Слово Патріарха Іллі про реальність смерті та Божого суду /2 частина/
Однією з форм покаяння є Тайна Сповіді. Але якщо людина не є щира перед Богом, то Тайна Сповіді їй не допоможе. Крім того, нема потреби сповідатися зі всього. Тайна Сповіді існує для визнання важких гріхів. Але скільки легких гріхів ми щодня вчиняємо! Тому кожного дня потребуємо ставати перед Богом і перед Його справедливим судним престолом.
Ісус каже: «Коли хтось Мої слова слухає, а їх не береже, Я його не суджу… Слово, яке Я вирік, судитиме його останнього дня» (Ів. 12,47-48). Бог дав нам як норму для життя Своє слово, а це слово буде нас судити, кожну нашу думку, кожне почуття. Якщо людина це усвідомить, і якщо вона є скрупулянтом, то піддасться депресії. Але це лише однобічний погляд. Однак він потрібен для нашого твердого серця, яке інакше не бачить, не чує і не усвідомлює, тому що, як каже пророк Давид, воно обросло жиром, тобто має товсту шкіру. Часто потрібен сильний удар (напр. нещастя, хвороба, розбиті відносини), щоб людина пробудилась з літеплості і тупості.
Сьогодні людей цілеспрямовано втягують в ірреальність і часто вони стають маріонетками злого духа, під впливом якого роблять найбільші злочини, звірства та аморальність, усуваючи при тому свою совість. Але це їм не допоможе. Настане момент, і вони також стануть перед Божим судом. «Кожний з нас сам за себе дасть відповідь Богові» (Рим. 14,12). Звичайно, і їм Бог дає шанс на покаяння.
У Божому слові сказано: «Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; а хто не увірує ‒ буде осуджений» (Мр. 16,16). У посланні до Римлян багато написано про те, що таке спасительна віра. Апостол Павло пояснює це на прикладі Авраама, якому Бог з ласки призначив спадщину Своєю обіцянкою. А цю Божу спадщину ми отримуємо через віру в Христа. Ця віра очищує нас від гріхів. Але умова ‒ зізнатися у гріхах, віддати їх Ісусові і повірити, що Він, Син Божий, за них помер.
«Бо ви спасенні благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися» (Еф. 2,8-9).
Однак ще за часів апостола Павла серед віруючих були деякі юдео-християни, які не наголошували передовсім на суті – на спасінні в Ісусі Христі, але на дотримуванні приписів Мойсея, зокрема обрізання. Цим практично усунули спасительну віру в Ісуса Христа, хоча й говорили про Нього.
Тому ап. Павло відкидає обрізання та дотримування всіх єврейських приписів, бо вони відводять від суті, якою є спасіння в Ісусі Христі. Він каже, що в цьому немає спасіння. «Праведник з віри житиме» (Рим. 1,17). А на іншому місці каже: «А що ніхто Законом не оправдується перед Богом, то це ясно…» (Гал. 3,11). Чи нам це ясно? Власне, нам це не ясно. Ми практично не знаємо, що таке Закон і що мається на увазі під цим терміном. І хоч можемо намагатися це пояснити, та це залишиться для нас далеким, бо ми самі цього не пережили. Ми не дотримувались всіх єврейських обрядів та приписів, ми не маємо з цим досвіду. Наприклад, стосовно жертви за гріх… Людина, яка жертвувала тварину, спершу її виростила. Природно, мала до неї відношення, особливо до овечок ‒ таких милих сотворінь. Коли несла її на забій, усвідомлювала свій гріх: «Ця тваринка помирає замість мене…».
Фарисеї та книжники ретельно дотримувались сотень приписів. Тоді людина, яка їх виконувала, відчувала себе праведною перед Богом. Але це було фальшиве відчуття. А апостол Павло якраз зруйнував цю впевненість, яка базувалась на тому, що людина досягає чогось своїми зусиллями. Це також виражене у притчі про фарисея та митаря. Фарисей молився так: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди ‒ грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину» (Лк. 18,11-12).
Ми не маємо досвіду з таким дотримуванням «Закону», тому розуміємо це тільки поверхнево. Аж коли почнемо жити з віри, і так набудемо певного досвіду, тоді трохи зрозуміємо це слово: «Ніхто Законом не оправдується перед Богом».
Бо якби ми могли досягнути Божого оправдання якимось іншим способом, власними силами, власною добротою, власними ділами чи ділами Закону, «тоді Христос умер даремно» ‒ як каже апостол (Гал. 2,21).
Отож, жодна людина не уникне двох речей: смерті і Божого суду. «І як призначено людям раз умерти, потім же суд» (Євр. 9,27). А потім? Вічність. Ми вже не повернемося до цього часу.
Який сенс нашого життя? Для чого ми тут є? Щоб кожного дня знову їсти, пити, спати, працювати, а тоді померти? Чи це буде кінець? Ні. Ми не такі, як тварини. Ми маємо безсмертну душу. Наше завдання ‒ шукати Бога, пізнавати Його, любити Його, служити Йому. Наш дух створений за образом Божим і прагне Бога. Але через дію первородного гріха ми заплутуємося у всіляких чуттєвих залежностях, в мудруванні, в гордості, в марноті, і не шукаємо найважливішого ‒ змісту і мети життя.
А оскільки тут існує реальність смерті, ми повинні почати боротися за свою щасливу вічність. Як? Входячи в часі до Христової смерті. Що це для нас означає? Це означає, що в даний момент ми зречемося свого добра, своєї правди, свого досвіду і щиро приймемо Божу волю, Божу правду. Так разом з Христовим духом ми віддаємо свого духа в руки Отця.
З чим пов’язана ця смерть? Зі словами, які Ісус промовив на хресті: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять!» (Лк. 23,34); «Прагну!» (Ів. 19,28). Ісус прагнув нашого спасіння. Коли на хресті Він переживав найбільший біль і найбільшу самотність та взивав: «Елої, Елої, лема савахтані?», тоді взяв на Себе весь бруд нашого гріха разом з його наслідками. Але потім сказав: «Звершилося!» (Ів. 19,30). Ісус переміг диявола і корінь гріха.
«І нема ні в кому іншому спасіння, бо й Імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися» (Ді. 4,12). У Христі є наше спасіння. Ніде інде. Немає іншого Імені, перед яким би приклонилося кожне коліно на небі, на землі і під землею ‒ тільки Ім’я Ісус, Єгошуа. А Боже слово каже: «Кожен, хто призове Ім’я Господнє, спасеться» (Рим. 10,13).
Завантажити: Слово Патріарха Іллі про реальність смерті та Божого суду /2 частина/
