Не ліквідація, а очищення папства
19.01.2020
У нашому листі про примат папи ми писали про реальність, яку догма не передбачила: що настане, коли папою стане явний єретик і апостат. Тоді догма або не діє, або діє за передумови, що папа-єретик ipso facto виключений з Церкви, тобто він вже не є навіть християнином, і аж ніяк папою. Це випливає з догматичної булли «Cum Ex Apostolatus Officio» (1559).
Цими днями ситуація в Церкві така, що папський уряд незаконно окупує Бергольйо, явний єретик і апостат! Єпископат, священство та народ під впливом папської догми про непомильність є наче загіпнотизовані, а тому не здатні вигнати недійсного папу, ані відділитися від його публічного відступництва. Єпископ-помічник Шнайдер проголошує помилкові теорії, що навіть якби папа був найбільшим збоченцем і єретиком, то ні в якому разі не може бути позбавлений папського уряду. Цей погляд призводить до духовного самогубства Католицької Церкви.
Догма про папський примат і непомильність, окрім іншого, містить також вимогу, що ми повинні «мати єдність з папою в діях». Історія довела, що це неможливо! Цитати з книги «Папи» ThDr. Джозефа Гельмі (Бріксен, 1988):
Сергій III (904-911)
Папа Сергій швидко розправився зі своїми попередниками, Левом V та Христофором: обох насильно позбавив життя. Загальний опір викликала залежність Сергія від сенатора Теофілакта, його дружини Теодори та дочок Марозії та Теодори-молодшої.
Іван X (914-928)
Марозія кинула папу Івана до в’язниці, де, очевидно, за її наказом його задушили. Грегоровіус написав: «Теодора дала йому папську корону, а Марозія позбавила його корони і життя». Папство було цілком передане в розпорядження римській патриціанці Марозії. Багато істориків говорить про владу порнократії, тобто про владу блудниць.
Лев VI (928)
Своїм обранням і приходом до влади він, очевидно, завдячував Марозії, яка також суворо контролювала весь його короткий понтифікат.
Стефан VII (928-931)
Після короткого понтифікату Лева VI Марозія призначила його наступником Стефана VII. Цей папа також повністю залежав від неї.
Іван XI (931-935)
Властолюбна Марозія, не вагаючись, зробила папою свого власного сина, який отримав ім’я Іван XI. Другий її син, Альберіх, не міг дивитися на вчинки своєї матері, ініціював повстання і свою матір та папу кинув у тюрму, де Іван XI помер.
Альберіх призначив папою Стефана VIII (939-942), а потім і папу Марина II (942-946). Марин був повністю залежний від нього.
Іван XII (955-964)
Альберіх незадовго до своєї смерті змусив римську еліту присягнути над гробом св. Петра, що настановить його 18-річного розбещеного сина Октавіана на папський престол. Але імператор Оттон 963 року скликав Синод і наказав усунути з уряду Івана за вбивство, кривоприсягу, святотатство, симонію та аморальність. Новим папою став Лев VIII.
Коли імператор 964 року покинув Рим, то вигнаний папа Іван XII повернувся і скинув Лева VIII. Він жорстоко мстився усім своїм противникам. Кардиналу Іоанну наказав відрізати ніс, язик і пальці. Єпископа Отгера зі Шпеєра піддав бичуванню. За словами Ліутпранда Кремонського, Іван XII помер під час нічної любовної пригоди від інфаркту.
Іван XIII (965-972)
Ймовірно, був сином Теодори-молодшої, сестри Марозії.
Бенедикт VI (973-974)
Після смерті Івана XIII римляни, за згодою імператора, обрали папу Бенедикта VI. Але як тільки імператор Оттон у 973 році помер, в Римі повстала партія Кресцентія, сина Теодори-молодшої. Бенедикта скинули, відправили до замку Святого Ангела і задушили за наказом Боніфатія VII, який тим часом став папою римським.
Бенедикт VII (974-983)
Після того, як Боніфатій VII вбив Бенедикта VI і втік до Константинополя, римляни під впливом імператора обрали папою Бенедикта VII.
Іван XIV (983-984)
Після смерті Бенедикта VII імператор Оттон II призначив папою свого верховного канцлера і єпископа Петра з Павії, який отримав ім’я Іван XIV. Смертю Оттона II у 983 році скористався жорстокий Боніфатій VII. Він повернувся з Константинополя, полонив законного папу і в замку Святого Ангела заморив його голодом або отруїв.
Боніфатій VII (984-985)
На престол Петра сів справжній злочинець. За велінням Кресцентія його обрали ще в червні 974 року, після чого він наказав задушити Бенедикта VI у замку Святого Ангела. Після смерті імператора 983 року Боніфатій повернувся з Константинополя і скинув Івана XIV, який опісля помер від голоду чи від отрути. Подібно, як свого часу Сергій III (904-911), і Боніфатій має на сумлінні смерть двох своїх попередників. Вже через рік правління його скинули та вбили. Його труп тягнули вулицями Риму, а сучасники згадують про нього як про нелюда.
Іван XVII (1003)
Патрицій Кресцентій III возвів на папський престол Івана XVII. Але він того ж року помер.
Іван XVIIІ (1003-1009)
Іван XVIII також був маріонеткою Кресцентія.
Сергій IV (1009-1012)
І Сергій IV завдячував Кресцентію обранням на папський престол.
Бенедикт VIII (1012-1024)
Після смерті Кресцентія графам Тускулумським, що походили з роду Теофілакта, вдалося захопити владу в Римі. Вони настановили папою Бенедикта VIII.
Іван XIX (1024-1032)
Іван ХІХ, брат Бенедикта VIII, сів на папський престол завдяки підтримці роду Тускулумів. Він був мирянином, всі свячення прийняв за один день. Його мислення було цілком світське.
Бенедикт IX (1032-1045)
Після смерті Івана XIX Альберіх IІI передав папський уряд, який вже майже став родовою власністю Тускулумів, своєму власному сину Теофілакту, який прийняв ім’я Бенедикт IX. Деякі історики стверджують, що йому було лише 12 років, а потім він жив аморально.
У 1044 р. в Римі спалахнуло повстання, Бенедикта вигнали, а замість нього настановили єпископа Іоанна під іменем Сильвестр ІІІ. Згодом воїни Тускулумів вигнали Сильвестра, а Бенедикт міг повернутися. На початку травня 1045 року за велику фінансову винагороду він зрікся уряду на користь свого хресного батька.
Сильвестр III (1045)
Під час повстання 1044 року Бенедикт IX був вигнаний з Риму, а в січні 1045 р. на папський престол був возведений Сильвестр ІІІ. Однак за два місяці Бенедикт знову повернувся до Риму і вигнав Сильвестра.
Григорій VI (1045-1046)
Він перейняв папський уряд від Бенедикта IX за фінансову винагороду. Сам він був прихильником реформ і дуже цінував суворого реформатора Петра Даміані. Але Генріх III скинув Григорія VI.
Лев IX (1049-1054)
Він нарешті приступив до запровадження церковних реформ. Був прихильником монашого клюнійського руху, який боровся за моральне відродження усього суспільства, а особливо духовенства.
Лев був переконаний, що Римське церковне керівництво неодмінно потребує нову кров, тому покликав до Риму кількох найбільш здібних мужів, серед яких був і монах Гільдебранд, який виступав за реформу. Він, з кількома морально сильними та енергійними людьми, яких не задовольняли половинчаті заходи, взявся за сміливу працю, яка не мала аналогів у всій дотеперішній історії папства.
Миколай II (1059-1061)
Прихильники відродження обрали Миколая II. Вибори пройшли проти всіх звичаїв за межами Риму і їх провели 5 кардиналів-єпископів у єдності з кількома реформаторами. Однак цей вибір заклав основи для швидкого піднесення папства, яке протягом наступних двох століть мало великий вплив на європейську історію.
Св. Григорій VII (монах Гільдебранд) (1073-1085)
Римський народ на похороні Олександра II (1061-1073) вигукував у Латеранській базиліці святого Іоанна: «Нехай Гільдебранд буде нашим папою!». Він став ним в повній суперечності з церковним правом і дуже ревно проводив реформу Церкви.
Хоча догма під загрозою втрати вічного життя наказує «мати з папою єдність у діях», все ж абсолютно ясно, що злочинців та збоченців на папському престолі ми не сміємо наслідувати!
Однак Х століття не було єдиним періодом занепаду папства. У середньовіччі розклад продовжувався симонією та непотизмом. Впливові роди, такі як Колонни та Медічі, боролися між собою, хто просуне свого папу. Також період авіньйонських пап, двоєпапство, і навіть троєпапство, посилювали занепад Церкви.
У ХІV столітті в Празі, де тоді проживав імператор, виник рух відродження, пов’язаний з проповідниками покаяння, якими були Ян Міліч з Кромержіжа, Конрад Вальдхаузер та пізніше магістр Ян Гус, якого на соборі в Констанці (1415 р.) несправедливо засудили як єретика і спалили за єресі, які він ніколи не проповідував. Справжньою причиною смертної кари було те, що він боровся за правдиву реформу священства. Якби заклики до реформи сприйнялися серйозно, то через сто років, за Лютера, не відбулося б подальшого поділу Церкви. Але не чинили покаяння, розбуявся церковний мамонізм та здирство, пов’язане з так званими індульгенціями та симонією. Тому Бог допустив розкол, подібно, як у 1054 році, коли Східна Церква відокремилась від Риму. В обох випадках до цього значною мірою призвели папські безчинства і занепад морального життя. Бог дав Церкві можливість для відродження через правдиве покаяння, яке розпочали святі, а також особи, які перебували в єдності з ними. Після Великої схизми 1054 року відбулося відродження через монахів з Клюні. Згодом воно продовжувалося через св. Бернарда, св. Франциска Асизького і св. Домініка, а після Лютеранської Реформації ‒ через таких святих, як Ігнатій Лойола, св. Альфонс Лігуорі, св. Карло Борромео, які поверталися до здорових коренів. Через живі проповіді та реколекції вони вели народ до покаяння та навернення. Таким чином багато святих монахів представляли пророче служіння. Церква була і є побудована не тільки на апостолах, але й на пророках (Еф. 2,20). Вони змагалися за повернення до спасительної віри і за дотримання Божих Заповідей. На жаль, у XX столітті постсоборний дух IІ Ватиканського Собору заторкнув також монахів та спричинив духовний і моральний занепад та відступництво. Якщо сьогодні в якомусь чині з’явиться надія навіть на найменшу обнову, то її ініціаторів тихо ліквідують.
У 2019 році набрала розголосу новина, що псевдопапа Франциск ліквідував монастир контемплятивних сестер у Франції. Оскільки вони захищалися, їм вдалося розголосити справу, інакше їх би ліквідували приховано і поетапно, як і багатьох інших. Монахи, які не хочуть мати проблем, сьогодні перебувають в одній лінії з духом апостазії. За зразок ставляться такі монастирі, в яких проводяться буддійські медитації та замість покаяння запроваджують сучасні психологічні методи. Такі монахи насправді є фальшивими пророками. Насмішкою над святим Ігнатієм з Лойоли є сьогодні його т.зв. духовні сини. До них належить і апостат Бергольйо, який окупує папський престол. Вони просовують єресі та апостазію з надзвичайною активністю і вже не мають нічого спільного з Христовою Церквою. Правдиві святі, як правдиві пророки, вели до справжнього покаяння та духовного відродження, навіть ціною переслідування. Фальшиві монахи і єретичні теологи є каталізатором внутрішнього самогубства Церкви.
Сьогодні не можна очікувати, що рух відродження розпочнеться лише тоді, коли помре єретик і народ обере нового Гільдебранда. Більшість кардиналів сьогодні не перебуває під впливом могутньої Марозії чи роду Теофілактів та Кресцентіїв, але вони перебувають під владою іншої еліти, яка сьогодні фактично обирає папу і визначає папську та церковну політику, яка веде до самознищення Церкви. Ця прихована еліта діяла в Церкві вже декілька десятиліть до ІІ Ватиканського Собору, але ще не займала в ній такої сильної позиції, як сьогодні.
З Іваном XXIII і з розпочатим ним ІІ Ватиканським Собором справді настав духовний злам. Але не для відродження, а для самознищення. Цей дух II Ватиканського Собору вигнав з нутра Церкви духа покаяння і правовірності та прийняв духа єресі і апостазії. В даній ситуації, коли відбулося масове зараження всередині Церкви, по-людськи вирішити цю проблему неможливо. Божа обіцянка «Ворота пекельні її не подолають» діє, але вона стосується лише Містичного Тіла Христового, малого стада християн, вірних Христу, а не офіційної структури, яка зрадила.
Моральний рівень життя деяких пап був набагато нижчим від морального рівня простого християнина. Однак в минулому навіть розпусний папа не дозволив собі змінити вчення про віру і мораль. Цю зміну уможливив аж ІІ Ватиканський Собор. Через мовчання на єресі та двозначні поняття він закодував у документах Собору єретичні принципи неомодернізму та синкретизму. У постсоборний період вони принесли плоди масового отруєння, що відбилося і на моралі.
Протягом півстоліття цей єретичний дух через усі теологічні навчальні заклади деформував покоління священиків, з яких обиралися єпископи, але перш за все ті, які повністю дотримувалися лінії так званої реформи в дусі ІІ Ватиканського Собору. Тому публічний відступник Франциск лише довершує це отруйне вчення і отруйного духа. Якщо правдиво не назвемо ІІ Ватиканський Собор єретичним, а пап, які просували його ідеї, єретиками, жодне відродження Церкви не може відбутися. Офіційна церковна структура вже втілила фальшиву євангелію, за яку на Католицьку Церкву впала анатема згідно Гал. 1,8-9. Більше того, ця структура вигнала Святого Духа і прийняла духа неопоганства. Цей процес самогубства відбувається в авторитеті Петрових ключів, тому ціла Церква безсильна.
Реформа передбачає основну річ ‒ глибоке і правдиве навернення та покаяння, при чому не лише єпископату та священства, але й віруючого народу. Ісус ясно каже: «Якщо не покаєтеся, всі загинете». Відкидати прийняття правди та реальності побожними мантрами «не ображайте нам Святішого Отця», або фразами «але ж Святий Престол ніколи не помиляється» ‒ це лицемірна втеча, що призводить до неможливості порятунку.
Рішення полягає не у скасуванні Петрового уряду, як цього прагнуть особливо німецькі псевдореформатори, а в його очищенні та утвердженні, щоб він служив для захисту віри та моралі, забезпечуючи тим самим безпечну дорогу спасіння! Це ‒ найважливіша річ, а не якісь «екологічні конверсії» до демонів!
Тепер папством через фальшивий послух і фальшиву пошану зловживають для обманювання та маніпуляції простими віруючими. Однак, коли церковні гробарі, зловживаючи верховним авторитетом, досягнуть свого, то планують ліквідувати і саме папство через т.зв. децентралізацію чи інші самогубні технології. Їх мета ‒ неопоганська антицерква Нью Ейдж. Про це вже свідчить офіційне поклоніння поганському демону на ім’я пачамама. Бергольйо сам просунув цю сатанинську ініціацію прямо у Ватиканських садах, і навіть в соборі Святого Петра.
Яке сьогодні рішення, що Бог від нас хоче?
Передусім, правдиве покаяння. У розумовій сфері треба назвати гріх гріхом, а брехню брехнею і «вірити в Євангелію» (Мк. 1,15), а не в єресі! Покаяння в моральній області: «Коли живеш за тілом, то помреш. Як же Духом будеш умертвляти тілесні вчинки, будеш жити!» (пор. Рим. 8,12-13).
Тому потрібно в своєму особистому житті знайти час на Бога і на свою душу. Зокрема, дай Богу обіцянку, хоча б на один рік: одну годину внутрішньої молитви щодня. Мотивація ‒ за навернення та освячення своєї душі і за відновлення Церкви. На молитві намагайся стояти перед Божим обличчям. Усвідом, що реформа повинна початися від тебе! Якщо не маєш іншої можливості участі в Літургії, а на Службі Божій і надалі проголошують «в єдності з нашим папою Франциском», тоді тихо скажи: «Анатема», і цим відділишся від єретика та його апостазії.
+ Ілля
Патріарх Візантійського Вселенського Патріархату
+ Методій, ЧСВВр + Тимотей, ЧСВВр
єпископи-секретарі
Завантажити: Не ліквідація, а очищення папства (19.01.2020)
