Слово Патріарха Іллі про подвійну несправедливість
Апостол Павло в посланні до Римлян 3,23 пише: «Всі згрішили і позбавлені Божої слави». А пророк Давид взиває: «В беззаконнях я зачатий, і в гріхах породила мене мати моя» (Пс. 50,7). Кожна людина ще в момент зачаття бере на себе сумну спадщину Адама і Єви ‒ первородний гріх, прокляття, втрату Божої слави. З цим спадкоємством кожен приходить на світ, чи хоче цього, чи ні.
Бог створив ангелів, вони були поставлені перед випробуванням і повинні були вирішити, чи обирають Божу славу. Одні вистояли у пробі, а інші стали демонами. Нас, людей, Бог не створив, як тварин, які не мають розуму і прославляють Бога тільки тим, що існують. І людина поставлена перед випробуванням, чи, точніше кажучи, певним чином вкинена у нього, бо існує реальність: «Всі згрішили». А це стосується вже малої дитини, яка, хоча й ще не чинить жодного свідомого гріха, та все-таки вже перебуває в цій системі гріха і хоч-не-хоч мусить грішити, бо в ній є егоїзм, а добро змішане зі злом. Потім, коли дитина почне більше використовувати розум, то вже роз’їдеться той механізм в нас ‒ вже грішить. Вона хоче робити добро, але робить зло. Це така несправедлива система: це не один до одного! Це зло само виходить з нас. Бачимо це в повсякденній поведінці: людина і хоче добра, хоче справедливості, але… Іноді навіть той, хто вбиває, переконаний: «Я дію справедливо. Я мщуся тим людям, бо вони злі. Я чиню справедливість». Так оправдатися перед самим собою і перед іншими може навіть убивця або масон. І ті, які здійснюють злочини, переконані, що роблять добро. А Бог це допускає, бо людина любить це зло в собі і не хоче каятися. Це таїнство зла, яке діє в нас, незважаючи на те, що ми сотворені на Божий образ.
«Всі згрішили …» І навіть якщо людина цього не хоче, все ж є вкинена до цього бруду, багна гріха. Хтось міг би сказати: «Господи, це несправедливо! А також несправедливо, що ми, люди, позбавлені Божої слави. І ми хотіли б мати шанс прийняти рішення, так само, як ангели. Наш дух прагне Бога, Божої любові, Божої слави. Але він далекий від неї, відділений, вкинений до цього бруду. Це несправедливо! Крім того, в нас існує механізм, який тягне нас туди. Це настільки приховане, що людина цього навіть не бачить. Аж по плодах це пізнає».
Темрява, брехня і зло настільки змішані в нас, що людина, яка не напоумляється Божим словом і не молиться, навіть не розрізняє цього. Вона має певне розрізнення в совісті, але таке нечітке. Її совість може бути фальшивою ‒ поблажливою або скрупульозною, і її можна обманути. Вона легко приймає брехню під позитивними поняттями, але коли їй скажуть правду ‒ вона повна сумнівів…
Ми були створені Богом на Його образ, але ми втратили Божу славу через непослух Адама і Єви. З одного боку, це несправедливо, але є інший бік. Боже слово продовжує: «…і оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі» (Рим. 3,24). Це також несправедливо. «Оправдуються даром» ‒ це означає без заслуг. Це як отримати якийсь подарунок ‒ гроші або цінні матеріальні речі. Йдеться про дар, а це означає, що ми не маємо на це права. А тут написано, що людина отримує цей найбільший дар: «Оправдуються даром». Цей дар отримуємо без наших заслуг. Оправдання є даром. І Святе Письмо уточнює: «…Його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі», ‒ отож Божою ласкою, безкоштовно, без права на це, даром. Тут йдеться тільки про одну річ: чи людина це прийме, чи ні. А це суть всього життя з Богом: ми повинні знову і знову приймати даром Боже оправдання і дякувати за нього. Звичайно, щоб ми змогли його прийняти, потрібно визнати перед собою свій гріх. А саме цього людина не хоче, постійно намагається його маскувати. Це вміє робити вже мала дитина. Пригадую, як в одному містечку, де я колись був капеланом, біля церкви бавилися діти і один малий хлопець перекинув на подвір’я якусь річ. Я саме був надворі, підійшов, а там стояв цей хлопець. Я запитав його: «Хто це кинув?» Хлопець не міг ніяк викрутитись і лише перелякано сказав: «То моя рука!» Вже 6-річна дитина вміє грати такий спектакль. Коли нас хтось похвалить, ми розпливаємось; але коли скажуть нам лиш трохи правди ‒ відразу ж вибухаємо. І так є з кожним з нас. На іншому це бачимо, але ми реагуємо так само. Якщо хтось різко скаже нам правду, ми будемо залишатися в смутку навіть цілий тиждень. Але тоді треба стати під хрестом, подивитися до ран Господа Ісуса і сказати: «Господи, Твоє слово каже, що всі згрішили… Це правда ‒ і я згрішив. Але якби я мав на собі і якийсь важкий гріх, або навіть всі гріхи і злочини світу, то я з гріхом не погоджуюсь і каюся. Я цього не хотів, але був обманений, признаюся». Але ми, люди, не хочемо цього признати. Навпаки: ми часто оберігаємо це зло. Що це в нас є?
Але існує дорога спасіння: «Правда визволить вас» (Ів. 8,32). А правда полягає в тому, що визнаю, що всі згрішили ‒ отож і я ‒ і не буду вдавати, що гріха не існує.
Первородний гріх, що діє в нас, є саморуйнівною і самогубною системою, тому треба відділитися від гріха, від того родовища зла в нас. Це духовний центр, який неможливо побачити. Він пронизує нашу душу, тобто наш розум, волю, а також наше тіло, яке є його носієм ‒ посудиною, яка містить в собі цю отруту. Це незбагненно, але це зло в нас ми постійно оберігаємо тим, що в різних ситуаціях – більших, або навіть менших – не зізнаємось перед собою у своїй помилці, у гріху! Однак ми повинні усвідомити, що це зло веде нас до смерті ‒ дочасної і вічної.
Вихід полягає в тому, що наша «стара людина» – первородний гріх в нас ‒ мусить бути розп’ята, щоб вже не панувала, не водила нас за ніс. Тому потрібно постійно віддавати її на хрест. Вона є своєрідною фабрикою гріха. Що робити з її «продукцією»? Знову і знову упокорятися і визнавати: «Проти Тебе єдиного я згрішив і перед Тобою зло вчинив… Окропи мене іссопом – і очищуся…» (Пс. 50). Людина повинна постійно це робити, бо лиш надихнеться – вже грішить: або займається марнотами, або жаліє себе, ігнорує Бога, а потім діє свавільно… А цього всього ми самі не позбудемося. Єдиний вихід – це дорога покаяння; іншого виходу не існує. Ми повинні постійно повертатися до Бога. І це не одноразова справа, це дійсно дорога, програма. Отож, ціложиттєва програма для нас, людей ‒ це покаяння. Це означає знову повертатися до правди, знову признавати: «Я був обманений», – а потім дозволити себе повчити.
Отож, що відповісти на закиди типу: «Що це за справедливість ‒ Адам собі згрішить, а я за це мушу терпіти?! Я повинен нести наслідки за якусь людину, яка все зіпсувала? Це несправедливо!»? Так, це несправедливо, проте існує й інша несправедливість, яка є для нашого добра: коли Ісус помер, Він не помер за Себе Самого – Він помер за тебе, і не тільки за тебе, але й за все людство. Він помер за всіх. У Ньому маєш прощення твоїх гріхів і вічне життя. Таким чином отримуєш найбільший дар без жодної твоєї заслуги. І це також несправедливо. Він, всемогутній Бог, став Людиною, щоб ми стали Божими дітьми, щоб спасти нас. А це спасіння, яке є тільки в Ньому, можемо прийняти задармо, як незаслужений дар. Треба лише прийняти його, дякувати за нього і берегти його ‒ цей скарб, Ісуса Христа і спасіння в Ньому – та не втратити його, навіть за ціну мученицької смерті. Прикладом для нас є мільйони мучеників. Ісус є наш люблячий Спаситель, і коли ми впадемо, Він чекає, щоб ми якнайшвидше до Нього повернулися. Тому ми повинні любити Ісуса, наслідувати Його. Це Перша і найбільша Заповідь, а також сенс та вершина людського життя.
Завантажити: Слово Патріарха Іллі про подвійну несправедливість
