МЕРТВИЙ ТОБЕЛ
(ІV частина)
Раптом я згадав слова, які декілька днів тому чув від небіжчика, який тепер лежав поруч: «Молися і працюй». Своїми пораненими руками я щодня видовбував в льодяній скелі одну сходинку, щоб хоч трохи піднятися вище і вдихнути свіжого повітря. Труп мого приятеля розкладався і від нього йшов страшенний сморід. Кожного дня я піднімався щораз вище, сідав на сходинку, молився – це була моя єдина розрада, і знову опускався в свій смердючий гріб.
Так я провів 14 днів. В останній день видряпався досить високо, аж на 14-ту сходинку, там сів і говорив з Богом. Я помолився вервичку та молитви з молитовника, і тут раптом знявся сильний вітер, видер з-під моїх рук сторінки з молитвеника і поніс геть. Пригадую, що я тоді аж заплакав, бо ті молитви тримали мене при житті, ними я говорив до Бога, інакше я не вмів. Засмучений я зліз вниз і більше нічого не пам’ятаю». Хлопчина просльозився, згадуючи той момент.
«Коли я пробудився, то бачив біля себе людей! Я не міг зрозуміти, як це сталося, чи може мені мариться? Ні, мене дійсно врятували! Як це сталося? Вітер поніс листки в село, де діти бавилися на вулиці. Вони побачили сторінки з молитвеника на дорозі, підняли їх з пошани і принесли та дали дорослим. Коли люди прочитали мої нотатки, довідалися про мене і пішли мене шукати. Чоловіки знайшли мене без свідомості, бо я був дуже ослаблений. Ось так Бог мене врятував! Тому раджу всім, поки не пізно, молитися до Бога, щиро каятися, добросовісно працювати, а Бог не забариться з своїм благословенням!»
Хлопець одягнув капелюх на свою, передчасно посивілу голову, попрощався з чоловіками і на наступній зупинці вийшов.
(З часопису)
