У ті часи Діоклитіян, цар римський, послав по всій області своїй знайти йому до подружжя дівчину більше всіх краснішу, і знайдено було таку дівчину християнську, на ймення Рипсимія, що в монастирі дівочому під доглядом ігумені Гаїанії жила в пості в молитвах, дівство своє заручивши Христу. Тієї дівчини подобу посланці написали й послали царю. Це побачивши, цар полюбив красу Рипсиміїну вельми і вразився нею та й послав мирно до Рипсимії, бажаючи, щоб зволила бути йому дружиною. Вона ж у серці своєму рече до Христа: «Не відступлю від Тебе, Жениху мій Христе, і тобі не сотворю огуди, святе моє дівство». Отож таємно раду учинила із сестрами і з ігуменією своєю Гаїанією – всі зібралися і з нею втекли, та й до Вірменії прийшли з великою і невимовною бідою, що в дорозі прийняли, голод і труд великий винісши і, поселившись перед містом Арарат, жили поміж виноградів. Із них дужіші ходили у місто й працювали в людей, харч собі та іншим за те здобували.

Просвітник Великої Вірменії святий Григорій народився від батьків потемнених невір’ям, а світлих доброродством і саном. Батько його був на ім’я Анак, один із великих бояр у землі Персидській, родом партянин, з племені царського, родич цареві перському Артабану і брату його, царю вірменському Курсару. А прийшов він згодом до Вірменії так: У царстві Персидському, що було в Партяновій області, від Артабана-партянина тяжко було персам, бо іноземці ними володіли. Мали ж бо перси одного вельможу найпершого, на ім’я Артасир; той, погодившись із однодумними друзями своїми, підняв війну на царя свого Артабана і вбив його, а сам сів на престола Персидського царства. Курсар же, цар вірменський, почувши про забиття Артабана, пожалився вельми і, зібравши всю свою силу вірменську, воював на персів, творячи відомсту за пролиття братської крові. Войована ж була Персида від вірменів десять літ і численну мала від них шкоду, через це Артасир у великій печалі та недомислі був, радився з боярами своїми, яким би чином ворогів-нахідників перемогти.

Нечестивий же цар поставив перед себе другу сестру, святу діву Надію, і рече до неї: “Дитино добра, молю тебе, послухай моєї ради, як батько раджу тобі, люблячи тебе, поклонися Артеміді великій, щоб не загинула, як сестра твоя старша. Бачила-бо ти її люті муки, дивилася на гірку її смерть, не бажай тож і ти так само постраждати. Вір мені, дитино, що жалію на юність твою і хотів би тебе собі в дочках мати, коли б ти скорилася повелінню моєму”. Свята ж Надія відповіла: “Чи ж я, царю, не є сестра тієї, що вбив ти, чи я ж не від тієї ж матері народжена, чи є я не тим-таки молоком вихована, чи ж не я те саме хрещення мала, що і сестра моя свята, — вкупі з нею росла і від одних книг та наказів материних навчилася знати єдиного Бога і Господа нашого Ісуса Христа і в нього вірувати, і Йому одному поклонятися! Не надійся-бо, царю щоб я інакше міркувала, й мислила, і бажала, як сестра моя Віра, її ж бо шляхом готова я йти. І не гайся багато, трудячись словами, але почни саме діло і побачиш моє одномисля із сестрою, що упередила мене”.

Настав третій день, і поставлені були на суд вони перед нечестивим царем. Він же, гадаючи, що діви є юні і легко зможуть послухатися звабних слів його, почав до них говорити таке: “Я, діти, бачачи красу вашу і жаліючи юність вашу, по-батьківському повчаю вас: поклоніться богам, що володіють всесвітом, і, коли послухаєте мене і вчинете повелене, то дітьми вас своїми назву. Закличу єпархів та ігемонів, і всіх моїх радників, і перед ними вчиню вас своїми дочками, і від усіх них пошановані та похвалені будете. Коли ж не послухаєте і не покоритеся повелінню моєму, то у велике впадете зло і матері своєї старість у біди введете, і самі загинете в той час, в якому найбільше могли б веселитися, живучи у насолодах та добротах і радостях світу цього. Я ж бо вас люто погублю і, вуди ваші роздробивши, псам на з’їжу кину, і будете зневажені всіма. Через те послухайте мене, хай добро вам буде: люблю ж бо вас і не бажаю губити краси вашої і позбавляти вас життя цього, але й за дітей своїх хочу вас мати”.

У царство Адріяна злочестивого, царя римського, була в Римі одна вдова роду італійського, на ймення Софія, її ж ім’я тлумачиться “премудрість”. Вона, за іменем своїм, і життя у вірі християнській премудро вела за премудрістю такою, яку похваляє апостол Яків, кажучи: “А премудрість, що з висоти, насамперед чиста є, а потім мирна, лагідна, покірлива, повна милості і добрих плодів”. Оця ж бо премудра Софія, коли жила в чесному подружжі, народила три дочки і їм нарекла імена, що відповідали трьом богословським чеснотам: першу назвала Віра, другу Надія, а третю Любов. Що ж бо інше християнська премудрість породити може, коли не чесноти боговгодні? Після народження тих трьох дочок скоро овдовіла і жила доброчесно, пригоджуючи Богові молитвою, постом та милостинею із трьома дочками своїми. їх же виховувала в такому послуху, який од премудрої матері бути може: хай, бувши тезоіменитими чеснотам, дочки самою річчю навчаться чеснот, яких імена носять. Росли вони літами, і росли в них чесноти, і навчилися добре пророцьким та апостольським книгам, звикли до учительських слів, старатливо читали й молилися, трудячись удома, повинуючись святій богомудрій матері своїй і з успіхом ідучи від сили до сили.

Коли настав день суду, цар Максиміан сів на судилище і повелів привести до себе в’язнів. Слуги негайно ж вирушили в темницю оголосити їм царське веління. Побачивши, що вони так знемогли тілом від тяжких ран, що й ходити навіть не можуть, слуги поволочили всіх мучеників, як трупи худоби, пов’язаних одним ланцюгом; Адріана ж вели позаду всіх, зв’язавши йому руки назад.

Коли вони підходили до судилища, цар наказав вивести їх на муки, проте начальник в’язниці доповів: «Царю! Ті, котрі були мучені раніше, не можуть бути приведені сюди на катування. Повели привести одного Адріана, бо він ще бадьорий, здоровий тілом і може понести різні муки; тіла ж інших загноїлися, крізь рани їх видніються кістки і, якщо почати їх мучити знову, вони негайно ж помруть. Ми ж не хочемо того, щоб вони повмирали від короткочасної муки, але дай їм якийсь час на те, щоб вони одужали і скріпли, щоб понести їм потім лютіші муки за свої беззаконня».

Святі мученики Адріан і Наталія були подругами, родом з Нікомидії. Проживши в чесному подружжі всього рік, вони відважно визнали свою віру в Христа: Андріан прийняв криваве мучеництво, а Наталія звершила подвиг безкровного мучеництва, співстраждаючи з переслідуваними християнами,  служачи їм у в’язниці та наражаючи своє життя на небезпеку. А відбулося це так: За часів жорстокого імператора Максиміана (305-311рр.) ріками лилася кров християн. Одного разу імператор прибув у Нікомидію. Він наказав відшукувати християн і видавати їх на муки. Тоді деякі з нечестивих донесли воєначальнику про те, що в одній печері ховаються християни, співають в ній всю ніч і моляться своєму Богу. Негайно були відправлені воїни, які прийшли в печеру і схопили всіх присутніх в ній 23-х християн. Скувавши їх залізними ланцюгами, відправили в місто для видачі царю.  У той час цар їхав на колісниці до ідольського капища для принесення жертв. Зустрівши його на шляху, воїни, які вели зв’язаних християн, закричали йому: «Царю! Ось противники твоєму велінню і огудники наших великих богів!».  Повелівши зупинити колісницю, цар запитав їх, звідки вони. «Ми народилися в цій країні, – відповіли вони, – а по вірі ми християни».