Завжди основний крок полягає в тому, щоб зректися себе. Це крок віри! Ми не повинні залишатися в собі, в своїх настроях, в своєму смутку чи гіркості. За все треба дякувати. Ми повинні буквально змушувати себе радіти, але радіти у вірі з того, що Господь близько. Особливо, коли людину упокорять, коли вона програє, треба знати, що Ісус це бачить, що Йому все можемо жертвувати, і саме так до Нього уподібнюватися і в цьому Його наслідувати!...

Диявол – добрий психолог. Зачепить людину за кар’єру чи страх, і тоді вже нею маніпулює. Але хочеш здобути кар’єру, яка не минеться? Матимеш її в небі. Там ніхто її в тебе не забере. Чому не прагнеш цієї справжньої кар’єри? Однак поглянь, як виглядає кар’єра тут, на землі, адже маєш розум – підрахуй собі: якщо нечесно попадеш на керівну посаду, інші будуть тобі заздрити, підбивати тобі ноги і ти довго там не втримаєшся. Або прийде хвороба, розіб’ється сім’я, діти стануть наркоманами, алкоголіками, виступлять проти тебе… Чи це вартує? Але над цим людина замислитись не хоче, йде за кар’єрою, наче з пеленою на очах…

Помирати ми будемо тільки раз, а потім вже не повернемося назад. Нічого ми на цей світ не принесли і нічого не заберемо з собою. Який сенс нашого життя? Наш обов’язок – спасти свою душу, а також ми відповідаємо за спасіння своїх ближніх. Ісус сказав: «З тих, яких Ти дав мені, Я не погубив ні одного» (Ів. 18,9). І в сім’ї кожен несе певну відповідальність. Наприклад, батько, як глава сім’ї, несе відповідальність за жінку, дітей, онуків. Священик несе відповідальність за ще більше душ – за тих, які належать до громади віруючих, щоб їх не втратити.

Бог довіряє нам людей, над душами яких ми повинні чувати. Не втратимо їх тільки тоді, коли самі будемо шукати насамперед Божого Царствa та його правди.

В Євангелії Ісус каже дуже просте правило: «Як хочете, щоб люди поводилися з вами, так і ви поводьтеся з ними» (див. Лк. 6,31).

Але які ми далекі від нього! У всьому проявляється наше еґоїстичне мислення: «Що я хочу – це божественне». Але куди дійдемо з таким думанням? Його плодами є сварки, напруження, війни… З таким мисленням навіть двоє людей на землі не витримають жити разом. У спільному житті мусить бути певна об’єктивність, самокритика і правдивість… Людина не може залишатися в такому мисленні: «Що я роблю – це божественне», але коли це робить інший – це вже погано, наче б якийсь злочин. Але горе, якби хтось дозволив собі сказати такій людині правду: «Усвідом, що ти робиш те саме». Її би це вельми заторкнуло.

Життєвим гаслом одного Божого чоловіка, який жив на переломі 19-го і 20-го століття, було: «Хай моє життя буде повсякчасною Божою прославою!». Цієї вдячності Богу повинні навчитися і ми. Маємо навчитися Йому дякувати не тільки, коли нам добре ведеться, але і в ситуаціях, які своїм розумом не розуміємо, які є для нас важкими і які нас пригнічують. Це практичне тренування посилить наше відношення до Бога і допоможе нам раз і назавжди позбутися страху.

Тому дякуймо Господу завжди і всюди, як це виражено у Св. Літургії – наприклад, під час анафори: «Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися….», або анамнези: «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо Господи», а також в антифоні – «Благослови, душе моя Господа, і все нутро моє Його святе Ім’я…».

Ми повинні молитися так, щоб над нашою територією впали мури сил темряви, піднялися гори демонів і навпаки – щоб туди зійшов Дух Святий, проявилася Божа сила і благословення, щоб прийшло Боже Царство до людських душ, настав духовний пролом, зміна. Коли і як це станеться?! Залиште це на Господа, але потрібно в молитві стояти у вірі і не сумніватися. Тоді на Божому суді виявляться наші молитви – як ми молилися: чи були ревні, чи недбалі, чи приймали молитву швидше як якийсь тягар і молилися механічно, без віри, або ж боролися і піднімали гори?

Гасло «до джерел» має заохотити нас до того, щоб ми йшли до джерела – до суті хрещення, і там усвідомлювати, що через хрещення ми були занурені до Христової смерті. Цю смерть маємо щодня переживати, як каже ап. Павло: «Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо увесь час живими віддають на смерть за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. І так смерть діє в нас, а життя у вас» (2 Кор 4,10-12). Як маємо переживати цю правду у щоденному житті? Так, що будемо вмирати для себе, для свого егоїзму, своїх примх…

Під час особистої молитви треба правдиво усвідомлювати біль Церкви, біль і безсилля з того, що нас зв’язує «стара людина» зі своєю системою. Маємо прагнути визволення від духа світу, від «старої людини» – того брехуна, який є в єдності з духом обману і брехні. З молитвою обов’язково мусить бути поєднана правдивість, самозречення і постійне упокорення. Це необхідно і природньо також у повсякденному житті – це повинні мати не тільки святі душі, але хоча б до певної міри і літеплі християни, і навіть невіруючі.

Господь Ісус хоче від нас, щоб ми все більше і більше були залежними від Нього , щоб Його любили та для Нього жертвувалися, і в найменших буденних дрібницях. Незначні щоденні терпіння, навіть в дрібницях, мають велику вартість. Вони допомагають нам виходити зі свого егоїзму і задивлення на себе. А цьому мають допомогти і помилки, і погані звички наших ближніх, які маємо приймати з вірою і використати їх як паливо для вогню любові до Ісуса. Хто любить – терпить. Можливо, аж у вічності зможемо любити і вже не терпіти. Але поки ми є на цьому світі, в часі випробування, такою є реальність. Молитва має бути місцем цілопальної любові до Бога. Маємо молитися терпіннями, турботами, страхами, побоюваннями.

Людина, яка правдиво молиться і стає перед  Господом, не може гратись в хованки тим, що буде замасковувати свою «стару людину», а також не може замасковувати різні духовні пута, які руйнують інших. Все залежить від того, чи людина має живу віру. Якщо її не має, то замість неї прийме якийсь замінник, котрий підсуне «стара людина», яка імітує духовність, але фальшиву: дуже охоче закличе будь-якого духа, якому згодом людина відкриється. Тоді цей дух втілиться, візьме владу в свої руки і поневолить людину. «Стара людина» ненавидить тільки одне – Святого Духа, Духа правди і любові! Тому так необхідно давати в своєму нутрі – в своєму серці – місце для Ісуса. А тому ми повинні прагнути упокорення, вмирання своєму «добру», своїй волі, відчуттям і своїй правді, тобто втрачати  це задля Ісуса. Маємо бути разом з ним безсильні, співрозп’яті.

Життя дійсно коротке, дуже коротке, а тому треба жити на повно – любити Ісуса! Але це все тільки побожна фраза, якщо людина не має простору для правдивої молитви, де може любити тільки Його. А потім потрібно поширювати це, тобто пробувати жити цією любов’ю у відносинах з нашими ближніми. Адже кожен має свого «спеціаліста» – «стару людину», а вони взаємно ненавидяться, ревнують, а саме це найкращий «операційний стіл» і найкращий «операційний ніж» для нашого очищення. Тому необхідна спільнота: вона найкраще допомагає нам скинути з себе «стару людину», бо інакше вона з нами так зрощена, що навіть не усвідомлюємо її механізмів – настільки ми з нею є за одно.

В житті віри треба іти до кореня, а він полягає в дрібницях, в малих жертвах і малих самозреченнях, які змушують людину постійно чувати – не в напруженні, але щоб вчилась розрізняти думки. Ми повинні боротися з негативними думками, а особливо в молитві намагатися залишатися в Божій присутності, в сухій вірі, без почуттів і розуму. Стояти на Божому слові!Найбільша проблема – це не боротьба з силами темряви, але з нашою «старою людиною», яка їм відкривається, а потім нас обманює.

Дуже важливо контролювати свої думки. Це і є суть духовного переродження. Треба відкривати думки в корені і ставити їх до Божого світла.

Маємо насправді цілковито належати Ісусу, бо Він пролив за нас Свою кров на Голготі. Задля нас Він прийшов на цю землю. Ми повинні вмирати для себе задля Ісуса. Приклад: Коли бачимо хиби своїх ближніх, маємо перемінювати їх у свій хрест, який з вірою і відданістю щодня маємо брати на себе і через нього щодня вмирати собі і своїй волі. Мета полягає не в тому, щоб ближні позбулися своїх хиб, але щоб ми в дрібницях вмирали для себе – з великою вірою і любов’ю до Ісуса. Він нас бачить, Він має з нами Свій план, наше життя заплановане вже від вічності.

Треба взаємно підбадьорюватися, знову і знову усвідомлювати марноту і обман світу, та пам’ятати: єдине, що має вічну вартість – це служити Ісусові. Цього одного маємо прагнути – цілковито служити Господу, змагатися за Його честь і славу та спасіння душі.

Наша мета полягає в тому, щоб по-справжньому любити Бога всім серцем, всією душею і всією силою! Життя живемо тільки один раз і не знаємо, коли Бог покличе нас у вічність. Життя не вимірюється тривалістю, але тим, як ми його пережили. Краще жити у святості 24 роки, як свята Тереза від Дитятка Ісуса, ніж жити довге життя в байдужості.