Роздуми над Словом життя 2 Кор. 4,14
«Знаємо, що Той, хто воскресив Господа Ісуса,
воскресить і нас з Ісусом і поставить з вами».
Перед цією цитатою у Святому Письмі сказано: «Маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не знищені. Увесь час носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть за Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. І так смерть діє в нас, а життя у вас. Та маючи той самий дух віри, про який написано: „Я вірував, тому й говорив”, – ми віримо, тому й говоримо» (в. 7-13). Слово Боже підкреслює єдність з розп’ятим Христом і наше постійне входження до Христової смерті. Це означає зрікатися власної волі навіть у дрібницях і робити це перед Божим обличчям, тобто бути свідомим того, що Бог мене бачить і що я роблю цю дрібницю з любові до Нього.
Наступний вірш ми будемо повторювати цілих два тижні. Через Христове воскресіння ми отримуємо нове життя. Далі написано: «Ось чому ми не втрачаємо відваги: хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день. Бо те, що одну мить триває, – наше легке горе, – готує нам понад усяку міру вічну ваготу слави, – нам, що дивимося не на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, а невидиме – вічне» (в. 16-18). Наш погляд має бути спрямований угору, до майбутньої вічної слави. Ми повинні усвідомлювати, що труднощі і страждання, які переживаємо, є лише короткі.
У 14-му вірші сказано, що ми знаємо, тобто одночасно глибоко переконані і маємо цілковиту певність, що Той, хто воскресив Господа Ісуса, воскресить і нас з Ісусом. Смерть для нас не є кінцем, а переходом до нового життя. Тому ми повинні пам’ятати про заклик Ісуса, щоб поки живемо тут, на землі, використовувати час, бо ми проживемо цей день лише раз і він вже ніколи не повернеться. Ми повинні використати цей період часу, щоб здобути вічні скарби, які злодії не вкрадуть та іржа не зіпсує. Це вчинки віри – дрібне самозречення, упокорення, похвала іншого, акт віри, поєднаний з покаянням і проханням про допомогу чи подяку – навіть за те, чого ми ще не розуміємо. Ці дрібниці насправді не є дрібницями, бо через них ми здобуваємо великі скарби у небі. Отож ми повинні жити з віри, рахуватися з тим, що і наше фізичне єство буде перемінене – подібно, як після воскресіння було духовно перемінене тіло Ісуса. Воно вже не підпорядковується законам матерії, а лише закону Духа. Наш дух і душа будуть жити і після моменту нашої фізичної смерті. Ми відразу опинимося перед Божим обличчям. Тому потрібно, щоб ще на цьому етапі нашого життя ми намагалися перебувати перед Божим обличчям, особливо в наших молитвах. Тобто під час молитви усвідомлювати: Бог мене бачить, знає, любить, а я з Ним розмовляю – щиро, такий, який я є, нічого від Нього не приховую. І коли з цією свідомістю я стою перед Богом і говорю з Ним, Бог звертає до мене Своє обличчя. Проблема лише в тому, що через розсіяння я швидко відвертаю свій духовний погляд, тобто своє духовне обличчя, і знову з’єднуюся з марнотою, хоч відразу цього навіть не усвідомлюю. Тому молитва також є боротьбою з розсіяннями і ми повинні знову і знову повертатися до Божої присутності.
Ходити перед Божим обличчям ми повинні і протягом дня. Коли виникне якась проблема, треба коротко зупинитися і усвідомити: Бог мене бачить, а тоді коротко звернутися до Нього з проханням про світло і допомогу. Бог допускає певні проблеми протягом дня, тобто хрести, бо ми своїм поглядом і серцем спрямовані лише на земні турботи і забуваємо про Нього. Тому пам’ятаймо заклик, який також є частиною молитви у Святій Літургії: «Вгору піднесім серця!». Наше серце має бути з Господом!
Завантажити: Роздуми над Словом життя 2 Кор. 4,14
