Коли на нас прийде якийсь страх – чи то зі смерті, чи з хвороби, чи за своїх дітей; страх з того, що зло начеб дістало зелене світло, або з того, що Церква стікає кров’ю… – просто страх з будь-чого, що тоді робити? Як боротися проти духа страху? Я не маю вирішувати цю проблему самотужки. Треба стати до Божої присутності, усвідомити, що Бог мене бачить, а також, що знає про цю проблему. Тоді я повинен віддати Йому свою проблему, свій біль або страх, подивитися в очі розп’ятому Ісусові, взивати Його святе Ім’я і разом з цією проблемою давати Йому все – себе, усе своє минуле і майбутнє. Віддатися Йому цілковито – це означає любити Бога всім серцем, всією думкою і всією силою. А тоді здійснюється: «Досконала любов проганяє страх…», як пише апостол Іван (1 Ів. 4,18).

Церква сьогодні не потребує нічого більше, ніж душ, які йдуть вузькою стрімкою дорогою за Ісусом (Мт. 7,14), душ, які дають Ісусу перше місце у своєму житті, а потім з вірою проходять дорогою покинення разом з покинутим Ісусом, а потім – з обпльованим і вінчаним терням.

Коли людина переживе боротьбу зі старою людиною і духом темряви – це ознака того, що ця дорога є дорогою за Ісусом і з Ісусом. В цій боротьбі ворог діє цілком природно, відповідно до характеру кожного. Він намагається створювати непорозуміння, яке веде до осуджування, образливості, себежалю, заздрості… Тут найкращий  вихід – це зуміти упокоритися і перед Богом визнати таку думку чи почуття.

Що робити, щоб не піти в чистилище? Ми повинні каятися – прийняти Ісуса за свого Спасителя, жити з віри. Для свого очищення також маємо використати різні терпіння, душевні і тілесні, які Бог допускає на нас, наприклад, упокорення, висміювання, очорнювання, коли на мене хтось насварить… Ми повинні прийняти це з Божої руки,  дякувати за це і усвідомити, що це тепер моє чистилище замість чистилища після смерті, як казав св. Августин: «Боже, карай мене тут, на землі, але обережи від мук (вогню) після смерті». Я хочу по-справжньому любити себе, тобто ані хвилини не хочу бути в чистилищі.

Є різниця: вірити в Бога і вірити Богу. І диявол вірить в Бога і тремтить. Але це не є спасительна віра. Ми повинні вірити Богу і Його слову. Деякі Божі правди певний час можуть мене не заторкувати. Мушу жити з тієї, яка в даний час для мене актуальна, тобто потрібна.

Існують певні таїнства, які Бог відкриває конкретній душі в конкретний час. Але над Божими таїнствами ми не повинні роздумувати так, що будемо в гордості розумово їх аналізувати і так втратимо Боже Царство.

Ті, які відкинули Ісуса, зустрінуться з Ним в годину смерті як зі суддею. В єдиному погляді побачать, Він не є їхнім приятелем і Спасителем, бо вони знову і знову відкидали Його, убивали свою совість, вірили брехні, систематично воювали проти правди, проти Христа і проти добра, яке пов’язане зі спасінням і з Євангелієм, яке вони перекручували. В цей один момент вони побачать плоди. Св. Бернард каже, що самі гріхи, які вони вчинили, скажуть їм: «Ми – твоє діло, ми тебе не залишимо». А св. Іван Золотоустий каже: «Тебе будуть оскаржувати рани Ісуса. Гріхи будуть докоряти тобі. Хрест Христовий, який був для твого спасіння, повстане проти тебе».

Отож суть вічного засудження полягає в тому, що людина не хоче повірити, не хоче прийняти Божу правду, але хоче вірити брехні диявола. А Ісус каже у притчі про багача і Лазаря: «Навіть якщо хтось із мертвих воскресне, не повірять!». Чому не повірять? Бо не хочуть вірити, не хочуть прийняти правду.

Правда про пекло є дуже важливою правдою, а з нею пов’язане і наше спасіння. Якщо ми рахуємося з вічністю пекла, то усвідомлюємо і серйозність всієї Христової науки про спасіння, що базується на цьому факті. Христос прийшов у світ, Бог став людиною, щоб визволити нас з рабства диявола, врятувати нас з пекла і дати нове життя – вічне життя. «Бо так полюбив Бог світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто в Нього вірує, не загинув (в пеклі), але мав вічне життя» (Ів. 3,16). «Бог дав нам життя вічне, і це життя в його Сині. Хто має Сина, той життя має; хто ж Сина Божого не має, той життя не має» (Ів. 5,11-12). Або маю Ісуса, або Його не маю. Найбільшим стражданням в пеклі є кара відділення. Душа людини, створена для Бога, щоб любити Бога і бути з Ним в єдності, на кінець залишається в єдності з демонами і їх ненавистю. Залишається в темряві, тобто у відділенні від Бога. А це і є суть вічного засудження.

Покора – це правда, покора – це самокритика. Бути покірним –  це усвідомлювати реальність своєї слабкості, т.зв. «ахіллесову п’яту», яку маю пильнувати. Там мушу поставити сторожу, бо ворог нападає підступом і я не можу дозволити поневолити себе. Зрештою, ворог навіть не мусить прикладати багато зусиль для нападу. Йому досить зранити це місце. Він рахується з людською глупотою, слабкістю (у когось – це страх, в іншого – амбіції), і слідкує, де на яку людину може напасти.

Є ще й інші слабкості та злі звички. Хтось має, наприклад, схильність до гніву, інший – до наркотиків (як це сьогодні відбувається з молоддю ще в школі). Після того, як людина навернеться, мусить знати, що коли прийде якась криза або період духовної пустелі, сухості, диявол почне нападати, щоб людина повернулася туди, де була раніше. Якщо людина не має проводу, постійного молитовного режиму, підбадьорення, то стає недбалою і в духовному житті, а саме тут нападає диявол. Тому треба, щоб людина вже мала вибудувану захисну систему, рахувалась з цим. В той момент, коли прийде атака, мусить пустити сигнал надзвичайної тривоги – негайно розбудити ревність і оголосити війну. Коли ворог нападе, треба засурмити до бою. Не спати! Прокинутись! Тут йде боротьба!

Навіть якби нас обмовляли, переслідували, і якщо б ми не мали умов для життя, ми повинні радіти. Найбільша нагорода – це коли можемо терпіти не тільки за свої дурниці і гріхи, але і заради Христа. Боже слово: «Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся, бо Господь близько» (Фил. 4,4). Він дійсно близько, особливо, коли людина розп’ята разом з Христом. І навіть коли прийдуть випробування, і навіть якщо б ворог їх зінтенсивнював, не дозвольмо себе відвернути від Божої волі. Не можемо робити нічого більшого, ніж виконувати Його святу волю! Нехай Мати Божа навчає нас цього і міцно захищає. Будьмо Її дітьми, Вона наступає ворогу на голову!

Іноді ми завалені течією всіляких праць і обов’язків. З цим, звичайно ж, пов’язана певна заклопотаність, а іноді й нервовість. Це для нас хрест. Але і в цих ситуаціях треба знайти спосіб, як їх використати. Необхідно намагатися все, що приходить, переживати в співрозп’ятті і терпеливо, ще інтенсивніше особисто пережити цей час в єдності з розіп’ятим Ісусом. Так Бог дає нам можливість вмирати для свого «я» і приносити з вірою малі жертви. Дійсно, найважливішим є жити з віри! Господь хоче від нас, щоб наслідуючи Його, ми були свідоцтвом цьому світу про відданість Йому – нашому Господу і Спасителю. Тому необхідно, щоб це було цілковито – коли ми  разом з Ісусом, любимо Його всім серцем, всією душею і всією силою. Це Божа норма, а одночасно перша і найбільша Заповідь. Вона дана нам як дзеркало, в яке можемо заглядати не раз на день, а кілька разів на день. Власне це пов’язано з співрозп’яттям і з співумиранням з Христом в різних ситуаціях дня, але головне – в молитві.

Дух антихриста діє з великою силою та підступністю і всередині Церкви, найшвидше серед сліпих і літеплих християн, наповнених духом цього світу, так що вони зовсім не розрізняють всіляких пасток і різних «троянських коней», які один за одним проникають всередину Церкви. Ці впливи проникають в т.зв. християнську літературу і в т.зв. християнське мистецтво і, на жаль, також в богословську літературу і на богословські факультети, а звідти інфекція поширюється далі. Через що? Через єретичні твори і конкретні вказівки та фальшиву побожність.

У тому, якою цінною є молитва віри, не можна сумніватися! Тому ми повинні з великою вірою стати на молитві перед Господом, навіть якщо бачимо гірку реальність, що Божий ворог просовує всередину Церкви своїх людей, які згодом нищать Боже царство і не дозволяють жодної обнови, але навпаки – душать все, що є Боже і живе. Але ці люди там опиняються за гріхи християн і є лише вираженням мертвої Церкви, або, скоріше, мертвої, байдужої віри Божого люду. Бог допускає це, бо ми молимося з малою вірою. Але це має спонукати нас до ревної молитви, яка рахується з Богом, що Він має останнє слово і що тільки Він може втрутитись і змінити серця людей так, щоб вони були спасенні.

«Стара людина» в нас приймає і реалізує зло та обман, які ведуть до розкладу, але коли їй скажуть правду для її ж добра та добра близьких, то або нічого для цього не зробить, або навіть її відкине. Можна і наочно вказати, пояснити, що йдеться про розумні, ясні та логічні речі, але це не допоможе. Наприклад, якщо хтось хоче в школі провести лекцію проти наркоманії, то завжди знайдеться один нахаба, що кине якусь репліку, і всі почнуть сміятися, бо повірять цим його фразам. Коли ж викладач скаже щось розумне, то молодь цього вже не сприймає. Або коли батьки намагаються прищепити  дитині розумні засади, перевірені життям, щоб її перестерегти і захистити від зла, її реакція така: «Це застарілий погляд». Але коли якийсь фраєр зробить цілковиту дурницю, всі його в цьому наслідують.

Латинське прислів’я каже: Tres faciunt collegium – троє творять спільноту. Тому Ісус каже: Коли погодяться двоє або троє… Коли погодяться двоє, то це вже великий успіх, а коли погодяться троє, то це вже вершина успіху, бо всі троє в цій згоді повинні зректися своїх власних уявлень, навіть якщо б часто вони були дані Богом, як Бог дав Аврааму Ісаака. Ця дорога вмирання самому собі, коли людина дає Ісусу простір, щоб Він міг чинити волю Небесного Отця – це наслідування Христа. Програмою Ісуса було чинити волю Небесного Отця. А це неможливо без того, щоб зректися себе, взяти свій хрест і йти за Ісусом.