Ніхто не сміявся
Декілька років тому я працювала на роботі, де постійно щось відзначалося. А коли не було причини для святкування, то шеф, добряга по натурі, приносив плящину, „щоб зігрітися”, яку йому дали як могорич чи як “соціалістичний дарунок”. Ми були доброю компанією і любили шефа, тому що він був “людяний” і ділився з нами. Спочатку шеф ще тримався, щоб не напитися на роботі, але за три роки опинився в наркологічному диспансері, і жінка з ним розвелася. Мої співробітниці цінували, що я, як єдина християнка в колективі, не розбиваю нашу компанію і що я – “нормальна”. Я була переконана, що саме такою позицією свідчу, що християнство не лише для побожних бабусь, фанатиків або диваків. Однак, моє “нормальне” християнство нікого не захопило і нікого не спонукало почати шукати Бога.
Коли мені в руки потрапив заклик приєднатися до молитовної сторожі, ціла моя сім’я почала молитися. Мій чоловік вирішив відректися від алкоголю і я відчула, що мала б зробити те саме. Я боялася насмішок і „дискримінації” з боку компанії. Однак, несподіванкою для мене було наступне: з мене не тільки ніхто не сміявся, а після коротко триваючої “забави” до мене підійшов один молодий колега з проханням, що хотів би пізнати Христа. Я ганьблячись відповіла йому, що від мене міг би пізнати хіба Його карикатуру, але я закликала його на зустріч молитовної групи.
Володимира ( 45р.)
