Слово Патріарха Іллі: Ключем до святості є справжня мудрість ‒ постійно бути готовим до смерті
«Того часу Ісус був зрадів Святим Духом і промовив: „Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам. Так, Отче, бо так Тобі подобалося”» (Лк. 10,21).
21-й вірш Євангелія від Луки говорить про таїнство Божого Царства. Однак не йдеться про мудрування чи теологізування, хоча й людина потребує мати якісь рамки, структуру, потребує мати певне ознайомлення з Божим словом. Наш розум неспроможний проникнути в саму суть Божих таїнств. Як, наприклад, можемо збагнути таїнство, хто буде спасенний, а хто засуджений? Як хочемо розглядати певні «суперечності», які є у Святому Письмі? Насправді це навіть не суперечності, але це питання, поставлені на певних рівнях так, що, наприклад, на одному рівні діє один принцип, а на іншому рівні ‒ прямо протилежний. Якщо людина сама не є ведена Духом, не має необхідної чуйності, не знає діалектики життя і мудрості Божої, то їй буде здаватися, що Святе Письмо суперечить само собі. Бог дає Божу мудрість «маленьким», тобто простим, покірним людям. Змагаймося за те, щоб її здобути. Не потрібно дуже багато знати. Нам досить лише кілька основних правд, якими будемо жити, а всі таїнства згодом відкриються нам у небі. Бог дає нам стільки світла, скільки ми здатні впровадити у життя. Для чого знати таїнства, якщо не будемо реалізувати їх і не будемо відповідно до них жити? Це було б лише на шкоду для нас, бо хто більше пізнав, хто більше отримав, той несе більшу відповідальність. Але це не означає, що тому будемо лінуватися і не шукатимемо Божу правду! Однак це має бути в міру нашого особистого відношення до Бога. Треба просити у Нього світла, необхідного в духовній боротьбі, щоб ми були спасенні. Це «святий егоїзм».
Наша мета ‒ святість. Маємо бути мудрими, використовувати свій час і шукати Божу волю. Що це означає? Коли людина перевантажена роботою, то повинна хоча б усвідомити: «Те, що роблю, ‒ це воля Божа». Але тут є і друге питання: Чи ми робимо це Божим способом? Адже ми реалізуємося у праці. І з цим необхідно рахуватися. Можемо лише у безсиллі сказати Ісусові: «Господи, я маю виконувати Твою волю, але я не вмію робити це інакше, ніж так, що в цьому реалізується моя „стара людина”. Отож, я буду виконувати Твою волю, хоча й згідно з тим механізмом, який є в мені». Але коли почнемо робити кроки віри і виконувати Божу волю, Господь почне очищати нас при цій праці чи діяльності, і часто таким способом, якого ми не очікуємо. Наприклад, отримаємо серйозні удари, можливо, і від найближчих. Потім людина через це сумна, впадає в себежаль. Однак ми не повинні залишатися в такому стані, треба сказати: «Я відкрився себежалю. Але буду в ньому лише 5 хвилин, не буду сидіти в ньому весь день». Потім усвідомлю: «Як насправді все було? У чому була проблема?» А зрештою, маємо за все дякувати Господу, адже Бог дивиться на наше життя глобально, любить нас більше, ніж ми самі себе, і хоче одного-єдиного ‒ щоб ми були спасенні. Хоча ми також теоретично цього хочемо, але практично робимо якраз навпаки, бо в нас діє первородний гріх. Він затемнює наш розум, так що ми робимо дурниці на власну шкоду. Але горе, якщо хтось вкаже нам на це! Ми образимося аж на смерть. Але що це таке?! Ми ображаємося, коли хтось каже нам щось правдиве, або й неправдиве. І навіть якщо не образимося відразу, то в думках ведемо з цією людиною всілякі самовиправдальні діалоги. Але чому не ведемо діалоги з Богом? Бог допустив, що нас зранили, тому слід іти до Нього і шукати оздоровлення в Нього. Але ми цього не робимо. Ми робимо прямо протилежне: ще більше роздираємо і поглиблюємо цю рану. Ми провиняємося себежалем і недовірою до Бога в даній ситуації. І це відбувається в кожного з нас. Але треба навчитися відразу за все дякувати: «Господи, дякую за Твої справедливі суди!» Але замість того людина роздумує, чому так сталося. Це могло статися з різних причин. Можливо, було потрібно, щоб іншим все вдалося, а ця невдача була своєрідною даниною за це. Або причиною було якесь наше свавілля, як каже Боже слово: «Якщо Господь не будує дому, даремно трудяться його будівничі» (Пс. 127,1).
Проте ми не мусимо все розуміти, не мусимо розуміти, чому сталося те чи інше, але маємо за все дякувати Господу. Якщо ми нарікаємо, то це ознака того, що ми не приймаємо це з віри або що колись ми були обманені. Адже, як каже прислів’я: «Кого Бог любить, того з хрестом відвідує». А дорога очищення пов’язана з хрестом, інакше не може бути. Також хвороби та всілякі терпіння, які Бог допускає, ‒ все це є для нашого добра, бо інакше ми самі себе знищили б. Адже навіть якщо хочемо добра, робимо зло. Так каже і апостол Павло: «Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати ‒ то ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені» (Рим. 7,18-20).
Тут якраз йдеться про сліпоту первородного гріха в нас. У Святому Письмі багато разів розповідається про те, як Господь Ісус оздоровив сліпих; але існує і духовна сліпота. Біблія говорить про проказу, та існує і духовна проказа. Людина переживає це щодня ‒ духовну сліпоту і духовну проказу. Без внутрішньої молитви вона залишається під впливом первородного гріха. У внутрішній молитві людина має змогу зупинитися, подивитися на свою помилку, промах чи рану (яку їй хтось завдав або яку спричинила собі сама своїм нерозумом чи неінформованістю), а потім треба прийняти це як хрест і запитати: «Господи, що я можу зараз зробити?» А що каже Ісус? «Прийдіть до Мене, всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11,28). Ісус кличе всіх обтяжених. Він хоче, щоб ми віддали Йому свої гріхи і проблеми, які нас обтяжують. Чи ж кожен день не має доволі своїх проблем і страждань? Кожен день має їх достатньо. Але ми не використовуємо ці дрібні терпіння як нагоду з’єднатися з Ісусом, щоб, наприклад, протягом кількох секунд віддати їх Богу і з вірою Йому подякувати.
Ключем до святості є якраз мудрість: що робити, щоб добре пройти цим життям і щасливо помирати. Ісус каже, що ми повинні завжди бути готовими до смерті. Це не якийсь привілей святих, кожен з нас повинен рахуватися зі смертю, а також з Божим судом. «Немає бо нічого схованого, що не мало б стати явним, ані немає нічого тайного, що у наявність не вийшло б» (Мр. 4,22). Людина не хоче про це чути, але потім, в годину смерті, диявол насміється над нею і совість почне дорікати:
– Хіба ти не знав Божого слова: «Істинно, істинно кажу вам: чого б ви тільки попросили в Отця в Моє ім’я, Він дасть вам»? (Ів. 16,23). Тож чому ти не просив про те чи інше? Що ти робив?
– Ну, мені це навіть не прийшло на думку.
– А чому не прийшло? Якби ти був вірний у малому, Бог дав би тобі наступне світло. Але оскільки ти ігнорував світло і не ходив у ньому, то Бог тобі вже його не дав, або дав лише стільки, скільки ти міг прийняти, щоб його використати.
А далі диявол скаже:
– Знаю, що твою душу я вже не здобуду. Але принаймні через свою байдужість ти ще посидиш у чистилищі.
Наша совість почне нарікати:
– Скільки душ ти міг врятувати! Ти не мусів бути славним місіонером, ходити по вулицях, зупиняти кожного перехожого і свідчити йому про Ісуса. Але ти міг за них молитися! Міг віддавати Богу свій біль за ті душі, які гинуть у темряві, міг взивати за їхнє спасіння, а передусім за своє власне. Якби ти сумлінно дбав про свою душу, то Бог дав би тобі мудрість, як і що сказати іншим, щоб вони були спасенні.
Кожен з нас повинен бути місіонером там, де він є. Наприклад, довгий час нічого не відбувається, лише якісь приготування, не можеш нічого сказати, аж тут раптом «відкриються двері» і можеш засвідчити, пояснити Боже слово, слово про життя, і так дати життя, воскресити духовно мертву людину. Ісус сказав: «А ось чуда, що будуть супроводити тих, які увірують: ім’ям Моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мк. 16,17-18).
Що стосується оздоровлення, то «чимало прокажених було в Ізраїлі за пророка Єлисея; однак, ніхто з них не очистився, крім сирійця Наамана» (Лк. 4,27). Бог творить чудеса не лише фізичні, але й духовні, коли просимо про щось, що відповідає Божій волі, і не сумніваємося, що це станеться. Хтось скаже, що ми постійно молимося «Молитву єдності і сили» згідно з Мк. 11,23 і піднімаємо над нашою країною духовні гори демонів… Тому тут давно би мало бути все очищене, але як це виглядає? Добре, але тепер поставмо питання: «Чи дійсно я хоч раз молився з Божою вірою і без сумніву?» Якщо так молився, то Бог вислухав цю молитву, але питання, коли це здійсниться. Можливо, Бог ще чекає, коли дозріє час. Твоя молитва не була даремною. А те, що ти молишся далі, приносить тобі користь. Ті ласки, які ти просиш, Бог використає десь інде. Ми потребуємо мати конкретну мотивацію, за що молитися. Інакше ми незайняті, нудимося… А проблеми, щось конкретне, штовхають нас до живої віри. Отже, коли маємо конкретний намір, за що молитися, хоча й це вже «вислухане» перед Богом, Бог використає наші подальші молитви десь інде. Де? Про це дізнаємося аж у вічності. Жодна молитва, жоден «Отче наш», що виходить зі щирого серця і яким людина взиває до Бога, не є марним. Колись побачимо плоди всіх наших молитов і терпінь, які ми пожертвували Богу.
Завантажити: Слово Патріарха Іллі: Ключем до святості є справжня мудрість ‒ постійно бути готовим до смерті
