшли б туди, куди дійшла славна німецька теологія. Що сьогодні роблять ці німецькі теологи? Просовують ісламізацію, але що найгірше ‒ проповідують єресі, які поставили під сумнів усі правди християнської віри. Один їхній кардинал, який тепер перебуває в Римі, є явним єретиком, а другий є пропагатором «шлюбів» гомосексуалістів у храмах. До чого докотились славні мудрагелі, німецькі інтелектуали, з їхнім знаменитим Тюбінгеном та іншими університетами, де буквально «проціджували» різні правди, та без Святого Духа, без Його проводу, але в дусі світу, в дусі пихи, так, щоб це подобалося, щоб було на високому рівні, але простоту Євангелія, життя, яке є в ньому ‒ вбили. Сьогодні по цілому німецькому народі бачимо плоди. Ганьба. Потрійна ганьба! Хто буде каятися? Коли нарешті признають правду? Коли нарешті визнають: «Ми були обманені, не вірили Богу,

Євангеліє є для життя. Отже ми повинні ним жити, але для цього потребуємо Святого Духа, бо без Нього це неможливо. Без Нього Євангеліє всього лиш літера, яка вбиває, але Дух оживляє (пор. 2 Кор. 3,6). Святий Дух веде нас до живого Ісуса через смерть „старої людини» і через постійне входження до Ісусової смерті (пор. 2 Кор. 4,10 наст). Все це неможливо без віри – без особистого контакту з Ним на молитві. Без Нього ми, як риба без води.

Треба стояти у вірі, у живій вірі – навіть в найменших дрібницях. В цьому полягає святість: бачити ці дрібниці, приймати їх з вірою і у вірі стояти без нарікання на обставини, на ворогів і т.д. Ми повинні жити з віри сьогодні, а не аж завтра, і коли сьогодні здається, що все спокійно! Ми можемо не дожити до завтра. Без живої віри немає справжньої покори. Покора – це внутрішня жертва, але її треба проявляти і назовні за прикладом Господа Ісуса покірного і тихого серцем та за прикладом Його Матері, яка є раба Господня і яка постійно каже Богу ТАК і дякує: «Ось я раба Господня» і «Величає душа моя Господа». Хай буде Божа воля, а не моя!