Роздуми над Словом Життя Mт. 6,6

Ісус дає конкретні вказівки до молитви. Найперше Він радить: «увійди», тобто не каже «залишись назовні». На питання «куди увійти», каже: «у свою комірчину». Є дві комірчини: фізична і духовна. Духовною комірчиною є наше нутро. Ми закриваємо за собою двері наших чуттів, які ще залишаються в щоденних пережиттях, і тоді можемо сконцентруватися – по суті, зосередитися на усвідомлення Божої присутності. Бог є тут, я відкриваю Йому, а водночас в моїй внутріш-ній комірчині – в тайні, як каже Ісус, – Отець вислуховує. Тому треба молитися саме тут, щоб нав’язати контакт з Богом. Першим кроком молитви є акт покаяння – признати перед Богом свої помилки і гріхи, свавілля, пусті слова, злі думки і т.д.

Крім особистої молитви, є і спільна молитва, але Ісус тут про неї не говорить. Ти повинен увійти до своєї, а не чужої комірчини. І в своєму помешканні треба мати місце, де можна молитися! Коли настало пробудження в Південній Кореї, християни мали «гору молитви», де кожен викопав собі печеру і там регулярно ходив молитися. Але в на-ших європейських умовах це не є ідеальним рішенням і навіть могло б бути шкідливим. Знайти місце для молитви – це проблема. Якщо вся сім’я християнська, то можна виділити кімнату, де могли би молитися. Однак сьогодні в центрі знаходиться телевізор. Тому треба провести необхідну реформу і зробити хоча б молитовний куток. Він може бути відділений завісою, за якою, наприклад, є образ Христа розп’ятого чи воскреслого, або образ Богородиці з Ісусом. Тут кожен, хто шукає свою комірчину, може мати виділений час для своєї особистої молитви.

Приклад: Коли в 15 років я почав працювати як робітник на про-кладанні дороги в лісі, то шукав місце на молитву. Після обіду була година перерви. Я знайшов місце, де півгодини молився. Коли згодом, будучи семінаристом, я був на першому курсі в семінарії, було важко знайти місце для особистої молитви. Єдиним місцем була наша спальна кімната, де спало 14 студентів. Час на особисту молитву я міг виділи-ти тільки тоді, колі всі лягли спати. Тоді я тихо вставав і більше годи-ни молився. Я мусів бути повністю потиху, бо інші засинали, і якщо б я тихо вимовив хоч одне слово або голосно зітхнув, інші поскаржи-лися б керівництву і мене б покарали за порушення нічної тиші. Іншої можливості тоді не було. На старших курсах я використовував час на молитву (але це вдавалося лише тричі на тиждень) протягом т.зв. осо-бистого вільного часу після обіду, перш ніж розпочиналося обов’язко-ве навчання. Цю годину (або 2 години) я проводив в каплиці. Якщо б я сів, існувала небезпека, що внутрішньо заснув би і зовсім не зміг би молитися. Тому я весь час клячав. Я мав точну програму – які кроки покаяння робити, як увійти до внутрішнього стишення і контакту з Богом. На 4-му і 5-му курсі мені дали ключ від кімнати, де була спе-ціальна бібліотека і в певні години там була повна тиша, так що там було місце для особистої молитви. Коли як священик-помічник я прийшов на парафію і мені виділили одну кімнату, то найперше я ди-вився, де б можна було зробити молитовний куток, щоб там молитися, а потім шукав час на молитву. Тоді найоптимальнішим був час від 3:00 до 5:00 ранку. Коли я став парохом, то ходив молитися до храму перед кивотом – це було ввечері, замість перегляду телевізора. Коли я був на іншому місці, де була практично мертва парафія, на молитовну програму можна було виділити собі більше часу. Під час студентських канікул, які тривали три місяці, ми з студентами молилися практично «нон-стоп» всі три місяці, щодня близько 5 годин, а поміж тим були духовні розмови про Боже слово і його реалізацію в конкретному на-слідуванні Христа. А протягом навчального року студенти приїжджали в п’ятницю ввечері і від’їжджали в неділю після обіду. Протягом тижня я мав багато часу для молитви, навчання і записування духов-них досвідів. Звичайно, крім того були і деякі обов’язки на парафії, але їх було мало.

Студенти розповідали, що коли хотіли в гуртожитку знайти комірчину для молитви, то це було неможливо, бо інші студенти мали цілком інші інтереси і не можна було вимагати, щоб вони створили умови для спільної годинної молитви. Така можливість була тільки в кімнаті, де було дві дівчини – одна наша віруюча, а друга – африканка. Вона розуміла, що дівчата потребують молитися, тому з розумінням завжди радо звільняла місце і йшла десь-інде. Коли згодом в кімнаті жили три віруючі дівчини, вони створили молитовний порядок і до них могли приходити молитися й інші студенти.

В той час, коли змінився політичний режим, на початку 90-их років, наприклад, студенти зі Словаччини в Пряшеві почали молитися Святу годину з 20:00 до 21:00 в гуртожитку на коридорі, граючи на гітарі, так що там приходило навіть 50 студентів, які цілу годину разом молилися, особливо співом.

Як монахи ми спершу не мали можливості достатньо молитися, але коли Бог дав, що ми, як спільнота однодумців, могли побудувати свій монастир (який ми перебудували зі старої стодоли), ми зробили підземну каплицю, щоб там могти голосно взивати до Бога. Хто не знає суті молитви, міг би згіршитися і очорнювати нас. На жаль, Божий ворог постарався, щоб цей монастир нам невдовзі вкрали.

Старші жінки, пенсіонерки, особливо вдови, часто мають вдома місце, де могли б молитися (а деякі навіть живуть в особняку), але оскільки ніхто їх не заохотив до молитви і не вказав їм як правильно молитися, вони марнують свою старість, дивлячись телевізор і зай-маються тільки світськими справами. Яка це велика шкода! Сьогодні передусім необхідно проводити місію молитвою, щоб Бог врятував молоде покоління від повного знищення, яке йому сьогодні загрожує.

Нехай місія молитви розпочнеться тим, що люди почнуть молитися Святу годину від 20:00 до 21:00, і хай хоча б раз на тиждень помоляться особисто чи спільно пророчу молитву згідно пророка Єзекиїла, щоб настало духовне воскресіння народу!

Завантажити: Роздуми над Словом Життя Mт. 6,6