Слово Патріарха Іллі про покору
Який сенс життя? Сенс нашого життя ‒ спасти свою душу. Тому ми йдемо за Ісусом. Що ми хочемо здобути на цьому світі? Гроші? Кар’єру?.. В годину смерті людина побачить, що це все, як каже книга Еклезіаста, марнота марнот. Усе колись мине, але ми маємо безсмертну душу…
Деякі люди прагнуть побудувати рай на землі. Але існує одна річ, з якою вони не рахуються ‒ смерть. Смерть ‒ це реальність. Все інше ‒ міраж, адже в кінцевому підсумку людина і так все втратить. Тут, на землі, ми не можемо назавжди оселитися. Тут ми лише проходимо життям, щоб протягом призначеного для нас часу обрати Бога і прийняти дар вічного життя, яке є в Ісусі Христі.
Апостол Павло пише: «Цей скарб носимо у глиняних посудинах…» (2 Кор. 4,7). Потрібно, щоб ми усвідомлювали цінність цього великого скарбу і берегли його, щоб зберегли його у годину смерті! Цим скарбом є Ісус. В Ньому маємо все. Однак ворог Божий намагається вкрасти його в нас через невіру, бунт, себежаль, або так, що переключить увагу людини на дурноти, а тоді вона втратить цей скарб. Чому ворогу так легко це вдається? Бо в нас є «стара людина» ‒ порушена гріхом природа, яка легко вірить брехні, а з іншого боку, ставить під сумнів правду.
Лише погляньмо, як важко сказати правду іншим людям. Ми не переконаємо їх, якщо просто самовпевнено скажемо правду. Часто потрібно впокорятися і чекати, бо кожен з нас має в собі захисну систему проти правди, яка не дозволяє прийняти дар спасіння відразу ж. Нам треба довго взивати на молитвах і просити, щоб інші отримали ласку навернення, щоб тріснув той панцир, який боронить їм прийняти Божу любов. Ми самі повинні бути вкорінені у тій найбільшій чесноті, якою перемагаємо диявола та його отруту в нас, а нею є покора, тобто правда. Вкорінення у ній ‒ це ціложиттєва боротьба. Потрібно постійно вправлятися в самоупокоренні та приймати певні ситуації, які прийдуть у житті. Адже якщо людині докорять, що вона зробила якусь помилку, то «стара людина» в нас відразу почне кидати вину на інших, гніватися і бунтуватися, навіть проти Бога, тільки не хоче прийняти правду, не хоче впокоритися і визнати: «Так, я був обманений». Божого ворога людина захищає, а Ісуса зрадить тим, що від Нього відвернеться. Це для нас природно, нам не треба змушувати себе до цього. Тому нам слід прийняти рішення: захищати Ісуса, а ворога називати справжнім іменем. Для цього часто необхідно докласти надзвичайних зусиль. Образом «старої людини» є пес, який загриз кілька курей. Господар вхопить його, наб’є палицею, а при тому показує йому заподіяну шкоду. Але все-таки при першій же нагоді пес знову зловить курку… І ми подібно поводимось: вперто грішимо і не повчимося. Це спричиняє отрута гріха в нашій природі, тому потрібна одна річ ‒ вказувати на «стару людину» і боротися з нею.
Навіть на багатьох місцях у Біблії бачимо приклади, як хтось хоче сказати іншому правду, а його «стара людина» цього не приймає. Ми повинні вчитися говорити іншим правду так, щоб вони могли її прийняти. Це не маніпуляція, це прояв любові. Так ми боремося не проти того брата, а проти отрути брехні, яка нищить його і нас. Якщо хочемо йому допомогти, потрібно, щоб ми спершу упокорилися. Звернімо увагу: Коли Господь через апостола Івана у книзі Одкровення докоряє семи єпископам, кажучи: «Я маю щось проти тебе», то насамперед хвалить їх: «Те і те ти робиш добре», а тоді каже про те, що роблять погано. А насамкінець знову хвалить чи підбадьорює. Наприклад, в 2-й главі Одкровення написано: «Переможному дам манни сокровенної, і дам йому камінчик білий і на камінчику ‒ ім’я нове написане, незнане нікому, крім того, хто приймає» (Одкр. 2,17).
Так є і з нами: коли хтось сварить нас, при чому справедливо, то перед тим ми хотіли б побачити, що ця людина визнала і певні наші позитиви. А тоді, коли насварить нас, а потім знову скаже щось добре чи похвалить нас, ми здатні це прийняти. Адже коли людина збунтується проти правди, то буде бунтуватися не лише проти того, хто це їй сказав, але також проти Бога. А таким чином людина виступає проти себе самої і шкодить собі, бо ця пекельна отрута в нас справді суперечить розуму, усуне його і людина знищить саму себе. Сьогодні вже бачимо, як це масово відбувається: цілі народи знищують себе, запроваджуючи ювенальну юстицію, гендерну ідеологію та інші аморальні закони.
Треба навчитися, як правильно мотивувати «стару людину» в ближньому, як проникнути в його душу, щоб допомогти йому. Ми повинні вміти правильно мотивувати і самих себе, бо тоді, коли маємо бути ревними, раптом прийде лінивство чи страх. А іншого разу, коли треба втекти, «сміливо» стоїмо. А ця перекручена програма, програма самознищення, є в кожному з нас і називається «первородний гріх». Ним зловживає диявол… Сьогодні демонічні сили, які здійснюють свою владу в піднебесних просторах, набули особливо великої сили і вселяють у людей усілякі уяви, думки, себежаль… Тому не дивно, що, наприклад, в житті наркомана, чи людини, яка живе на маргінесі суспільства, чи людини, яка має якусь слабкість, настає момент, коли вона відкидає розум і совість та чинить злочин, тяжкий гріх… Це моменти, які вже неможливо повернути. Людина натиснула кнопку для свого самознищення. Невидима боротьба відіграється і в повсякденному житті: наприклад, прийде нечистий демон, охопить чоловіка і він залишить жінку і дітей, та як зазомбований іде за нечистою пожадливістю зі словами: «Я маю право на своє життя». Перед ним можуть навіть стати на коліна жінка, діти, його батьки ‒ нічого не допоможе. Так діє не тільки нечистий демон, бо існують й інші демони, наприклад, себежалю, смутку, мстивості, ненависті… А універсальним ліком на все є покора.
Покора ‒ це героїзм і відвага признати правду про себе, про свій гріх, про свою залежність, яка нищить мене і моїх ближніх, а потім признати, що потребую допомоги, прощення, оздоровлення… Це є справжня покора, а не та фальшива, яку уявляємо: «О, я покірний слуга!» ‒ такий згорблений чоловік, який лише прикидається послужливим, завжди поступається і т.д. Така людина швидше є боягузом чи інтриганом і не має нічого спільного з покорою.
Коли в житті прийде випробування, то відразу прийде і пригнічення, своєрідний бунт проти Бога. І навіть якби Бог допустив на нас не знати що, то усвідоммо, що Він не є нашим слугою. Вже те, що в нас є бунт проти Нього, є ознакою сліпоти. Як можемо казати: «Господи Боже, чому Ти це допустив?!» Коли Бог щось допускає на нас, то це часто за наші гріхи. Це наслідок гріха, а коли це «бродить» і переливається, Бог це тільки залишає, щоб ми зупинилися, бо інакше слідувало б набагато більше зло… Що в такому випадку робити? Почнімо дякувати. Знаєте, що тоді станеться? Бог відкриє нам розум і вкаже, за що це є, або що гірше могло статися, або прямо покаже нам вихід, що робити, щоб вийти з цього. Але людина відразу починає жаліти себе і бунтуватися. Відразу проявляється те, що в нас є ‒ бунт проти Бога. Бог створив нас з нічого, створив нас на Свій образ, дав нам безсмертну душу, вдихнув у нас духа, одягнув нас у це смертне тіло, в якому наш дух перебуває тих декілька років. За наші гріхи Він пожертвував Свого власного Сина, щоб ми були спасенні, щоб через Нього мали в собі Боже життя і таким чином отримали більшу гідність, ніж ангели… Він поступово навчає нас… А ми робимо Його слугою. Ставимося до Нього як до якогось автомата, який лише натискаємо і він повинен робити, що ми бажаємо. За кого ми вважаємо Бога? Чи ми дотримуємось Його закону? Чи шукаємо Його святу волю? Ні! А навіть якщо б і шукали, але зазнали за це биття, то маємо дякувати. Ісус не мав жодного гріха, а все-таки страждав. Апостол Петро каже: «Любі, не дивуйтеся тій пожежі, що у вас постає, вам на пробу, немов би з вами діялось щось дивне, але, тією мірою, якою берете участь у Христових муках, радійте, щоб і в славному Його з’явленні раділи та веселились. Щасливі ви, як вас ганьблять за Христове ім’я, бо Дух слави і Божий на вас покоїться! Ніхто з вас нехай не страждає як душогубець або злодій, або злочинець, або як той, хто встряває в чужі справи. Коли ж як християнин, нехай не соромиться, а прославляє Бога цим ім’ям» (1 Пт. 4,12-16).
Тобто якщо ми страждаємо за свої провини, то це для нас чистилище. А якщо не маємо ніякої провини і нас спіткає переслідування, ми повинні радіти. Можемо жертвувати це за спасіння інших.
Отож у малих речах ми повинні наслідувати Бога, вчитися дарувати Йому дрібні речі з великою любов’ю. Це не є відкриття святої Терези від Дитятка Ісус; це програма, яка виходить з усього Святого Письма: Приймати даром дар, дякувати за нього і зберегти його; не втратити його навіть ціною втрати життя, як це бачимо у мучеників: вони не дозволили, щоб у них відібрали Ісуса. І ми не дозвольмо, щоб у нас відібрали Ісуса!
Тому нам необхідно присвячувати час молитві та Божому слову і звідти черпати силу. Молитва ‒ це живе відношення до Ісуса. Потрібно постійно його оживляти, постійно підбадьорюватися, наприклад, читанням «Життя святих» чи духовними розмовами…
Ми повинні любити Бога понад усе, а ближнього ‒ як себе. А себе ми повинні любити так, що будемо ненавидіти те родовище зла в нас ‒ «стару людину». Бо якщо ми любимо своє его, то не любимо ні Бога, ні себе, ні ближнього, і ми обманені Божим ворогом. Потрібно знати, що в собі носимо. Але з іншого боку, маємо скарб ‒ дар ‒ Ісуса Христа. А в Ньому маємо вічне спасіння.
Ми прямуємо до мосту смерті… Наслідуймо Ісуса, щоб ми могли щасливо перейти у вічність. Борімось проти «старої людини» в нас, бо це зрадник. Ісус каже: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Лк. 9,23). Його заклик «зречись себе» означає зректися «старої людини». «Взяти свій хрест» означає: відділившись від системи зла в нас, нести свою природу як хрест, який нас принижує, упокорює, але все ж ми його несемо. «Йди за Мною!» ‒ цим ми перемагаємо зло, яке є в нас, і Злого ‒ диявола. Але наша перемога є у Христі!
Завантажити: Слово Патріарха Іллі про покору
