ХОТІЛА МОЛИТИСЬ
Я мала можливість відвідати в будний день місце прощі, що посвячене Пречистій Діві Марії. Було безлюдно і мені тоді дуже добре молилося. Я подивилась на годинник і роздумувала, що скоро треба буде закінчувати молитву, щоб встигнути добігти з гори, на якій побудована церква, в село на автобусну зупинку. Автобус піднімався і на гору, але я не знала розкладу, тому треба було завчасу виходити, щоб не запізнитися. А на вулиці вирувала справжня буря: сильно гриміло і блискало, лило дощем. Мені потрібно було спочатку бігти стрімкими сходами, а потім польовою дорогою. Я вже уявляла себе, що буду від ніг до голови в болоті.
В церкві панувала тиша і зовсім не хотілося відходити, а молитись, молитись і молитись. Але розум підказував, що треба закінчувати, бо не встигну, що не можна бути такою легковажною… І почалася боротьба: або завчасно вийду і без лишніх перешкод щасливо зайду на автобусну, або ризикну – ще одну годину буду з Господом на молитві, а потім якщо буду бігти, то мала би встигнути. Покладаючись на Божу поміч, я вибрала другий варіант – помолилась годину, і потім побігла. Як тільки я відкрила двері церкви, буря зупинилася. На мене не впало жодної краплі дощу. Мене це дуже вразило, а коли я збігла по сходах вниз, то за декілька метрів побачила автобус. Я не могла повірити своїм очам і казала собі: «Він напевно тільки що приїхав і не знати ще скільки буде стояти, поки назбирається хоч трохи людей». Я добігла до автобуса, зайшла і спитала водія, чи він буде зараз відправлятися. А він відповів: «Я приїхав і вже десь десять хвилин тут чекаю і сам не знаю чого. Напевне на вас. Сідайте, їдемо». Я цілу дорогу дякувала Богові і Пречистій Діві Марії, що так все влаштували, що так за мене подбали, що я при найкращих стараннях сама, своїми силами би так не забезпечилася. Часто ми стараємося власними силами забезпечитися, подбати, і це – ніби нормально, але з іншого боку, обкрадаємо себе з Божої ласки мати досвід, що Бог поруч, що любить нас і дбає про нас найкраще.
(Іванка, 25р.)
