«А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері,

і помолися Отцеві своєму, що в тайні;

а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»

Ісус дає конкретні вказівки до молитви. Найперше Він радить: «увійди», тобто не каже «залишись назовні». На питання «куди увійти», каже: «у свою комірчину». Є дві комірчини: фізична і духовна. Духовною комірчиною є наше нутро. Ми закриваємо за собою двері наших чуттів, які ще залишаються в щоденних пережиттях, і тоді можемо сконцентруватися – по суті, зосередитися на усвідомлення Божої присутності. Бог є тут, я відкриваю Йому, а водночас в моїй внутріш-ній комірчині – в тайні, як каже Ісус, – Отець вислуховує. Тому треба молитися саме тут, щоб нав’язати контакт з Богом. Першим кроком молитви є акт покаяння – признати перед Богом свої помилки і гріхи, свавілля, пусті слова, злі думки і т.д.

Крім особистої молитви, є і спільна молитва, але Ісус тут про неї не говорить. Ти повинен увійти до своєї, а не чужої комірчини. І в своєму помешканні треба мати місце, де можна молитися!

«Ти ж, коли даєш милостиню,

нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права»

«Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права»

Це слово Господь Ісус дає нам не для дискусії, а для реалізації. Воно має свій глибокий сенс і пов’язане з подвійною жертвою: по-перше, людина зрікається якоїсь своєї власності на користь інших, а по-друге, якщо це робить приховано, то ще й жертвує і людське визнання та похвалу. Ісус пояснює, що це відбувається тому, «щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» – не тільки людську нагороду, але Божу – вічну. Тут здійснюється: втрачаємо, щоб отримати. Втрачаємо матеріальне, щоб здобути нематеріальне. Жертвуємо дочасне, щоб отримати вічне. Пам’ятай: твій Отець знає, що є таємне, а Ісус тобі нагадує: «Він віддасть!».

«Ви чули, що було сказано: “Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого”.

А Я кажу вам: “Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас”»

У Старому Завіті було сказано: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці; докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха…» (Левіт 19,17-18). Ісус пояснює, чому ми повинні любити своїх ворогів і молитися за тих, хто переслідує нас: «Таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних. Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Хіба не те саме й митарі роблять? І коли ви вітаєте лише братів (друзів) ваших, що надзвичайного чините? Хіба не те саме й погани (митники) роблять? Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (вірші 45-48).

«Ви чули, що було сказано: “Око за око, зуб за зуб”.

А Я кажу вам: “Не противтеся злому.

Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу”»

Ісус далі продовжує: «Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ. І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві. Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт.5,40-41).

Заповідь «око за око, зуб за зуб» нам здається жорстокою, але тут йшлося про запровадження хоча б базової справедливості і про зупинення ланцюгової помсти, адже людина за одне око виколе обидва, а за один зуб виб’є всі зуби. Але Ісус каже, що ми повинні прощати і відповідати на зло добром, а на ненависть – прощенням.

У Посланні до Римлян у дусі цього заклику написано: «Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро… Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву Божому… Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рм.12, 17-21).

«Ви чули теж, що було сказано давнім: „Не клянись неправдиво”

і „Виконаєш твої клятви Господеві”. А Я кажу вам не клястися зовсім»

У Старому Завіті той, хто клявся, посилався на свідчення Бога, і водночас скликав на себе Боже прокляття, якщо б не дотримав клятви або якщо його слова були неправдиві. Іноді людина заприсягалась Богом (1Сам. 20,3; 1Сам. 25,26), іноді лише людиною, яка цим водночас зобов’язувалася стати месником можливого порушення присяги. Іноді, щоб підкреслити вагомість присяги, приносили в жертву тварину. Її розрізали і присягаючий проходив між двома половинами. Можливо, це було символічне стягування долі, яка спіткала тварину, на того, хто б порушив союз (Бут. 15,8-18; див. Єр. 34,18). Ізраїльтяни присягали вівтарем (1Цар.8,31), який належав Богу, або храмом (Мт. 23,16 і наст.). Закон суворо забороняв кривоприсягу (Лев. 19,12), але покарання за неї залишав Богові (1Цар. 8,31 і наст.; Зах. 8,3).

«А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку,

– хіба у випадку розпусти, – той робить з неї перелюбницю;

і хто взяв би розведену, чинить перелюб»

«А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку,

Ісус пояснює цю правду про Тайну подружжя в 19 главі:

«І підійшли до Нього фарисеї і, спокушаючи Його, запитали: „Чи можна чоловікові відпустити свою жінку з якої-небудь причини?”. Він відповів їм: „Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою?”. І мовив: „Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом,  так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає”. Кажуть вони до Нього: „Чому ж тоді Мойсей звелів дати розвідний лист і відпустити її ?”. А Він сказав їм: „Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так. А Я кажу вам: Хто відпускає свою жінку – за винятком розпусти – і ожениться з іншою, той чинить перелюб; і хто ожениться з розведеною, чинить перелюб”. Кажуть до Нього учні: „Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись”. Він же відповів їм: „Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано”» (Мт.19,3-10).

«І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його й кинь геть від себе: ліпше

тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло вкинуто в пекло»

В цьому слові Ісус говорить про спокуси і про те, як з ними боротися. Головним полем бою є наше мислення. Диявол через спокуси атакує мислення більше, ніж будь-що інше. Ця боротьба є нещадною, і поки ми живемо на цій землі, безперервно триває. Не можеш собі дозволити, щоб думки пробігали твоєю головою, як їм заманеться. Перед Богом ми відповідаємо за те, щоб кожну думку, яка пробігає нашим мисленням, зупиняти і старанно перевіряти, чи вона послушна Христові. Зі свідчень Святого Письма і досвідів святих бачимо, що будь-яка комунікація між людськими і демонічними силами відбувається в людському мисленні. Кожна демонська спокуса, яка зводить людину, прицілена на людський розум. Ворог використовує також людське тіло, щоб схилити людину на свою сторону і отримати її згоду. Тому в кожному моменті свого спокушання ворог розвиває певну думку, наприклад, викликає заздрість, ненависть, непрощення.