Найгіршим в духовній боротьбі є дух фарисейства. Він навіть гірший, ніж атеїзм. Тому необхідно, щоб в семінаріях майбутні священики спершу навернулися і на перше місце поставили Ісуса, щоб хотіли служити Богу і проповідувати Його Євангеліє. Але щоб могли його проповідувати, недостатньо сидіти за круглим столом і філософствувати про Боже слово. Навпаки – ним треба жити, його реалізувати. Мусять мати досвід з живим Христом, тільки так приймуть Святого Духа, Духа правди. Тоді будуть як апостоли і мученики сміливо захищати Христа та Його Євангеліє та стануть знаряддям Святого Духа в боротьбі за спасіння повірених їм душ, і за спасіння всього народу. Світ потребує святих священиків!

В молитві ми не повинні розвивати якісь плани, вирішувати проблеми, ситуації, які виникають, але треба коротко віддати їх Богу і залишатися тільки в убогості духа, в єдності з Христом: «Ти, Ісусе, і я. Господи, з Тобою я розп’ятий для цього, для цього і для цього… Як це вирішиться? Це в Твоїх руках!» Який сенс мріяти про якісь імовірні варіанти? І так того не зміню. Але можу просити: «Господи, дай добру думку особі, яка може в цьому щось вирішити. Використай ту людину для здійснення Своєї волі, як, наприклад, дав перському царю Киру думку відпустити з вавилонської неволі ізраїльтян і ще й дати їм дозвіл, що можуть будувати храм. Отож, тепер на молитві в цей момент я не вирішую свою проблему, не вирішую, що і як могло б бути. Тепер цим не займаюся. Господи, Ти маєш тисячі способів як це зробити».

Диявол діє і на нас, і то через думки і почуття, наприклад незрозумілим пригніченням, страхом через наслідування Ісуса, різним тиском на психіку, напруженням і т.д. Бог до певної міри допускає, щоб дух брехні зводив і обманював нас, щоб ми усвідомили, що все ще перебуваємо в темряві і потребуємо через покаяння входити до Божого світла – до світла Ісусового хреста. Ми не повинні піддаватися гніву або докорам, чому Бог допускає це на нас і на людство і чому вже тепер не зв’яже диявола на 1000 років, як написано в Книзі Одкровення. Не наша справа – радити Богу, що має і чого не має робити. Ми повинні мати практичну покору, яка полягає в тому, що навіть якщо знаємо, що за даною річчю стоїть диявол, то не будемо нарікати, але дякувати Богові, що допустив на нас це випробування, бо саме завдяки цьому отримаємо багато ласк.

Святість полягає в дрібницях. Звичайно, спочатку людина повинна пройти певним початковим процесом. Мусить бути охоча стати до правди, розірвати зв’язок з оманливими, грішними думками, а також враховувати природній порядок. Основна умова – з найбільшою щирістю бути готовим послухати Христові принципи. Те, що результат здається таким, начебто не існувало абсолютно ніякого духовного росту і людина здається собі ще гіршою, ніж спочатку – це інша справа! Тобто весь шлях метаної – зміни мислення – це ціложиттєвий процес, який базується на правдивості і бажанні постійно змінюватися, але заради Христа і з Христом.

Знову поставмо собі питання: Для чого ми прийшли у цей світ? Ми тут не для того, щоб їсти, пити, спати, працювати, а потім закінчити своє життя смертю. Але йдеться про найважливіше – здобути вічне життя. Всім людям призначено померти. Ми нічого сюди не принесли і нічого не віднесемо, до гробу не візьмемо з собою ані копійки. Боже слово каже: «Людино, усвідом, що ти порох і в порох повернешся». Тут, на землі, ми є лише кілька років – це життя кожного з нас.

Ісус хоче, щоб ми були Його свідками. Тому не можемо сказати: «Це мене не стосується». Не можемо спати! Кожен з нас повинен бути свідком Христа! Але це не можливо власною силою. Тому Ісус обіцяв: «…дістанете силу Святого Духа …» (Ді 1,8), тобто «динаміс». Про що маємо свідчити? По-перше, про Ісуса, який помер за нас на хресті. А по-друге, що Христос воскрес із мертвих. Але щоб про щось свідчити, найперше ми самі маємо мати особистий досвід. А як його здобудемо? Коли щодня будемо переживати найосновніші правди: Ісус є мій Спаситель, мій Бог і Господь!

«Праведник житиме вірою» (Рим. 1,17).

Слово Боже закликає нас ходити у вірі, тобто опиратися на Боже слово, діяти відповідно до нього. Не згідно з тим, що відчуваємо, але відповідно до того, що каже Бог. Коли Бог дасть нам гасло – конкретне слово, що треба зробити, мусимо зробити цей крок. Тоді отримаємо досвід. Такий досвід мав, наприклад, Давид, коли Бог вирвав його з пащі лева чи ведмедя. Тому він спокійно йшов в бій з Голіатом і сказав: «Господь вирве мене з твоїх рук, а ти впадеш мертвий!». Він мав певність через досвіди віри. А далі сказано і про причину його несхитної надії: «Тому що я покладаюся на Господа Сил, а ти – на своє вміння і на свій меч!». Знаємо, як це закінчилося: Давид – практично ще хлопець, самим камінцем, киненим з пращі, убив величезного, озброєного й досвідченого воїна, і так врятував Ізраїль від філістимлян.

Якщо зовнішня місія «забетонована», то чи будемо нудьгувати?! Маємо проводити роботу першопрохідців в напрямку вертикалі, тобто зверху вниз, потрібно зайти на глибину, зробити артезіанську свердловину. Нашим святим обов’язком є проводження місії передусім у своїй душі. Святий Франциск Салезький каже: «Одна душа – це досить велика єпархія». А найперше – моя душа!

А якщо ви будете переживати біль над Церквою, Бог покаже вам ключ, ключ до тієї найглибшої місії.

Після Зіслання Святого Духа апостоли йшли і проповідували дві речі: що Христос помер за наші гріхи і що Він воскрес… Бог супроводжував їхню євангелізацію могутніми знаменами і чудами. Так мало б бути і сьогодні. І ми повинні свідчити про ці дві основні правди. Це наша програма. Ми повинні бути «мартирес» – свідками Ісуса Христа. А про чуда подбає вже Святий Дух.

Якщо комусь зробите щось погане − несвідомо або, що гірше, свідомо − то між вами виникне велике напруження. Коли людина це усвідомить, бачить свою провину, і відчуває, що ближній від цього страждає, це його ранить. Згадую один приклад з Італії: Злодії − молоді хлопці − увірвалися до ювелірного магазину і при крадіжці вбили продавця. Потім їх спіймали і засудили на багато років ув’язнення. На їхньому суді була присутня жінка з маленькими дітьми. Це була вдова, жінка продавця, якого убили. Один з тих хлопців, дивлячись на неї і на дітей, усвідомив, яке зло вчинив і якого болю їм завдав. В ньому сильно пробудилася совість і він просив пробачення. А жінка сказала, що прощає йому…

Прощення − це дуже цінна і важлива річ. Прощення знову відкриває двері до серця і до дому тієї людини, яку ми зранили, скривдили.

Що завдавало Ісусові в Гетсиманії найбільший біль? Усвідомлення того, що багато людей відкинуть Його страждання, а тим самим і своє спасіння. Небесний Отець так полюбив нас, що віддав за нас Свого Сина, щоб ми мали вічне життя. Яким великим мусить бути Його біль, коли ми до того байдужі!

Якщо оглянемося назад на своє життя, то побачимо, скільки ми отримали ласк, як Господь Бог вів нас і оберігав. І також побачимо, скільки ран ми завдали Ісусові, попри всі наші старання, коли чинили різні дрібні зради. Скажімо Йому: «Господи, Ти помер за мене, і я не хочу, щоб це було для мене даремно. Ані Ти цього не хочеш, ані Небесний Отець. Приймаю Твою жертву за мене. Дай мені ласку остерігатися гріха! А коли нехотячи згрішу, поможи щиро каятися».

Коли дивимося на образ розп’ятого Ісуса, можемо собі усвідомити: не хочу, щоб Ісусові терпіння були для мене даремними. Він терпів за мене, за мої гріхи. Так, я є найбільший грішник під сонцем. Можливо, я не вчинив великих гріхів, але знаю, що в мені є зло, отрута первородного гріха, як і в будь-якій іншій людині. Якщо б я жив в інший час, наприклад, 50 років раніше, і опинився б, наприклад, в концтаборі, хто знає, як би я вистояв під тиском обставин. Як би поводився, коли б мені наказали там шпигувати за іншими в’язнями? Чи зі страху не скоїв би якогось злочину? Якщо б хотів вистояти, то мусів би героїчно встати і сказати: «Цього робити не буду!». Навіть якщо б гестапо мене вбило. Адже коли людина хоче врятувати своє життя, часто скоює злочини. Так діє інстинкт самозбереження в кожному з нас. Тоді я мусів би зібрати всю відвагу, опертися і сказати: «Досить! Навіть ціною втратити життя не буду грішити, не вчиню вбивство!».
Ця радикальність у засадах починається з вірності Ісусу в дрібницях. Найперше мусимо навчитися зрікатися гріха в малому. Наприклад: «Не буду займатися нечистою думкою, якоюсь формою самолюбства, ненависті чи злобною помстою! Ні! Я не буду!». Коли відкину цю думку і також відділюся від духа, який є за нею, тоді виграю.

Боже слово каже: «Любитимеш Господа, Бога твого…» (Мт. 5,34).

Як конкретно можемо виявити Богу свою любов? Коли боремося з грішними думками і зрікаємося своєї волі, свого погляду, своїх почуттів чи бажань навіть у дрібних повсякденних справах.

Ісус каже: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого і візьме хрест свій …» (Мк. 8,34). Це перший крок − зректися, а другий − взяти хрест. Це означає в покорі приймати дану ситуацію, усвідомлювати, що ношу в собі «стару людину», тобто отруту, яка через гріх ввійшла в нашу природу. Людина не хоче цього бачити, бо без погляду віри на Христа і на Його хрест це веде до депресії. Але треба признати: «Це мій хрест. Так, мушу нести цю „стару людину” аж до смерті, як хрест, але тепер знову від неї внутрішньо відділяюся».

Центром кожного дня є молитва. На початку потрібно відректися свого лінивства, невіри і всіх розсіянь, та усвідомити основні правди Євангелія. Перший крок − це досконалий жаль над своїми гріхами. Знову усвідомимо собі смерть, Божий суд і вічність. Ісус сказав: «Чувайте, бо не знаєте ні дня, ні години!» (Мт. 25,13). Чи ти готовий? А якщо б Господь сьогодні покликав тебе у вічність? Справжня мудрість рахується зі смертю. Де є люди, могили яких бачимо на цвинтарі? Час випробувань для них вже закінчився. Ні на хвилину, ні на секунду вони не можуть повернутися назад. Тому завжди маємо бути готові.