Деякі розʼяснення після оманливої статті Блейза Купіча [1] [2]
Cujus ævum, ejust et religio
Деякі розʼяснення після оманливої статті Блейза Купіча [1] [2]
Насправді, справжні друзі народу —
це не революціонери чи новатори,
а традиціоналісти.
Святий Пій X, Notre Charge Apostolique
Я добре памʼятаю, як у 2014 році Бергольйо вирішив призначити Блейза Купіча архиєпископом Чикаго: це було повністю його призначення, і як Апостольський Нунцій я не мав до цього жодного відношення. Коли він обійняв уряд в Чикаго, він розпочав своє служіння з властивою йому зарозумілістю та самовпевненістю, заявляючи вірним, що вони не можуть очікувати від нього, щоб він ходив по воді. Його членство в Lavender mafia та в близькому оточенні до серійного мародера Теодора МакКарріка (разом з Вуерлом, Фарреллом, МакЕлроєм, Грегорі та Тобіном, і це лише деякі з них) роблять його одним із найгірших представників американської „woke церкви“ та гордим союзником глобалістських та ЛГБТК+ лівих. Його рівень корупції та дій спрямованих на приховування сексуальних та фінансових скандалів його соратників, включаючи його попередника Джозефа Бернардіна, добре відомі, як американським цивільним судам, так і Римській курії. Але ми добре знаємо, що в соборовій та синодальній церкві чим є корумпованіший та шантажований прелат, тим більше у нього перспектив піднятися на вершину ієрархії, де він може завдати найбільшої шкоди. Не випадково у 2016 році Бергольйо зробив його кардиналом. У лютому 2019 року, з нагоди Саміту з питань захисту неповнолітніх, скликаного Бергольйо у Ватикані через кілька місяців після публікації мого вибухового Меморандуму ( тут ), саме Купіч, будучи президентом Комісії з питань захисту неповнолітніх Єпископської Конференції Сполучених Штатів Америки, засудив події справи МакКарріка, ніби він був абсолютно стороннім до неї і не завдячував своєю церковною карʼєрою «дядькові Теду» [3]. Беручи до уваги приховування notitiæ criminis, за яке Купіч був відповідальним у Чикаго, чути його твердження, що «повідомлення про злочин не повинно бути перешкоджене «правилами секретності чи конфіденційності»», – є сюрреалістичним [4].
3 вересня минулого року в газеті Чиказької архиєпархії Блейз Купіч [2] зумів зібрати низку ганебних помилок, намагаючись звинуватити Католицьку Церкву у спотворенні первісної чистоти Літургії, яку Другий Ватиканський Собор відновив за допомогою монтіанської літургійної реформи. Це фактично нове завдання, яке доручили йому його господарі, в послідовності з його попередніми завданнями. Перехід від Бергольйо до Лева (чия поява на Лоджі балкону базиліки св. Петра викликала в Купіча задоволення) не означав для нього жодних змін, не кажучи вже про виключення.
Купіч пише:
«У багатьох відношеннях реформа стала відновленням істин віри, які з часом були затьмарені низкою адаптацій та впливів, що відображали розширення відносин Церкви зі світською владою та суспільством. Особливо в періоди Каролінгів (VII-IX століття) та Барокко (XVII-XVIII століття) до Літургії були вставлені численні адаптації, що включали елементи імператорських та королівських дворів, що змінило естетику та значення Літургії. Таким чином, Літургія стала радше видовищем, ніж активною участю всіх охрещених у спасительній дії розпʼятого Христа».
Ці теми, типові для протестантських кіл, сумнозвісно ґрунтуються на історичній фальсифікації. Ідея про «пухлинний» ріст у церемоніалі Меси є фальшивою та оманливою, а також нерозважною та образливою для Римо-Католицької Церкви.
Також хибним є твердження, що позбавлення обрядів та церемоній так званою соборною реформою полягало, — за словами Купіча, — у «виправленні цих каролінгських та барокових літургійних адаптацій шляхом відновлення первісного акценту Літургії щодо активної участі мирян та шляхетної простоти. Ці реформи були прямою відповіддю на століття розвитку, які помилково перетворили Месу з спільнотної події на більш клерикальне видовище – складне та драматичне».
Ще більш хибною та нерозважною є ідея, що соборова реформа дозволила «відновити істини віри, які з часом стали затьмарені», коли є очевидно, що це затьмарення настало за допомогою Novus Ordo, як показує це навіть поверхневе порівняння двох обрядів.
Звинувачення Купіча – це повторення того, що вже пропонували єретики, особливо протестанти та модерністи, виявляючи тим ідеологічну послідовність, яка сама є достатньою для зруйнування будь-якої довіри. Вже в 1794 році, лише через пʼять років після Французької революції, Пістойський собор значною мірою спирався на репертуар кальвіністів, заслуговуючи на осуд Пія VI не лише за доктринальні помилки цього незаконного Синоду, але й за його відхилення в літургійній сфері [5].
За словами Купіча, Другий Ватиканський собор дозволив «відновити первісний акцент Літургії щодо активної участі мирян та шляхетної простоти». Однак цим твердженням він також стверджує про зміну теоцентричного виміру апостольської Літургії (а отже, христоцентричного), перетворену Собором на культовий вираз справжньої доктринальної зміни в антропоцентричному значенні. Монархічну Церкву замінила колегіальна (з Lumen Gentium ) та синодальна Церква, яка здатна «переосмислити Папство з точки зору екуменізму». Ми знаходимося перед завершенням атаки Революції на вівтар, після того, як завершилась атака на престол: скасування монархій божественного права було прелюдією до скасування божественної монархії нашого Господа та священної монархії Папства.
Антропологічне бачення модернізму стверджує, що Бог є проекцією образу, створеного людиною відповідно до її випадкових потреб. Модернізм не вірить в божественне об’явлення, але в проекцію випадкової та мінливої людської потреби [6]. Повернімося до старої теорії так званих новаторів, згідно з якою первісна чистота Церкви зазнала невдачі саме тоді, коли вона мудро пояснювала у священних діях ті аспекти доктрини, які були заперечувані новими єресями. Повернення до «церкви першого тисячоліття», на яке вони сподіваються, є явно удаваним та інструментальним.
Бажання повернути Церкву – сильну силою Містичного Тіла після століть єресей та схизм – до тієї фантастичної шляхетної простоти, коли вона ще перебувала на ранній стадії розвитку, означає свідомо наражати її на зараження помилками, від яких вона пізніше буде імунізована, і водночас, вже не знайдемо в її Магістеріумі засудження тих єресей, які пізніше будуть поширюватися. Це, по суті, означає бажати шкоди Церкві, тільки, щоб не суперечити власному божевільному модерністському баченню та не робити власну недобросовісність ще більш очевидною.
Щоб закріпити ще з перших рядків своєї промови безглуздість теми, яка широко спростована з тих пір, як вона стала прерогативою кальвіністів, Купіч вдається до цитати Ярослава Пелікана з книги «The Vindication of Tradition» (1984), американського протестантського «теолога», з яким Купіч розділяє наголос на екуменізмі, історичному розвитку доктрин та динамічній інтерпретації віри: ідеальний приклад екуменічної синодальності, або синодального екуменізму.
Афоризм Пелікана такий: «Традиція — це жива віра мертвих; традиціоналізм — це мертва віра живих». Як це сформульовано — поза риторичним прийомом, основаним на гаслі наслідку — традиція була б або живою вірою мертвих, або мертвою вірою живих. Однак для католика Традиція полягає саме у (лат.) «tradere» – у прийнятті та передачі в непорушеному вигляді Істини, що міститься у Святому Письмі або в усних традиціях, «зібраних апостолами з уст самого Христа, або переданих ніби з рук у руки самими апостолами під диктуванням Святого Духа […] і збережених у Католицькій Церкві з безперервною спадкоємністю». [7]
У навмисно пропущеному Купічем спрощенні традиціоналізм – це культ стародавнього, який здійснюють ностальгічні люди, які залишились в живих; а Традиція – це зрада стародавнього через еволюцію догм в імʼя прогресу. Для католика традиціоналізм – це радше природний соціальний вираз Традиції – цивільний та релігійний. Бути католиком означає бути традиціоналістом, як згадував Папа Пій X, і визнавати в Традиції та Святому Письмі два джерела божественного об’явлення, яке зберігається і непомильно охороняється лише в Святій Римо-католицькій Церкві, – не впадаючи в лютеранську єресь Sola Scriptura.
Зрозуміло, що ця стаття є оголошенням війни Традиції. І ми добре знаємо, як певні мафіозні попередження легко знаходять ревних придворних, готових криміналізувати та остракізувати no-Vat [8], з якими ієрархія поводиться з такою ж жорстокістю та цинізмом, з якою цивільні правителі переслідували тих, хто виступав проти психопандемічної афери, або тих, хто сьогодні виступає проти кліматичного шахрайства.
Якщо Купіч вважав за доцільне викрити себе в єпархіальному періодичному виданні таким ганебним інтерв’ю, то це тому, що він ставиться до «традиціоналістів», яких донедавна новатори вважали за незначну безголосу меншість, вже не з презирством, але з хвилюванням, бо бачить, що власна узурпація влади в Церкві перебуває під дедалі більшою загрозою.
Залишається одне останнє питання: хто такі «традиціоналісти» в Церкві сьогодні?
+ Карло Марія Вігано, архиєпископ
12 вересня 2025
S.cti Nominis Beatæ Mariæ Virginis
ПРИМІТКА
1 – Приказка «Cujus regio, ejus et religio» («Чия влада, того і віра»), введена в дію після Аугсбурзького миру 1555 року між Карлом V та німецькими князями, встановлювала, що релігією нації має бути релігія її монарха. На практиці піддані повинні були дотримуватися релігійного визнання (католицизму чи лютеранства) свого князя чи короля. Цей принцип давав правителям право визначати офіційну релігію свого королівства. У адаптації «Cujus ævum, ejus et religio» я маю на увазі, що релігія – це те, що вимагає історичний момент, згідно з єретичними принципами еволюції догм.
2 – Кардинал Блейз Купіч, «Традиція проти традиціоналізму», у Chicago Catholic , 3 вересня 2025 р. – Див. https://www.chicagocatholic.com/cardinal-blase-j.-cupich/-/article/2025/09/03/tradition-vs-traditionalism
3 – Я пам’ятаю, як МакКаррік називав тих, кого він сексуально домагався, своїми племінниками .
4 – Див. https://retelaiuto.org/2019/02/23/abusi-la-proposta-cupich-i-vescovi-rendano-conto-al-metropolita/
5 – Див. Пій IX, Булла Auctorem Fidei , 28 серпня 1794 р., засуджує помилки Собору в Пістойї. Зокрема, засудження пропозицій I, XXXIII і LXVI.
Див. https://www.vatican.va/content/pius-vi/it/documents/bolla-auctorem-fidei-28-agosto-1794.html
6 – Зазначу, що це іманентне бачення божественного, зрештою, не є справжньою єрессю, а замаскованою формою атеїзму, оскільки воно розглядає Бога як «творіння» людини, що реагує на зміну обставин. У цьому сенсі визначення модернізму святим Пієм X як «вигрібної ями всіх єресей» є надзвичайно доречним.
7 – Тридентський собор, сесія IV.
8 – Вибачте мені за цей неологізм, яким я загалом називаю тих, хто засуджує Другий Ватиканський Собор.
Завантажити: Деякі розʼяснення після оманливої статті Блейза Купіча [1] [2]
