В житті віри треба іти до кореня, а він полягає в дрібницях, в малих жертвах і малих самозреченнях, які змушують людину постійно чувати – не в напруженні, але щоб вчилась розрізняти думки. Ми повинні боротися з негативними думками, а особливо в молитві намагатися залишатися в Божій присутності, в сухій вірі, без почуттів і розуму. Стояти на Божому слові!Найбільша проблема – це не боротьба з силами темряви, але з нашою «старою людиною», яка їм відкривається, а потім нас обманює.

Дуже важливо контролювати свої думки. Це і є суть духовного переродження. Треба відкривати думки в корені і ставити їх до Божого світла.

Маємо насправді цілковито належати Ісусу, бо Він пролив за нас Свою кров на Голготі. Задля нас Він прийшов на цю землю. Ми повинні вмирати для себе задля Ісуса. Приклад: Коли бачимо хиби своїх ближніх, маємо перемінювати їх у свій хрест, який з вірою і відданістю щодня маємо брати на себе і через нього щодня вмирати собі і своїй волі. Мета полягає не в тому, щоб ближні позбулися своїх хиб, але щоб ми в дрібницях вмирали для себе – з великою вірою і любов’ю до Ісуса. Він нас бачить, Він має з нами Свій план, наше життя заплановане вже від вічності.

«Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй,

напоумляй з усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть

здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів,

щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо,

а повернуться до байок»

Перед цим Словом життя, над яким будемо роздумувати два тижні, є наполегливий заклик, де апостол заклинає: «Заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на Його появу та Його Царство», а потім слідує: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно».

Важливо, щоб і ми зуміли проповідувати Боже слово – найкраще, в особистому контакті з людьми. Передумова цього – мати в собі Божий вогонь, і усвідомлювати, що за Божим словом є Божий Дух. Слово Боже є засобом для спасіння душ, воно вихоплює з широкої дороги до погибелі і веде на вузьку дорогу, до вічного життя. Тому сказано: «картай, погрожуй, напоумляй з усією терпеливістю та наукою». Це пророче служіння – докоряти, підбадьорювати і будувати (див. 1 Кор. 14,1-3).

Треба взаємно підбадьорюватися, знову і знову усвідомлювати марноту і обман світу, та пам’ятати: єдине, що має вічну вартість – це служити Ісусові. Цього одного маємо прагнути – цілковито служити Господу, змагатися за Його честь і славу та спасіння душі.

Наша мета полягає в тому, щоб по-справжньому любити Бога всім серцем, всією душею і всією силою! Життя живемо тільки один раз і не знаємо, коли Бог покличе нас у вічність. Життя не вимірюється тривалістю, але тим, як ми його пережили. Краще жити у святості 24 роки, як свята Тереза від Дитятка Ісуса, ніж жити довге життя в байдужості.

Коли на нас прийде якийсь страх – чи то зі смерті, чи з хвороби, чи за своїх дітей; страх з того, що зло начеб дістало зелене світло, або з того, що Церква стікає кров’ю… – просто страх з будь-чого, що тоді робити? Як боротися проти духа страху? Я не маю вирішувати цю проблему самотужки. Треба стати до Божої присутності, усвідомити, що Бог мене бачить, а також, що знає про цю проблему. Тоді я повинен віддати Йому свою проблему, свій біль або страх, подивитися в очі розп’ятому Ісусові, взивати Його святе Ім’я і разом з цією проблемою давати Йому все – себе, усе своє минуле і майбутнє. Віддатися Йому цілковито – це означає любити Бога всім серцем, всією думкою і всією силою. А тоді здійснюється: «Досконала любов проганяє страх…», як пише апостол Іван (1 Ів. 4,18).

Церква сьогодні не потребує нічого більше, ніж душ, які йдуть вузькою стрімкою дорогою за Ісусом (Мт. 7,14), душ, які дають Ісусу перше місце у своєму житті, а потім з вірою проходять дорогою покинення разом з покинутим Ісусом, а потім – з обпльованим і вінчаним терням.

Коли людина переживе боротьбу зі старою людиною і духом темряви – це ознака того, що ця дорога є дорогою за Ісусом і з Ісусом. В цій боротьбі ворог діє цілком природно, відповідно до характеру кожного. Він намагається створювати непорозуміння, яке веде до осуджування, образливості, себежалю, заздрості… Тут найкращий  вихід – це зуміти упокоритися і перед Богом визнати таку думку чи почуття.

Що робити, щоб не піти в чистилище? Ми повинні каятися – прийняти Ісуса за свого Спасителя, жити з віри. Для свого очищення також маємо використати різні терпіння, душевні і тілесні, які Бог допускає на нас, наприклад, упокорення, висміювання, очорнювання, коли на мене хтось насварить… Ми повинні прийняти це з Божої руки,  дякувати за це і усвідомити, що це тепер моє чистилище замість чистилища після смерті, як казав св. Августин: «Боже, карай мене тут, на землі, але обережи від мук (вогню) після смерті». Я хочу по-справжньому любити себе, тобто ані хвилини не хочу бути в чистилищі.

Є різниця: вірити в Бога і вірити Богу. І диявол вірить в Бога і тремтить. Але це не є спасительна віра. Ми повинні вірити Богу і Його слову. Деякі Божі правди певний час можуть мене не заторкувати. Мушу жити з тієї, яка в даний час для мене актуальна, тобто потрібна.

Існують певні таїнства, які Бог відкриває конкретній душі в конкретний час. Але над Божими таїнствами ми не повинні роздумувати так, що будемо в гордості розумово їх аналізувати і так втратимо Боже Царство.

Ті, які відкинули Ісуса, зустрінуться з Ним в годину смерті як зі суддею. В єдиному погляді побачать, Він не є їхнім приятелем і Спасителем, бо вони знову і знову відкидали Його, убивали свою совість, вірили брехні, систематично воювали проти правди, проти Христа і проти добра, яке пов’язане зі спасінням і з Євангелієм, яке вони перекручували. В цей один момент вони побачать плоди. Св. Бернард каже, що самі гріхи, які вони вчинили, скажуть їм: «Ми – твоє діло, ми тебе не залишимо». А св. Іван Золотоустий каже: «Тебе будуть оскаржувати рани Ісуса. Гріхи будуть докоряти тобі. Хрест Христовий, який був для твого спасіння, повстане проти тебе».

Отож суть вічного засудження полягає в тому, що людина не хоче повірити, не хоче прийняти Божу правду, але хоче вірити брехні диявола. А Ісус каже у притчі про багача і Лазаря: «Навіть якщо хтось із мертвих воскресне, не повірять!». Чому не повірять? Бо не хочуть вірити, не хочуть прийняти правду.

Правда про пекло є дуже важливою правдою, а з нею пов’язане і наше спасіння. Якщо ми рахуємося з вічністю пекла, то усвідомлюємо і серйозність всієї Христової науки про спасіння, що базується на цьому факті. Христос прийшов у світ, Бог став людиною, щоб визволити нас з рабства диявола, врятувати нас з пекла і дати нове життя – вічне життя. «Бо так полюбив Бог світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто в Нього вірує, не загинув (в пеклі), але мав вічне життя» (Ів. 3,16). «Бог дав нам життя вічне, і це життя в його Сині. Хто має Сина, той життя має; хто ж Сина Божого не має, той життя не має» (Ів. 5,11-12). Або маю Ісуса, або Його не маю. Найбільшим стражданням в пеклі є кара відділення. Душа людини, створена для Бога, щоб любити Бога і бути з Ним в єдності, на кінець залишається в єдності з демонами і їх ненавистю. Залишається в темряві, тобто у відділенні від Бога. А це і є суть вічного засудження.

«Поява злого буде під діянням сатани з усякою силою, зі знаками

і з неправдивими чудами та всяким брехливим обманом для тих, які гинуть,

бо вони не прийняли любові правди, щоб їм спастися»

Слово Боже вказує на прихід антихриста, який прийде з великою силою, зі знаками і неправдивими чудами, та всяким брехливим обманом буде зводити тих, які гинуть. Поки що не виступив жоден конкретний антихрист, хоча й багато їх постало, як про це пише апостол Іван у своєму другому посланні (див. 2 Ів. 2,7).

Сьогодні ми є свідками того, що цим духом антихриста, який вже панує в повітрі, зманіпульований майже весь християнський світ, тобто християнські народи. Протягом декількох років ще більше зріс цей стрімкий відпад, що настав, насамперед, після ІІ Ватиканського собору.  Тільки Бог чудом може зупинити цей процес або обернути його в духовне воскресіння. Але без страждання, молитов і живої віри це не відбудеться, а можемо додати – і без кривавого чи безкровного мучеництва.

Покора – це правда, покора – це самокритика. Бути покірним –  це усвідомлювати реальність своєї слабкості, т.зв. «ахіллесову п’яту», яку маю пильнувати. Там мушу поставити сторожу, бо ворог нападає підступом і я не можу дозволити поневолити себе. Зрештою, ворог навіть не мусить прикладати багато зусиль для нападу. Йому досить зранити це місце. Він рахується з людською глупотою, слабкістю (у когось – це страх, в іншого – амбіції), і слідкує, де на яку людину може напасти.