Слово Патріарха Іллі на Великій піст
В час Великого посту Бог дає нам час – 40 днів – для того, щоб ми зупинилися і роздумували над стражданнями Христа. Молитва-розважання над семи словами Ісуса на хресті, які Він промовив, коли три години помирав на Голготі, спонукає нас до того, щоб ми відкрилися Божій любові, яка віддалася нам аж до крайнощів (https://vkpatriarhat.org/?category_name=svjatkyvannja-nedili). Усвідом: Бог вже не міг зробити щось більше для тебе. Ісус помирав за всіх, які Його приймуть, тобто і за тебе – особисто за тебе, щоб вирвати тебе з рабства гріха і темряви, щоб дати тобі вічне життя. А чим є земне життя? Це лише коротке паломництво тут, на Землі, яке колись закінчиться, але ніхто не знає коли, як сказав Ісус: «Не знаєте ні дня, ні години…» (Мт. 24,42). Тому ми повинні чувати і мати на собі весільну одежу – «вмити одежу свою в Крові Агнця» (пор. Од. 7,14), щоб могти увійти на небесну весільну гостину. Ми не повинні відмовитися від цієї гостини, щоб не бути вкинутими у темряву, де є плач і скрегіт зубів.
Найбільшою цінністю є не дочасне життя, а життя вічне, а тому ми повинні бути мудрими і рахуватися з вічністю, з Божим судом, з реальністю вічного засудження, а також з небом – це справжня мудрість. Якщо з цим не рахуємось, а лише клопочемось марнотами, і смерть прийде до нас раптово, як злодій, тоді буде вже пізно (Мт. 24,43-44). Тому ми повинні зупинитися і подивитися на своє життя з погляду вічності: Якщо б я тепер помер, то де була б моя душа? Я повинен мати святий егоїзм: «Мушу подбати про свою душу!». Коли стоятиму на Божому суді, мені не допоможуть жодні виправдання, я буду змушений дати звіт за своє життя. Треба зупинитися, знайти час. І саме в час Великого посту Церква закликає нас до цього.
Отож, що конкретно треба робити? Здоров’я нищити не треба, але можемо постити, наприклад, 3,5 дні на тиждень (https://vkpatriarhat.org/?p=19048), крім неділі, яка є днем воскресіння, тому згідно давньої традиції в неділю не постять. Цей піст є практично найпростішим. Людина до нього звикне, там є порядок і ритм. Для організму це тільки корисно. В посні дні поститься до вечора, а о 18:00 є вечеря. А коли людина голодна і вже має апетит до їжі, а є лише 15:00, то треба собі сказати: «Господи, принаймні це можу Тобі пожертвувати». Згадаю собі конкретний намір, який маю, і над спокусою щодо їжі навіть не роздумую. Як тільки починаю думати, чи маю щось з’їсти, чи ні, то це ні до чого, намарно буду мучитися. Я повинен мати чітко встановлену лінію і вже навіть не роздумувати – це вже половина перемоги. Це як алкоголік, що стане абстинентом, вже не має права роздумувати над кожною пляшкою: чи має знову обновити закон абстиненції, чи ні. Якщо буде роздумувати, то знову закінчить як алкоголік – і все намарно. Він повинен сказати: «Це мене не стосується! Чи там є ігристе вино, чи щось інше – це вже не для мене. Я абстинент, не смію взяти ані каплі. Про це навіть не роздумую». Якщо так думає, то переможе. Але якщо почне роздумувати, то програє, як Єва в раю, коли почала роздумувати над словами спокусника. У спокусі не роздумується. Якщо є час спокою, то обдумаю стратегію: що для мене є добре, а що – погане. Якщо настане якась нова ситуація при якій я можу згрішити, то над спокусою не роздумую. Це просто обман. Там треба мати чітку лінію – дати собі якусь засаду. Аж коли спокуса відійде, тоді подумаю, пораджуся, але в момент спокуси не роздумується.
Найкраще людина навчиться цього, коли постить. Щоби там не було, навіть уява якоїсь страви – відкину її і не роздумую. Це мале самозречення має мотивацію: «Господи, жертвую це за той чи інший намір». І та думка про їжу відійде.
Сенс посту – це не голодувати або бути худим чи мати тонку талію, але сенс посту – зміцнити волю, щоб вміти зберігати життєві принципи. З їжею це такий зовнішній «тренінг». Йдеться про дисципліну в їжі, але потім маємо навчитися і дисципліни в думках. Важче є упокоритися, признати помилку, вміти попросити пробачення – людина б радше тиждень постила, ніж сказала: «Пробач, я зробила помилку». Але якщо це зробить, то при цьому принесе користь собі і ближньому, а коли мовчить, то зростає напруга: тиждень, два… Потім ображений розповість це комусь іншому, а той передасть наступному… І так настає напруга через нашу гордість, бо ми неспроможні упокоритися. Коли прийде себежаль, смутки, всілякі отруйні думки, ми повинні навчитися їх відсікати: СТОП! Що говорить на це Боже слово? Треба з цього вийти і стати в світлі Божого слова. Коли приходить спокуса і людина твердо скаже «НІ», то має спокій, особливо, коли йдеться, наприклад, про область чистоти. Тут потрібно навчитися відсікати нечисту думку, уяву чи почуття відразу, як тільки прийде (Мт. 5,29-30). «Бог це бачить!». Не сміємо в цьому залишатися. Відсікти це і кінець. «Господи, хай зійде Твій вогонь і спалить це!» Або коли дивимося якийсь фільм або чуємо нечисту музику – треба це відсікти, відключити. Такі засади потребує кожна людина, а тим більше кожен християнин.
Ми повинні навчитися нормальних принципів Євангелія, простих засад, які є здорові, природні, а водночас Божі. Це є наслідування Христа. Християнин – це не якийсь дивакуватий замріяний містик, що постійно мусить щось відчувати, мати якість пережиття. Не йдеться про почуття, але про чисту любов до Ісуса! А чи Господь дасть якісь відчуття чи ні – це не основне. Ми повинні жити з віри. Праведник живе з віри, а не з відчуттів: мене не цікавить, відчуваю це, чи ні, розумію це, чи ні – Бог це сказав. Це Його слово, а я повинен його реалізувати в Божому Дусі, втілити це слово – це наше завдання.
Далі йдеться про очищення взаємних відносин, щоб Ісус був посеред нас. Коли потім будемо спільно молитися, то матимемо єдність. А «стара людина» до всього втручається, ревнує, заздрить… Тому треба дати до світла те, що в нас є, ці механізми лінивства, заздрості.
Перша заповідь наказує любити Бога, друга – ближнього, як себе, а любити ближнього означає хотіти, щоб я і він був спасенний, щоб в мені і в ньому міг жити Христос. Тому я повинен правдиво знати себе і признати свій гріх: критику, осуджування, вивищення над іншими, всілякі бунти проти Бога, коли Він допустить якесь терпіння. Це приходить автоматично: «Чому Ти, Боже, це допустив? Чому саме я? Чому Ти мене не захистив?». Коли прийде навіть мале нещастя, одразу ж проявляється цей механізм бунту. Ми повинні знати, що в нас є – сила зла, первородний гріх, «стара людина», яка має одну програму – запровадити нас до пекла! Як саме? Достатньо, щоб ми були свавільниками, чинили свою волю, шукали слави «старої людини», просували своє добро, свою правду, свій досвід – постійно те «своє». Але Євангеліє каже, що основне – це втратити себе, те «божище» «старої людини», як каже апостол Павло: «Ми постійно віддавані до Христової смерті» (див. 1 Кор. 4,10 і наст.). Природна реакція – це автоматична реакція «старої людини». Тобто коли хтось нас насварить чи насупиться, «стара людина» автоматично закриється в собі, прийде себежаль або ненависть: «Я тобі покажу!». А це реакція малої дитини, і дорослого, і старого, чи це християнин, чи поганин, чи атеїст. Це нормальні реакції. Але тут ми повинні зрікатися. Тому Ісус дає нам Свої заповіді. Маємо десять заповідей, а Ісус каже: «Зберігайте Мої заповіді». А які Його заповіді? Заповіді Ісуса подані в Євангелії. Ці Заповіді базуються на Декалозі, який Бог дав нам через Мойсея. Вони подають до нього правильне пояснення, як слід його розуміти. Наприклад, Ісус каже: «Ви чули, що було сказано: Не вбивай, але Я кажу вам…». Я – це Він, законодавець, Бог. А далі: «…Кожний, хто без причини гнівається на брата свого, підпаде судові. Хто ж скаже братові: „Нікчема!” – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже:„ Дурень!” – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт. 5,22) та ін. Або правило Ісуса: «Чого не хочеш, щоб інші робили тобі, не роби і ти їм, а що хочеш, щоб робили тобі, роби і ти їм». Якщо хочеш, щоб ближні були до тебе привітними, толерували тебе, то найперше ти толеруй їх, а потім і вони будуть робити це тобі. Але людина вимагає цього від інших, має дві мірки. «Стара людина» не допустить жодної критики в свою адресу. А коли хтось скаже нам про якусь помилку чи гріх, то ми образимося і з цією людиною вже до смерті не хочемо говорити, і її аргументів не приймаємо. А до ближнього вже маємо іншу мірку, як каже Ісус, «бачиш скалку в оці брата свого, а колоди у власному оці не добачаєш». Ісус показує нам, що в нас є вроджена сліпота.
Я хочу бути спасенним і хочу, щоб мій ближній був спасенний. Але ближнього стереже «стара людина», ця вроджена темрява, що тримає його в апатії – не тільки до оточуючих, але й до Христа. «Стара людина» має своє євангеліє, свого бога і свого духа. Вона спокійно прочитає слова Євангелія, але дивиться на це по-своєму. А тому необхідною є правдивість, тобто покаяння, постійна метаноя, ходження у світлі. Але людина не хоче ходити в світлі, не хоче чути правду про себе. Однак мусить вийти з темряви, стати до світла, під Ісусів хрест і усвідомити собі: «Ісусе, Ти помер за мене, за мої гріхи, Ти береш на Себе мої гріхи і проблеми», тоді у світлі можу робити цю «духовну операцію»: «Так, Господи, я такий, який є». Але це можна робити тільки під хрестом. Якщо робитимемо це поза Христовим хрестом, то прийде депресія і відчай, а диявол приведе нас ще й до бунту проти Бога. Ми повинні знати, яка небезпека є в нас – це щось диявольське, диявольська пиха, перекручення правди, не бажання знати правду про себе. Тому ми повинні зносити цю реальність і у ближнього, не можемо всю правду йому прямо сказати, якщо ця людина не є наверненою, поки не приведемо її до Ісусового хреста, до світла. Ми повинні терпіти її сліпоту. Повинні бути мудрими, знати, коли можемо цю людину вести і, як рибалки, спрямовувати до сітей – спіймати її до такої святої пастки, щоб вона була спасенна. А це справжня мудрість, мудрість Євангелія, яка не має абсолютно нічого спільного з усіма сучасними філософіями і психологіями. Вони є самообманом, інструкцією до того, як обманювати себе та інших. Ми повинні мати філософію, але вона має виходити з Євангелія і правдивого життя. Це повинна бути життєва філософія, а не таке перекручування, яке веде до затемнення розуму, прославляння «старої людини», а на кінець до пекла.
В духовній боротьбі за спасіння душ йдеться про дві речі: піст і наші взаємні стосунки, тобто про внутрішню єдність. Тоді молитва праведника досягає небес. Коли двоє або троє перебувають в єдності, Христос є посеред них і вже тоді Він молиться – вже Він за це відповідає.
Необхідно, щоб піст був поєднаний з молитвою. Молитва – це дихання душі, те, що з’єднує нас з Богом. Отож стану в правді перед Богом і усвідомлю основні речі: ким є я і ким є Бог. Він – Той, хто створив цілий Всесвіт, а я – наче мале зернятко, я нуль. Але коли прийму Ісуса, то в Ньому маю вічне життя. Я повинен усвідомити, що головне – це молитва, яка з’єднує мене з Богом. Отож, зачинися у своїй комірчині і там зустрічайся зі своїм Богом (див. Мт.6,6). Час, який ми даємо Богу, даємо і собі, а тим самим будуємо і свою сім’ю. Якщо ми будемо триматися Бога, Він буде через нас діяти. Ми повинні навчитися довіряти Йому. Він всемогутній, дійсно всемогутній, і наше життя є в Його руках. Ми убогі, але маємо довіряти Йому.
Ісусові слова «якщо не покаєтеся, всі загинете» і «підуть на вічні муки» – постійно актуальні, але особливо під час Великого посту. А що таке покаяння? Це не означає ходити у веретищі чи посипатися попелом, як якесь опудало. Покаяння означає розірвати своє серце, як каже Боже слово у пророка Йоіла (див. Йоіл. 2,13). Це справжнє покаяння: розійтися з окультизмом і всім, що відділяє мене від Бога. Я повинен розірвати своє серце перед Богом, бажати бачити правду про себе: «Так, я грішник! Відплата за гріх – смерть». «Якщо не покаєтеся, всі загинете» – чи кардинал, чи єпископ, чи священик, чи монах, чи мирянин. Всі! Умова спасіння – чинити покаяння, тобто відвернутися від духа брехні і від тієї дороги брехні, яка веде до пекла.
Наш дім є в небі. Навіть якщо б ми все втратили (і кар’єру, і здоров’я), не сміємо втратити вічне життя! Це треба пильнувати, а тому в час посту треба зупинитися і знайти час на свою безсмертну душу, яка була дорого відкуплена Кров’ю Божого Сина.
Завантажити: Слово Патріарха Іллі на Великій піст (2016)
