Слово Патріарха Іллі на М’ясопусну неділю

«Як прийде Син Чоловічий у Своїй славі, й ангели всі з Ним, тоді Він сяде на престолі Своєї слави. І зберуться перед Ним усі народи, і Він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучає овець від козлів; і поставить овець праворуч Себе, а козлів ліворуч. Тоді Цар скаже тим, що праворуч Нього: Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли; нагий, і ви Мене одягли; хворий, і ви навідались до Мене; у тюрмі був, і ви прийшли до Мене.”

Тоді озвуться праведні до Нього: „Господи, коли ми бачили Тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? Коли ми бачили Тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? Коли ми бачили Тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до Тебе?” А Цар, відповідаючи їм, скаже: „Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили”» (Мт. 25,31-40).

Коли ми хворі, Ісус є з нами у нашій хворобі. Коли ми покинуті, Він покинутий з нами. Ісус є завжди з нами, тільки ми не перебуваємо у єдності з Ним. Ми є самі, як якісь індивідуалісти. Ми забуваємо про найголовніше: бути «разом з Христом». В нас є первородний гріх («стара людина»), який є господарем у нашій душі. Коли Ісус приходить, «стара людина» не звертає на Нього уваги, бо приділяє увагу лише собі. Її позиція така: «Тут я паную, а не Ти!»

Цей первородний гріх призводить до того, що нас не цікавить те, що Ісус є в нашій душі голодний, спраглий, нагий, як у в’язниці… Ми не маємо на Нього часу. Ми маємо «свої» турботи, ми будуємо своє его, свою кар’єру. Але якщо ми не знайдемо часу на свою душу, на молитву, тоді наше проповідування Божого слова буде лише фразами, які нікого не заторкнуть, бо ми самі не живемо цим.

Ісус каже: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили». Тим «найменшим» є передусім кожен з нас. Що робимо для своєї душі, те робимо і для інших. Коли ми змагаємося за святість, жертвуємось, молимось, то це впливає і на інших, це місія. Найбільшою місією було б, якби принаймні три сім’ї жили зразковим життям, мудро шукали спосіб, як жити згідно зі Святим Письмом, і таким чином стали в теперішній час закваскою, прикладом не тільки для всіх розбитих подружжів, але й для всього суспільства, для його ставлення до життя. Чому це потрібно? Тому що сьогодні існує ідеологія, яка підштовхує нас стати рабами системи, за якою стоїть дух світу, що веде людей та суспільство до самознищення. Але коли ми дбаємо про свою душу і про Ісуса, щоб Він жив у нас, цим допомагаємо також іншим. Святий Франциск Салезький сказав: «Одна душа ‒ це досить велика єпархія». І додав: «Найперше ‒ моя. Вона є досить великою єпархією». Він сказав це як єпископ, відповідальний за багато душ. Він говорив, що насамперед ми повинні правдиво любити себе, а тоді будемо правдиво любити й інших.

Що означає правдиво любити найперше самих себе? Це означає наслідувати Христа так, щоб Він в нас жив.

Коли будемо дбати про себе правильним способом, то відчуємо голод і спрагу Христа в душах наших ближніх. Найперше мусимо усвідомлювати, що Він спраглий в нашій душі, щоб знати, чим саме є та Христова спрага, голод, нагота, ув’язнення…

Звичайно, це стосується і матеріальної області. Ми повинні проявляти милосердя і в матеріальному плані. Але де є сьогодні люди, фізично голодні та спраглі? Якщо піти на вулицю і дати якомусь безпритульному їжу, то часто можна почути у відповідь, що він цього не хоче, що хоче грошей… А потім купує собі алкоголь або наркотики. Якщо ми нерозумно даватимемо бездомним та наркоманам гроші, то будемо підтримувати їхній гріх. Ми повинні бути мудрими. Ми ‒ християни, а не соціальні працівники. Мудрість означає шукати найперше Боже Царство. Якщо ж шукаємо все інше, а Боже Царство поставимо на останнє місце, то навіть з найкращими намірами не вистоїмо в житті, бо брехня, яка є в нас («стара людина»), обмане нас.

Отже, наше завдання ‒ святий егоїзм. Що це таке? Бажати за будь-яку ціну бути спасенним. Тому ми повинні постійно усвідомлювати, кому служимо, для кого живемо.

У Святому Письмі сказано, що ми маємо допомагати найперше «Христовим братам». Ісус не каже «ближнім», але «Моїм братам». Ті, які відкидають Ісуса, не є Його братами. Це не означає, що ми не повинні їм допомагати, але насамперед треба любити і допомагати тим, яких переслідують за те, що вони належать Христу. Ісус про це сказав: «Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної водиці, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди» (Мт. 10,42). «Хто приймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду» (Мт. 10,41). Чому? Бо світ виступить проти нього і покаже йому твердий кулак, якщо він буде виявляти свою приналежність до того, хто йде за Ісусом. А ми маємо проявляти милосердя тим, хто чинить зло?! Звичайно, іноді і їм, але не в першу чергу. Перш за все ми повинні допомагати тим, кого переслідують за Христа. За це ми будемо суджені. Ворогів треба любити так, що будемо за них молитися, щоб вони навернулися. Ісус не каже, що ми повинні їх ненавидіти. Однак нам слід чітко і розумно розрізняти рівні.

Справжньої мудрості навчимося тоді, коли будемо дійсно правильно любити себе. Це означає дбати про свою безсмертну душу, про те, щоб ми були спасенні. А це боротьба. Сьогодні, як тільки людина вийде на вулицю, відразу ж справа і зліва її бомбардують фальшиві філософії та аморальність. Візьмемо Інтернет: скільки збочень є там на кожному кроці! Це систематична деморалізація, намагання розбити особу і сім’ю, зробити людину рабом похоті, який не знає сенсу свого життя і витрачає його на марноту. Якби ж то хоч в годину смерті така людина навернулася! Але Бог ще дає нам шанс: навернутися і йти за Ісусом, освячувати час, бо не знаємо ні дня, ні години. Йдеться про вічність, а не про сто чи тисячу років…

Тепер запитаймо себе: «Якщо б у цю хвилину я помер, то як вистою перед Божим судом?» Якщо я правильно люблю себе, то правильно люблю і все людство, бо хочу, щоб усі люди були спасенні. Але якщо не люблю себе, то дозволяю, щоб мене поневолював гріх, і тим самим допомагаю дияволу тягнути до пекла й інших.

Сьогоднішнє Євангеліє закінчується такими словами: «І підуть ті на вічну кару, а праведники – на життя вічне». Тут двічі зустрічається слово «вічний». Муки будуть вічні… Ми повинні задуматися над пеклом, яке є вічним. Серйозність цього ми збагнемо лише тоді, коли станемо під Христовий хрест, а Святий Дух хоча б на мить дасть нам світло, щоб усвідомити Ісусове взивання: «Елої, Елої, лема савахтані?» (Мр. 15,34).

Ми беремо участь у грісі Адама. Він згрішив, а ми вже успадкували цю інфекцію гріха разом з його наслідками. Хочемо цього чи ні, але ми грішимо, ніхто не повинен нас цього вчити. Це наша природа, бо ми інфіковані гріхом. Добро, яке Бог вклав у нас, отруєне цим первородним гріхом, а тому, як каже Ісус, ми мусимо знову народитися. Як? Нам потрібно визнати, що ми грішні, і прийняти Христа як свого Спасителя і Господа. І після того, як ми народимося, Він дає нам правила для життя ‒ Свій закон, Свої заповіді. Навіщо? Щоб ми були щасливими тут, на землі, а також цілу вічність. Але нас постійно тягне до гріха, хоча й знаємо Божі заповіді. Тому нам потрібно роздумувати над ними і вчитися їх шанувати і дотримуватися. Вони вимагають певного самовідречення, зречення себе самого, а також виражають певне смирення, упокорення. Але якщо ми поводимося відповідно до них, то практично виходимо зі системи зла, тобто з гріха, і вже тут, на землі, переживаємо справжній мир, а крім того нас чекає вічне щастя у небі.

Одна річ ‒ прийняти Христа, а інша ‒ наслідувати Його. Йти цим шляхом означає падати і вставати. Світ знову і знову буде підштовхувати людину повернутися туди, звідки вона вийшла ‒ до гріха. Тому ми потребуємо спільноту, яка живе згідно з Божим словом і в якій діє Божий Дух. Тут потрібно черпати силу, щоб витривати на шляху за Ісусом, на шляху спасіння. Адже ми боремося проти системи світу, який тисне на нас. Він не залишить нас у спокої. Він діє на роботі, у школі, через Інтернет, через контакти з людьми, які мають духа світу…

Тому потребуємо святкувати сьомий день, щоб присвячувати час своїй душі. Це означає не лише приступити до Святого Причастя, але й знайти собі час на Боже слово, на молитву, на спільноту, щоб ми могли підбадьорити одне одного досвідами життя з віри. Це дуже потрібно. А також потрібно підтримувати один одного. «Горе самотньому, якщо впаде; нема кому його підняти», ‒ говорить Екклезіаст (4,10). Відокремленій людині важко вистояти в духовній боротьбі.

Ми живемо в цей час. Якби ми жили 100-200 років тому, то були би в інших умовах. Однак ми живемо тепер і не знаємо, коли і за яких обставин Бог покличе нас у вічність. Отож, будьмо готові, бо Син Людський прийде о годині, коли ми цього не сподіваємося (пор. Лк. 12,40).

Завантажити: Слово Патріарха Іллі на М’ясопусну неділю (07.03.2021)