«Ще трохи, і світ Мене вже не побачить. Ви ж Мене побачите, бо Я живу, і ви будете жити» (Ів. 14,19). Ісус говорить про Свою смерть, про те, що буде покладений до гробу, а також воскресне і ніхто вже не побачить у гробі Його мертвого Тіла. Він воскресне з мертвих у Своєму прославленому Тілі. Але світ не побачить воскреслого Христа. В Євангелії від Івана сказано: «Світ Мене вже не побачить. Ви ж Мене побачите». Коли Ісус промовив ці слова? В четвер ввечері у горниці, можливо, між 20-ю і 22-ю годиною. На другий день, в п’ятницю, настає Його смерть, а потім, в ніч зі суботи на неділю, Христос залишає гріб, воскресає Своєю Божою силою. У Христовому Воскресінні бере участь вся Пресвята Трійця. Так, Бог Його воскресив. Але Ісус також сам воскрес Своєю Божественною силою. А ще Боже слово каже: «Коли Дух Того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, то Той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, що живе у вас» (Рим. 8,11). Отож, вся Пресвята Трійця бере участь в ділі Христового Воскресіння.А також вся Пресвята Трійця бере участь у нашому спасінні. Отець так полюбив нас, що дав Свого Сина.

Наша гріхом зіпсута природа перебуває в позиції бунту проти Бога і ближніх. Як вона проявляється, коли прийде випробування?

Погляньмо на декілька прикладів зі Святого Письма. Ізраїльтяни, які перейшли Червоним морем, немов по суші, і були наочними свідками одного з найбільших чудес, крім багатьох інших в Єгипті, за кілька днів збунтувалися проти Бога, відлили собі золотого тельця і сказали: «Це наш Бог, що вивів нас з Єгипту». Це неймовірно, а все ж це реальність. Це «стара людина» в нас зі своєю зрадою. Або приклад з Нового Завіту: апостоли, які тільки тиждень тому на власні очі бачили воскресіння Лазаря, не прийшли на Голготу. Не стояли під хрестом, окрім Івана. Були паралізовані страхом, хоча й бачили багато чудес оздоровлення, визволення від демонів і навіть воскресіння.

Ісус зробив кілька чудес, щоб довести свою силу. Але цим Він прагнув для людини найбільшого добра – щоб пізнала Божу любов, навернулася і була спасенна. А в нас є все навпаки, бо коли ми зробимо якесь добро, то прагнемо визнання і похвали. Якщо нас ніхто не оцінить, ми сумні, що нас не похвалили.

Чому це так? Бо в нашій порушеній гріхом природі закодована програма шукання самого себе, а не Божої волі. А ще тяжче людина переживає, коли зробить щось добре і за це її скартають. Але Бог допускає це заради нашого очищення. Хоче, щоб ми вчилися покори. Наприклад, коли людина зробить якусь вагому річ, то мусить рахуватися з тим, що хтось інший з заздрості почне нищити це діло, хоча йдеться про Божу річ. Тоді треба бути як жебрак: хай навіть мене висварять, але Божу річ буду оберігати. Треба сказати собі: «Добре, це упокорення було для мене за мою гордість, але головне, щоб Божа справа була врятована».

Найважливішим є особисте відношення до Ісуса: «Ісус і я». Ми повинні триматися Ісуса. Все християнство можемо згорнути до одного слова: Ісус (по-єврейськи ‒ Єгошуа). Це слово Єгошуа виражає: «Господь є моє спасіння». Єгошуа є Іменем Ісуса і одночасно вираженням цієї глибокої правди: «Бог є наше спасіння». А це спасіння є тільки у Христі. «Хто призове ім’я Господнє ‒ ім’я Ісусове ‒ той спасеться». Ім’я Боже є святе і перед тим Іменем мусить прихилитися кожне коліно на небі, на землі і під землею, і кожен язик мусить визнати, що Він є Господь. Це є найсильніше Ім’я ‒ Ім’я, в якому ми спасенні.

У одній книжечці була коротка історія: молода монахиня в Італії хотіла стати жертвою на примирення з Богом. Вона склала обітницю і жертвувалася за конкретні наміри. Потім прийшло терпіння ‒ її паралізувало, але вона все мужньо зносила, усвідомлюючи, що це і для неї необхідна дорога очищення. Одночасно терпіння і постійні болі мотивували її жертвувати все за спасіння душ, за місії. Хтось може запитати: Отож тепер маємо випрошувати, щоб Бог дав нам якусь хворобу і зробив нас каліками? Реальність така, що коли у терпіннях не будемо з відданістю молитися, то на кінець станемо товариством нарікальників або іпохондриків, які потім повиробляють собі наступні хвороби. В цьому не полягає сенс жертви. Якщо Бог хоче дати хворобу, то, звісно, треба прийняти її без нарікання. Але Бог хоче, щоб ми використовували здоров’я, яке маємо, і віддали його на служіння Богу. Він хоче, щоб ми шукали Його обличчя і саме на молитві змагалися за єдність з Ним. Маємо бути вдячними Богу за здоров’я, але коли Він зішле на нас терпіння, треба прийняти його як жертву примирення. Однак коли людина хвора, то опиняється під певним тиском: або прийме хворобу і довіриться Божій волі, або відкине це і буде бунтівником. Але набагато більша жертва є коли людина здорова, не має жодної хвороби, але добровільно на молитві постійно виходить з байдужості та знову і знову входить до Божої присутності. Спочатку це важко, але це такий солодкий хрест, який дає Бог.

Хочемо повернутися до здорового правовірного апостольського вчення, яке проповідували, яким жили і за яке вмирали святі апостоли, вчителі Церкви і мученики.

В Європі сьогодні були повалені Божі закони. Замість Декалогу, на якому була побудована вся європейська культура, була просунена Лісабонська угода з антизаконами.

В цей апокаліптичний час, коли замість Бога був висунений культ людського еґо, ми сьогодні живемо. Але це обожнювання не приносить людині щастя, а веде її по похилій дорозі до самознищення ‒ дочасного і вічного. Людина, яка стане рабом пристрастей, не хоче приймати об’єктивну правду про те, що робить зло, що шкодить собі та іншим. Ця культура смерті, яка відкидає Бога і Його закони, відмовляється називати гріх гріхом, зло злом, і руйнує всі моральні принципи. Ми живемо в час, коли дітей морально розбещують вже в дитсадках, а школа, замість того, щоб готувати до відповідального життя, деморалізує і програмує смерть. Культура і всі ЗМІ служать духу брехні. Повторюю: ми живемо в апокаліптичний час.

Покора – це правда, і тільки покорою здобувається перемога. Протилежністю до покори є гордість. Вона проявляється так, що коли хтось скаже нам правду, ми образимося.

Але кожен з нас в годину смерті буде вести останній бій за спасіння своєї душі. Як вистоїмо? Тоді диявол неодмінно нападе. Тому вже тепер маємо знати, яку зброю він проти нас використовує, і де є наші слабкі місця, щоб бути готовими і щоб це не захопило нас зненацька.

Якщо я віддав Ісусу свої гріхи і є розіп’ятий з Ним, тоді можу на молитві пережити і прийняття Ісусової Матері. Слово Боже каже: «Бачивши Матір і біля неї учня, що стояв,  а його ж любив Він, Ісус мовить до Матері: „Жінко, ось син твій!” А тоді й до учня мовить: „Ось Мати твоя”. І від тієї хвилі учень узяв Її до себе (по-грецьки „eis ta idia”– в себе)»  (Ів. 19, 26-27).

Можу повторювати: Ісус бачив учня, Він сказав учню: «Ось Мати твоя». Той учень прийняв Її до свого найглибшого єства. А потім лише повторювати: «Ти мене», і певний час залишатися в цьому слові, в цьому живому контакті з Ісусом, і дивитися Йому в очі. «Ти мене бачиш. Тепер Ти до мене говориш. Тепер Ти даєш мені Свою Матір, для цього сьогоднішнього дня.

Ісус каже: «Я з вами по всі дні вашого життя». Отож ми повинні усвідомлювати Божу присутність. Дехто собі думає: «Якби я бачив Ісуса або жив в той же час, що Він, було б, звичайно, набагато легше вірити». Але це не так. Знаємо, що ті, які жили у той час, бачили Ісуса і Його чуда, все ж кричали: «Він повинен померти! Розіпни його!», хоча кілька днів до того бачили як Він воскресив з мертвих Лазаря, який вже чотири дні був в гробі. Темрява, що є в людині, дійсно є дуже великою! А цю темряву можемо назвати «дурнотою» і «самознищенням». Людина сама себе нищить. Бог даром дає нам прощення гріхів, даром! І Він хоче, щоб ми лише увійшли в Його присутність, признали свій гріх, віддали Ісусу і прийняли Його прощення.

Коли мудреці зі Сходу прийшли в Єрусалим, вони запитували його мешканців: «Де є новонароджений Цар Юдейський? Бо ми бачили на сході Його зорю і прийшли поклонитися Йому» (Мт.2,2). Для жителів Єрусалима це було несподіванкою. Вони дивилися один на одного і казали: «Ніякий цар не народився». Тоді офіційним царем був цар Ірод, жорстокий правитель, який наказав убити трьох своїх синів, щоб вони часом не відняли у нього владу. Також він убив свою дружину. Це був чоловік, повний жорстокості і кар’єризму. Жителі Єрусалима послали мудреців до Ірода. Коли цар почув, що вони говорять про народження юдейського царя, злякався. Чому? Боявся за свою кар’єру. Він зібрав усіх первосвящеників і книжників народних та випитував у них, де має народитися Месія. Він, як юдейський цар, знав, що згідно провіщень пророків повинен народитися Спаситель світу, Месія. Мудреці вказали йому на час його приходу ‒ що Він вже народився.

Ісус прийшов, щоб визволити нас від гріхів,

щоб відкрити нам двері до вічного життя, до вічної слави у небі.

Бог дав Свого Сина, щоб той, хто вірує в Нього, не загинув, але мав вічне життя.

Друга Божа Особа приймає людську подобу, стає людиною,

щоб ми стали Божими дітьми, спадкоємцями Царства Божого.

З історії про візит мудреців до Ірода для нас головним є це питання: «Де є новонароджений Цар Юдейський?». Тим Юдейським Царем є Ісус Христос. Ми маємо запитувати з щирим серцем, з щирою тугою: «Де є той Цар? Де є Ісус?» Де народився Ісус? В печері, у хліві. Для Нього не було місця. І коли Він помирав, для Нього також не було місця на землі ‒ Він помирав на хресті між небом і землею. Там, де немає покаяння, там і сьогодні немає місця для Ісуса. Без покаяння нема місця для Ісуса. Але Ісус має бути в нас.

Нехай Різдвяна зірка, яка показала мудрецям зі сходу дорогу до Ісуса, дає Боже світло і нам, щоб ми бачили Ісуса Христа і в наших братах та сестрах, які щиро шукають Ісуса і за Нього терплять. Адже бачимо, що там, де є живий Ісус, приходить Ірод. Коли людина прийме Ісуса і має живу віру, відразу наступить переслідування, очорнювання, психологічний тиск, напруга, або навіть переживе досвід, який згадується в Євангелії: «В одному домі будуть розділені п’ять людей: троє проти двох і двоє проти трьох; будуть розділені, батько проти сина і син проти батька, мати проти дочки і дочка проти матері, свекруха проти невістки і невістка проти свекрухи» (Лк. 12,53). А це тому, що вони кажуть: «Живий Ісус ‒ ні!». Обряди, фарисейство ‒ це так. Але живого Христа не хочуть. Це такий біль! Так, де є Ісус живий, там приходить тиск, щоб відібрати в нас Ісуса і вбити Його, там наступає переслідування.

Бог хоче від нас святості, а вона полягає в одному: бути як Марія. Вона сказала: «Ось я раба Господня! Хай мені станеться по слову Твоєму» (Лк. 1,38). Вона була слухняною, хоча й усього не розуміла. Вона могла сказати: «Боже, я хочу бути матір’ю Спасителя, але як поясню, що я зачала від Святого Духа? Адже мені загрожує смерть…». Жінку чи дівчину, яка була вагітна і не мала чоловіка, згідно закону мали укаменувати. Тому це було не так легко сказати: «Ось я раба Господня…». І не зважаючи на це, Вона сказала: «Хоча цього не розумію, але хай станеться Божа воля». Як Вона могла виглядати перед Йосипом? Але Вона взяла на себе цей ризик. Пресвята Богородиця є для нас прикладом найбільшого послуху. Вона наступає дияволу на голову. І ми повинні бути Її синами та дочками. Ми повинні бути такими сміливими, як Вона!