Сторожа перед Божим обличчям
Моя сестра навернулася рік після одруження. Чоловік і всі його рідні – атеїсти, і тому їй було дуже тяжко жити далеко від дому, в оточенні невіруючих, без контакту з живою спільнотою. Я лиш деколи бачилася з нею.
Сестра відчувала потребу молитися, знала, що молитва є дуже необхідна, але була нездатна включити її до свого дня. За декілька років такого життя, де єдиним підбадьоренням була тільки недільна Служба Божа і коротенькі молитви, впродовж дня, вона цілком пристосувалася життєвому ритму свого чоловіка. Назовні вони виглядали, як щаслива родина, але це було щастя без Бога, поверхневе, не довготривале. Час від часу сестра усвідомлювала порожнечу в душі, прагнула змін, але проторений стереотип швидко вертав її на стару дорогу. Не знала, як практично змінити ситуацію. Я їй порадила взяти хоча б на місяць молитовну сторожу, але з усвідомленням, що це її сторожа перед Божим обличчям, від якої залежить спасіння не тільки її душі, але й інших.
Вона віднеслася до молитви дійсно серйозно, але мусіла подолати ряд перешкод: передовсім, відвоювати свій новий молитовний режим. Їй додало відваги те, коли бачила, як чоловік тратить час на своє хобі. А вона буде встидатися в його присутності клякнути і молитися? Почала молитися з 20.00 до 21.00, а згодом – ще одну годину, вранці з 4.30 до 5.30. Починала і закінчувала день молитвою. Бачила в повсякденних дрібничках, як Господь провадить. Тепер, коли зустріну її, то аж радісно глянути та й сама казала: ”Аж тепер усвідомлюю марність минулого життя: ніколи би не проміняла годину молитви на годину біля телевізора. В Бозі я знайшла силу подолати подружню кризу. Тепер дивлюся на речі з перспективи вічності”.
Іванка,40 р.
