Мікеланджело повинен був зробити статую Мойсея. Йому привезли великий камінь, чи радше величезну брилу. Він зі своїм помічником пішов подивитися на неї. Спочатку він захоплено обходив камінь, а тоді замислився, поглянув на нього і сказав: «Я бачу там Мойсея». Його помічник здивовано запитав: «Мойсея? Це ж камінь, а не Мойсей». А Мікеланджело відказав: «Але я його там бачу». ‒ «А що потрібно зробити, щоб він там дійсно був?» Мікеланджело відповів: «Усе, що не є Мойсеєм, мусить іти геть». ‒ «А як це станеться?» ‒ «Долото, молоток і удари. Удари надають форму».

Так є і з нами: все, що в нас не є Ісус, мусить іти геть. А як це станеться? Удари надають форму. Бог змушений допускати на нас певні випробування, терпіння, іноді й через наших ближніх, які насварять нас чи несправедливо поведуться з нами; або ж нас спіткають різні втрати, смерть найближчих… Удари надають форму. Але іноді удари можуть і знищити діло ‒ тоді, коли ми їх відкидаємо. Ми повинні за все дякувати Богові, все приймати. А щоб ми були здатні це робити, треба усвідомлювати власний гріх.

«Коли ж ви в Мені перебуватимете, і Мої слова в вас перебуватимуть,

просіть тоді, чого лиш забажаєте, і воно здійсниться для вас»

«Коли ж ви в Мені перебуватимете, і Мої слова в вас

перебуватимуть, просіть тоді, чого лиш забажаєте,

і воно здійсниться для вас»

На Тайній Вечері Ісус говорить про нашу духовну єдність з Ним. Через Хрещення ми отримуємо участь у відкупительній смерті Ісуса та в Його новому житті, яке пов’язане з Його славним воскресінням. Але самого Хрещення недостатньо. Щоб Боже життя взагалі залишалося в нас, і, що більше, щоб воно розвивалося, потрібна віра, віра в Ісусове слово. Ця віра пов’язана з упокореннями та пробами вірності. У зв’язку з цим потрібно усвідомити суть притчі про виноградину та гілки. Від виноградини до гілок тече життєдайний сік, тобто той самий Дух, який є в Ісусі Христі, діє і в нас, охрещених, коли ми вірою залишаємося в єдності з  Ісусом. Ісус кілька разів наголошує, що без Нього ми нічого не можемо робити, і дає Своїм гілкам обіцянку: «Коли ж ви в Мені перебуватимете, і Мої слова в вас перебуватимуть, просіть тоді, чого лиш забажаєте, і воно здійсниться для вас». Умова того, щоб щось відбулося для нашого справжнього добра (не лише тимчасового, але й вічного) – це через віру перебувати в єдності з Ісусом. Цієї єдності нам допомагає досягти Його слово, в якому маємо перебувати.

МАРІЯ – нова жінка, нова матір, нове серце. Єва – протилежність Марії.

Приймаю нове серце. Маю нове серце. Демони, зарубайте це собі на носі! Марія є в мені, в моєму нутрі. Вона – раба Господня. Я своєю свідомістю є в цьому новому серці. Марія буде мене вчити, як стати рабом Господа. Вона – моя Матір. Бути рабом Господа: „Де є Господній Дух, там є свобода” (ІІ Кор. 3,17), а в Ній є Дух Господній! В Ній Слово стало Тілом. Вона зачала від Святого Духа. Але перед тим, як зачала від Святого Духа, сказала: „Я раба Господня”. А це тепер каже і в мені, а я в Ній: Я є раб Господній. Я є Її рабом. Я раб раби Господньої (Пс. 116,16). А так я є тільки і тільки рабом Ісуса! Марія є рабою Господньою, не має жодного права власності. Все, що має і що посідає, не є Її, але належить Господу. Вона є Його рабою. Тому маємо бути рабами Марії, щоби ми ще правдивіше і цілковито були рабами Ісуса.

Тому маємо стати рабами Марії, щоб Вона навчила нас цього найбільшого мистецтва, якого ніхто з людей не реалізував так вповні, як Вона. У цьому Вона є нашим взірцем, нашою вчителькою, нашою Матір’ю. Вона – живий взірець, справжня мати. Ось Мати твоя!

+ Ілля
Патріарх Візантійського Вселенського Патріархату

«Цим нам були даровані цінні й превеликі обітниці,

щоб ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття,

яке пожадливістю розповсюдилось у світі»

«Цим нам були даровані цінні й превеликі обітниці,

щоб ними ви стали учасниками Божої природи,

уникнувши зіпсуття, яке пожадливістю

розповсюдилось у світі»

Наше життя коротке, воно насправді є лише часом випробування, у якому вирішується наша вічність. Вона буде або щасливою, або нещасливою навіки. Нещасливе майбутнє, тобто вічна загибель, чекає на тих, які через горду невіру відкидають спасіння в Ісусі Христі. У Ньому Бог дав нам найбільший дар – щоб через Нього ми прийняли нову природу! Тому ми повинні відкинути ту природу, яка заражена первородним гріхом і в яку наш людський дух немовби одягнений. Через це було затемнене передусім наше душевне єство, так що розуму важко розпізнавати правду, воля схиляється до зла, а серце наповнене пожадливістю, яка має єдність з духом світу, що штовхає людство до зіпсуття і погибелі – дочасної та вічної. Як уникнути цієї погибелі? Ми повинні вірою прийняти Спасителя Ісуса Христа. Тоді нас стосується: «Тим, які Його прийняли, дав владу стати Божими дітьми, які народилися не з пожадливості тіла, ані з пожадання мужа, лише від Бога» (пор. Ів. 1,12). Отже, приймаючи Христа, ми вже приймаємо Божу природу, хоча в нас ще є первородний гріх. Бути учасником Божої природи – це не лише обіцянка, а також дар – дорогоцінний і надзвичайно великий дар.

Коли я не прощу, то і мені не може бути прощено. Але стоп! Коли я  усвідомлю мої провини щодо ближніх: що за них не молюся, що байдужий до їхнього спасіння, що не даю їм добрий приклад, що говорю порожні або гнівливі слова і т.д., тоді я мав би в дусі (на молитві), а інколи і реально просити у своїх ближніх прощення. Я відчуваю себе винним перед ближнім, а коли усвідомлю, що він також мене скривдив, то це для мене є наче тріумф, що і я маю шанс: щось за щось!!! Отож, коли я можу простити, то маю заслуги, і якийсь певний тріумф щодо ближнього, а тоді можу правдиво молитися прохання з «Отче наш»: «Прости нам наші провини, як і ми прощаємо винуватцям нашим…». Прости нам: мені і тому, хто мене образив. А я тепер прощаю йому, а також наче б прощаю і за нього – те, чим його хтось зранив. А таку правдиву просьбу з «Отче наш» Господь чує.

Якщо я правдиво пробачу і упокорюся, то Господь дає мені великий мир. Прощення, певність і мир залежать від моєї віри, яка пов’язана з покорою.

+ Ілля
Патріарх Візантійського Вселенського Патріархату

Життя коротке. Одне прислів’я каже: «Кого Бог любить, того з хрестом відвідує». Свій хрест і свої терпіння, наприклад, якесь фізичне страждання чи хвороби, маємо з’єднувати з Христовим терпінням. Якщо я здоровий, то Богу дякувати за це. Але тоді я ще більше маю усвідомлювати духовний хрест: несправедливість, яку спричиняє система світу і гріх, духовну нужденність, сліпоту, яка панує навколо, хулу на Бога і те, що Ісуса не люблять та зневажають! Треба це бачити і взивати, плакати перед Богом у молитві. І якщо людина щодня з’єдну-ється з Ісусом розп’ятим, то Господь глибше вводить її у таїнство Христового хреста. Йдеться не про фізичний біль, а про духовний біль через те, що Ісус не є люблений. А коли людина усвідомить і свої власні зради, усвідомить: «І я, Господи, не люблю Тебе», – тоді не вистачає сліз… Господи, дай одне – щоб я Тебе любив, щоб взивав до Тебе!

+ Ілля
Патріарх Візантійського Вселенського Патріархату

Non sequitur

Подальші розʼяснення у відповідь на репліку проф. Даніела Трабукко

Я не можу не погодитися майже з усім, що професор Трабукко висловив у відповідь на мій коментар [1]. На блозі Duc in Altum  він пише [2]:

«Святий, який підкоряється несправедливому дисциплінарному заходу, який не суперечить вірі (як у випадку з отцем Піо), здійснює акт героїчного самозречення, бо визнає, що навіть суворий та беззаконний наказ не розриває звʼязку з обʼявленим депозитом віри. Однак ситуація є іншою, коли церковна влада наказує щось, що суперечить вірі: у такому випадку наказ вже не є автентично дисциплінарним, а перетворюється на відхилення, яке вдаряє по самій основі влади. Тут відмова — це не бунт, а вірність». 

Oboedientia oboedientibus

Кілька коротких приміток до двох публікацій проф. Даніела Трабукко

Рабський послух — це дотримання закону зі страху,

без внутрішньої благодаті, і тому «він не має жодної

користі»  якщо не супроводжується любовʼю;

Дійсно, без неї ті, хто його практикує, стають винними,

тому що йому бракує кінцевої мети, якою є Бог.

Святий Августин, De spiritu et littera

Коментар професора Даніела Трабукко щодо справи о. Леонардо Марії Помпей, опублікованого 9 вересня в La Nuova Bussola Quotidiana ( тут  ), викликав кілька заперечень, одне з яких, зокрема, спонукало до подальшого інтерв’ю самого Трабукко щодо Chiesa e Postconcilio ( тут ). Хотів би зазначити, що я маю найглибшу повагу до цього видатного професора, чию автентично католицьку думку та інтелектуальну непохитність я завжди цінував. Однак, я вважаю, що його останні дві статті серйозно спотворюють концепцію послуху владі, чим вводять читачів в оману.

Життя Господа Ісуса Христа згідно з Євангелієм від Івана

І том

+ Ілля

Завантажити книгу у форматі pdf