10.08.2025

24 січня 2024 року Чеська єпископська конференція (ЧЄК) під керівництвом архиєпископа Яна Граубнера прийняла т.зв. догматичну декларацію «Fiducia supplicans». Цей документ змінює саму сутність Католицької Церкви, тобто її доктрину. Після добровільного прийняття цього нового вчення Католицька Церква в Чехії вже не має права називати себе католицькою.

Дивіться це відео також на: https://rumble.com/v6yphym-421093678.html  
https://www.bitchute.com/video/eXV8vciRIKjP/   
https://cos.tv/videos/play/63678882846377984   
https://crowdbunker.com/v/BGv7MjJ3LY   
https://youtu.be/YQMopTkJ6gQ   

Один священик в США піддався спокусі невірства. Йому почало здаватись, що Бог про нього не знає, бо в його житті нічого не робить. Тоді Господь дав йому урок. Він поїхав десь у відпустку і нікому не сказав куди. Ночував в якомусь мотелі, і раптом швейцар кличе його до телефону. Телефонувала жінка, яка хотіла вчинити самогубство. Вона думала, що додзвонилася до нього на парафію, бо з телепередачі про Ісуса, яку він проводив, записала його номер і тепер їй прийшло на гадку йому зателефонувати. Вона зовсім не очікувала, що додзвониться в мотель, де він якраз перебував. Жінка була врятована і священик пізнав, що від Бога ніде не сховається, що Він знає про нього все. Це було великим підбадьоренням для нього.

Молоде покоління прагне високих ідеалів. І немає вищого ідеалу, ніж радикально наслідувати Господа Ісуса. Ісус каже: «Кожен вогнем посолиться… Сіль – добра; та коли сіль несолоною стане, чим її приправите? Майте у собі сіль і живіть у мирі між собою!» (Мр. 9,49-50). Отож ми повинні бути витривалими в радикальному наслідуванні Ісуса. Ми повинні мати в собі сіль, вогонь ревності, а водночас жити співрозп’яттям «старої людини», тобто втрачати це «своє» задля Ісуса, бо інакше не будемо мати між собою миру! Святість полягає у витривалому ходженні у вірі посеред буднів. У них ми повинні жити ревністю Євангелія, не перестати бути сіллю, не пристосовуватися до духа світу, який намагається відвести нас від Ісуса через якусь дрібницю.

Кожне Боже діло в зародку мусить мати послух віри аж на смерть, як це було у Авраама. Це той необхідний закон пшеничного зерна. Хоча диявол нападає депресіями, тиском, смутком, напруженням, незрозумілим опором, але це не треба сприймати серйозно і залишитися в цьому. Це багатство марнот. Потрібно з вірою молитися, а яким способом Бог вирішить усю цю справу – знає Він сам. Від нас Він хоче абсолютної віри в Його всемогутність і повної відданості! А що Він зробить з цією проблемою – це побачимо пізніше, або аж у вічності. Смерть пшеничного зерна завжди приносить багатократний плід.

«Упокоріться, отже, під могутньою Божою рукою,

щоб Він підняв вас угору своєчасно. Усяку журбу вашу покладіть на Нього,

бо Він піклується про вас»

«Упокоріться, отже, під могутньою Божою рукою,

щоб Він підняв вас угору своєчасно. Усяку журбу вашу

покладіть на Нього, бо Він піклується про вас»

Апостол Петро закликає нас упокоритися перед Богом. Що принесе це упокорення? Насамперед, опосередкує нам світло пізнання, яке дає Бог. В іншому випадку це пізнання блокується егоцентризмом нашої порушеної гріхом природи, яку Святе Письмо називає «старою людиною», а ми цього навіть не усвідомлюємо. Покора – це правда. Покора – це звільнення з-під влади  нашої суверенності, гордині та небажання признавати собі власні слабкості і помилки. Ця егоїстична суверенність не дозволяє Богові діяти через нас, хоча це принесло б найбільшу користь – не лише духовну і не лише для інших, а передусім для нас. Святе Письмо каже: «Бог гордим противиться, а покірним дає благодать». Упокоритися перед Богом, від Якого ми отримали своє існування і все добре, що в нас є та що ми зробили, – це аж ніяк не приниження. Це лише визнання реальності, тобто правди про нас самих. Таку позицію покори в правді здобудемо особливо у внутрішній молитві під Христовим хрестом. Без правдивої молитви змарнуємо своє життя в ілюзіях. В момент смерті вже не матимемо часу на покаяння і надолуження того, що занедбали.

Сьогодні дійсно є дуже важлива доба. Духовна атмосфера отруєна. Важко розрізняти. На сцену виходять нові і нові демонічні сили, які діють через людей, що мають владу та вплив, і не тільки матеріальний, але й духовний. Це справжнє розп’яття Містичного Тіла Христа, Церкви. В цей час якраз дуже важливо бути в єдності з Ісусом, щоб вистояти і залишитися Йому вірними. А також потрібно співпрацювати з ласками, які дає нам Бог і опосередковує Божа Мати. Ми – її духовні діти. До неї маємо постійно звертати свій погляд. Вона нас не покине.

Людина часто заглиблена в марноти, турботи, смутки, печалі. А про що думає, коли прийде смуток? Думає: «Ніхто мене не любить!». Але Ісус тебе любить! Він помер за тебе. Нічого більше для тебе зробити не міг! Але ти мусиш це хоча б прийняти. Як прийде смуток, усвідом: Він заплатив за тебе, за всі твої гріхи. Він спас тебе від вічних мук в пеклі і дав тобі вічне щастя. А ти, як кріт, досі перебуваєш в землі, в темряві, і не хочеш чути цю правду. Поглянь на Ісуса, розіп’ятого за тебе. Це прояв Його любові до тебе, Він хоче бути з тобою вічно!

«Ви називаєте Мене „Учитель і Господь”, і добре кажете, бо Я є.»

«Ви називаєте Мене „Учитель і Господь”,

і добре кажете, бо Я є»

Сам Ісус тобі каже: «Ти називаєш Мене своїм Учителем і Господом», і додає: «і Я дійсно ним є».

У цьому короткому біблійному курсі можемо розглянути деякі цитати зі Святого Письма і замислитися, чи справді Ісус є моїм Господом. Якщо це не так, а моїм Господом є божок, що називається его, тоді мушу просити: «Ісусе, будь дійсно моїм Господом!». Взиваймо до Ісуса з глибини серця. І лише так зможемо визнати разом з розкаяним Томою: «Господь мій і Бог мій!». Ісусе, будь дійсно моїм Господом і Богом!

Ісус Христос є Спаситель і Господь. З усіх титулів Ісуса Христа звертання «Господь» стало найбільш вживаним, найпоширенішим і найважливішим. З певністю можемо сказати, що слово «Господь» стало синонімом імені «Ісус».

Господь через пророка Єзекиїла каже і тобі: «Я дам вам (тобі) нове серце» (Єз. 36,26). Бог обіцяє, що цю духовну трансплантацію зробить Він сам. Що маємо робити ми? Нічого, тільки прийняти, підписати згоду на трансплантацію і зробити себе цілком безсильним, співрозп’ятим з Христом; або бути як той, хто лежить на операційному столі і дозволяє себе оперувати лікарю-фахівцю. Не треба радити Богові, як і що робити. Він сам це зробить, і ніхто інший. Ти тільки дозволь Йому невидимо, але реально доторкнутися себе. Тут ми стоїмо перед великим таїнством. Розум йому опирається і хоче зрозуміти на основі матеріальних уяв. Але тут треба схилитися і прийняти цю духовну реальність вірою. Непорочне нове серце ‒ це не матеріальний орган, але новий духовний центр, який ми можемо прийняти і відкритися йому лише вірою. Це територія, де вже не діють закони гріха, але закони Духа благодаті (див. Рим.8,2). Це наче посольство іншої держави, інше царство, де володіє і царює Ісус.

Коли Ісус помирав за нас на хресті, то дав нам Свою Матір словами «Ось Мати твоя!». Там замість нас  був присутній учень Іван, який стояв під хрестом і від імені всіх прийняв Марію до свого єства – eis ta idia (Ів. 19,27). Потім він взяв Марію до спільноти тих «ста двадцяти» (див. Ді.1,15), які чекали на прихід Святого Духа. Це були апостоли, учні, родичі і побожні жінки. Ті «сто двадцять» прийняли Марію за свою Матір. Вона з ними молилася і вони вже в молитві були з’єднані з цим новим центром – новим серцем, яким є Марія. Так вони були одним серцем і однією душею. Апостоли залишили все заради Христа, а до того ж Іван ніколи не мав своєї сім’ї, він був дівственником, не мав нікого. Новим домом для нього була Христова спільнота Дванадцяти. Перед тим, як Ісус помер, воскрес і вознісся на небо, Він залишив нам свою Матір Марію, а потім дав Святого Духа. Ісус прийшов на цю землю так, що був зачатий від Святого Духа, а потім був народжений з Діви Марії. У день П’ятидесятниці виникає спільнота трьох тисяч, а потім п’яти тисяч християн, яка є колискою християнства, материнської Церкви.

«І Він сам настановив одних апостолами, інших – пророками,

ще інших – євангелистами, пастирями і вчителями для вдосконалення святих

на діло служби, на будування Христового тіла»

«І Він сам настановив одних апостолами, інших – пророками,

ще інших – євангелистами, пастирями і вчителями

для вдосконалення святих на діло служби,

на будування Христового тіла»

Тут сказано про дари і одночасно про покликання, метою яких є не прослава окремої особи, але щоб ті, які покликані, були досконало підготованими на діло служіння. На яке діло служіння? На збудування Містичного Христового Тіла.

У минулому серед людей існувала помилкова думка, що коли хтось стає священником чи єпископом, то відповідає за всі служіння, ніби одночасно був апостолом, вчителем, пророком, пастирем і євангелистом. Однак, якщо хтось має ретельно виконувати одне служіння та набувати досвіду, то не може повністю присвятити себе іншому служінню.