спокуса бунту
Вже довший час я часто шукаю Божу волю, підпорядковуюся об’єктивному порядку (чи то в інституті, в сім’ї або в спільноті), а потім нараз приходить спокуса бунту. Маю почуття, що це неможливо далі витримувати. Постійно тільки – “мусиш”, постійно цей стереотип послуху – хіба не можу хоч хвильку жити як я хочу і робити те, що я хочу? В такому стані вистачить незначної вимоги, яка в іншому випадку не робить жодних проблем, і все в мені кричить: “Не хочу!” І хоч ще до тепер я була спокійна, нараз усе бачу чорним, так, ніби я живу нестерпним життям, так, ніби я була в путах, з яких можу виплутатись тільки бунтом. Думаю собі: хоч трошки “відпочити” від послуху (властиво, від Господа). Бачу це, як єдину дорогу до спокою – хоч на хвилинку – адже потім знову повернуся!
Чим довше в цім залишаюся, тим більше до моєї душі закрадається дивна гіркість, яка хоче вибухнути або себежалем, аж до плачу, або гнівом (якщо є хтось під рукою, то бідолаха це відчує, навіть не знаючи, що відбувається).
Тоді не допоможе йти на себе строго, ані сміятися з цього, як в інших випадках, бо це був би удар по живому. Що робити? Як і у всіх хмурах, зробити якраз навпаки (Agere contra!), ніж те, до чого мене хмура тисне. Вона хоче, щоб я втекла від Господа, від конкретних обов’язків і порядку, який мене біля Нього тримає. Але я мушу встати і іти до Ісуса, насильно повернути свій погляд на Нього. І хоч відчуваю майже фізичний біль, сказати (навіть і вголос) якраз протилежне, ніж те, що озивається в душі: замість “не хочу”, “не буду служити” – сказати Господу виразно: “Я тут! Ти є мій Господь, іншого не хочу. Хочу тільки те, що хочеш Ти.” Просто неймовірно, яке полегшення приходить з цими словами – повторюю це витривало так довго, аж поки буря в душі не втихомириться. Переважно дуже швидко приходить глибокий мир, цей опір промине, і я спокійно і вільно можу жити в такому порядку, як і до того та сповняти Божу волю.
Згодом з жахом собі усвідомлюю, як близько я була до того, щоб повірити примітивному трюку змія з раю. Я втекла б, як блудний син від люблячого батька, “до свободи” – до того рабовласника, який мене ненавидить, і зрозуміло про що йому йдеться.
Багато разів я пережила на собі, до якої “свободи” я потрапляю, коли залишаю Божий порядок, коли свідомо ходжу своїми доріжками і не хочу шукати Божої волі. А все ж таки, коли прийде хмура, всі досвіди пропадають, пам’ять не працює, розум зробить „логічні” висновки, але з фальшивих інформацій, які йому подають відчуття, уяви і незрозуміло затемнена пам’ять. Так як спокуса в раю: людині було заборонено зривати тільки з одного дерева, а все інше їй належало, але змій нагло прийде і стверджує, що все навпаки: “Чи справді Господь Бог заборонив вам їсти з усіх дерев, що в саду?” І щоразу ця спокуса діє так само: людина моментально забуде про Божу любов, яку стільки разів відчула, а бачить Бога і свою ситуацію так, як їй цей брехун намалює – як найжорстокіше рабство, з якого потрібно визволитись. Потім злий вдає з себе спасителя і визволителя.
Якщо спокуса в легшій формі – тільки якийсь відпір до молитви або до обов’язків, втома від стереотипу, то мені допомагає згадка про тих двох синів з притчі про виноградник, особливо про того другого: “Не хочеться мені, – але йшов!” Дивлюся на Господа і скажу собі прямо: “Не хочеться мені – але йшов!” І йду. Цей щирий підхід до Господа мене розвеселить – так, якби бачила Його усмішку.
Іванна( 23р.)
