Роздуми над Словом життя Мт. 7,1-2
«Не судіть, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють»
Людській природі притаманно засуджувати та критикувати інших. Це саме по собі не є поганим, бо якби суд був правильним, то може принести користь. Але проблема в тому, що ми не бачимо ситуацію іншої людини комплексно, а бачимо лише певну деталь. Щоб суд був корисним, ми повинні дивитися на ближнього так, як на нього дивиться Бог, а цього ми, звичайно, в повній мірі не здатні зробити. Але можемо, коли засуджуємо щось негативне, принаймні усвідомити, що те саме робили або робимо і ми. Якщо б хтось голосно докорив нам за нашу хибу, ми багатьма способами будемо доводити, що хоча й зробили певне зло, але хотіли добра, і навіть зробили при цьому певне добро, якого інша людина не бачить або не хоче бачити. Якщо ми вміємо самі себе так майстерно захищати, то мали б використати цю мірку, коли хочемо критикувати інших. Правильний суд – це той, що ґрунтується на любові до ближнього. Любити ближнього як самого себе означає, що при критиці ми повинні оправдати зло, яке зробив інший, – так, як це вміємо робити щодо себе. Крім того, ми мали б повчитися з помилок ближніх і поставити собі питання: що Бог хоче сказати мені через цю помилку чи це зло, яке вчинив мій ближній? Ми маємо вчитися справжньої мудрості з власних помилок, а також і з помилок інших. Навіщо мені самому обпікатися, коли вже ближній обпікся? Наприклад, якийсь шахрай обікрав мого друга і тепер з усмішкою підходить до мене і просить позичити велику суму грошей. Мудра людина буде діяти відповідно до свого досвіду. Не позичить йому нічого, бо знає, що ніколи не поверне цього назад, а цей шахрай ще й обмовить її, як обмовив скривдженого друга.
Ісусовий наказ «не судіть і не будете суджені; не засуджуйте і не будете засуджені» має ще й інший бік. Справа в тому, що людина у своїй гордості вивищує себе. Вважає себе досконалою, а на ближньому бачить лише хиби, які злорадно осуджує, а тим самим кривдить ближнього. Таке горде осуджування (в думках чи на словах) є ознакою духовної сліпоти. Щоб людина позбулася цієї сліпоти, їй потрібно отримати світло, тобто критично подивитися на себе, мати здорову самокритику. Тоді також матиме правдиве співчуття до іншого. Горда людина, нездатна до самокритики, судить інших на шкоду собі і їм, а при тому не бачить навіть на кінчик свого носа. Але нехай знає, що її так само і навіть суворіше судять інші люди, і це до певної міри справедливо.
Але коли хтось бачить помилку свого ближнього, яка приносить шкоду і поганий приклад для інших, то не є виходом спокійно усміхатися, ніби нічого не сталося. Справжнє рішення полягає в тому, щоб бачити провину іншої людини та шкоду, яку вона приносить, але намагатися бачити її об’єктивно та зрозуміти обставини, через які людина зробила цю помилку. А якщо особі ще й довірена певна відповідальність, то треба напоумити її, звичайно, з терпеливістю, вислухавши її аргументи. Однак слід вказати, що незважаючи на всі аргументи, якими захищається і тому не хоче признати свою провину, все ж існує певне зло і згіршення, яке необхідно бачити, і на майбутнє треба остерігатися такої поведінки. Також є люди, які нездатні прийняти жодної критики, навіть якщо вона сказана з великою тактовністю і любов’ю. Вони ображаються, а коли хтось тільки спробує вказати їм на помилку, дивляться на нього з підозрою, ніби він хоче маніпулювати ними. Насправді вони використовують цей лицемірний аргумент, щоб уникнути покаяння. Такі люди відмовляються задуматися над тим, що зробили, і не хочуть повчитися з помилок, які вчинили. Їм бракує здорової самокритики, яка є необхідною умовою і складовою частиною правдивого біблійного покаяння. Це веде до особистого відношення до Ісусового хреста і Його святої Крові, пролитої для прощення наших гріхів.
Якщо у відношеннях до інших маємо міру правдивої любові, як самі до себе, тоді бажаємо ближньому добра і зовсім не хочемо його принижувати чи очорнювати через якусь конкурентність чи заздрість. Тоді такою мірою, як ми міряємо, буде відміряно і нам - як у вічності, так часто і вже тут, на землі. Якщо людина має здорову самокритику, то бачить свою нужденність, власні помилки і те, що хоча часто й хоче робити добро, все ж робить зло, бо пропустить якусь дрібницю, підвищить голос або використає строгіше слово у невідповідній ситуації. Тоді така самокритична людина здатна зі співчуттям дивитися і на помилку ближнього та буде його правильно любити, тобто бажатиме йому добра, як бажає добра собі. Якщо ми будемо так милосердно судити, то і самі зазнаємо милосердя – навіть якщо й не в цьому земному житті, то неодмінно у вічності. А про це нам йдеться. Тому тут, на землі, ми повинні дбати про здорові стосунки з нашими ближніми, але також бути мудрими і не відкриватися на їхні помилки, не з’єднуватися з ними. Тут діє принцип: грішника ми повинні любити, але його гріх ненавидіти. Якщо ми з фальшивої любові не називаємо його гріх гріхом, то не любимо ближнього і шкодимо йому та собі. Святий Василій каже, що хто не викриває свого брата в гріху, той залишає в рані отруту після укусу. Звичайно, викривати потрібно з терпеливістю і лагідністю, а не з гордістю, гнівом і осудом.
Слід також знати, що людина часто з лукавства, в ситуації, коли була зобов’язана реагувати на поширення зла адекватним застереженням, щоб слабкі душі не були зведені злом, алібістично скаже: «Не судіть і не будете суджені». Тому св. Василій нагадує, що Боже слово не тільки каже: «Не судіть і не будете суджені», але що Бог також закликає: «Судіть справедливим судом». А це стосується саме тих ситуацій, де зло треба поставити до світла, інакше воно принесе велику шкоду. Через пророка Єзекиїла Господь говорить: «Як Я скажу безбожникові: Ти помреш! – і ти його не попередиш і не говоритимеш, остерігаючи безбожника від лихої його дороги, щоб він жив, то безбожник той умре в своїм грісі, Я ж домагатись буду з твоїх рук його крові» (Єз. 3,18). А це серйозне слово. Хто має обов’язок перестерігати і не перестерігає, той заслуговує покарання убивці – так каже св. Василій. Це стосується світської і церковної влади, а також авторитету батьків і вихователів.
Отож бачимо, що Божий закон можемо приймати правильно і неправильно. Тому треба просити світла для даної ситуації. Недостатньо лише слова, але мусить бути і Боже світло, Божа сила, щоб Бог міг увійти в дану ситуацію. Це вимагає з нашого боку певного упокорення, а одночасно віри в Боже втручання.
Завантажити: Роздуми над Словом життя Мт. 7,1-2
