КОЛІІНА ЗОВСІМ НЕ БОЛІЛИ
Приблизно вже 10 років я маю проблеми з колінами. Часто вони мене поболюють, набрякають. Вчуся дякувати Богові за цей хрест. Після навернення я почав постити так, що в п’ятницю їв дуже мало 1 раз (але те, що мені смакувало). Згодом почав ходити в спільноту, і підбадьорений прикладом інших, відважився на піст в середу і п’ятницю на хлібі і воді. Часто після своєї сторожі вночі, після 24.00, коли закінчився мій піст, я йшов на кухню їсти. Я тоді ще не усвідомлював, що під час посту потрібно більше молитися. Поступово мене Ісус виховував і вчив. Я часто робив помилки, шукав винятків, падав. Якось довідався про піст 3,5 дня на тиждень. Отець-патріарх говорив з таким запалом, що я просто не міг не прийняти цей Божий заклик. В той момент зовсім не усвідомлював тяжкостей, які би могли бути з цим пов’язані. Пройшло вже багато тижнів, були дрібні проблеми.
Аж одного разу в п’ятницю, коли піст закінчувався, мене почали боліти коліна, ніби після, щонайменше, 15-ти кілометрового марафону. Я не міг ні стояти, ні клячати, навіть сидячи, відчував сильний біль. На молитві вдень жертвував це Богові, усвідомлюючи важливість наміру, за який жертвував піст, тяжкість гріхів, за які заслуговую все це, бо ходив «по своїх стежках» і те, що Ісуса набагато більше боліли коліна після падінь на Хресній дорозі. Тоді моє серце наповнила особлива радість, що я можу свій біль поєднати з Ісусовим болем, що в такий спосіб можу любити Бога, що йдеться про вічність, про спасіння багатьох душ. Цей біль і це життя закінчиться, а те що я дав з любові, залишиться на цілу вічність. Це має вартість і має сенс. Усвідомлював також, що я зараз близький Ісусовому серцю, що Він є зі мною, що я не один на свій біль. Було мені ясно, що вже більше нічого не можу зробити для своєї родини, інших душ, ніж цей біль прийняти і з’єднати його з Ісусовим терпінням.
Мені здалося, що я зробив максимум і тепер заслуговую на відпочинок. А нічна молитовна сторожа? Точно Бог не буде від мене цього хотіти, бо ж Він бачив як я старався. Я мріяв про відпочинок і завтрашній сніданок. Але після Святої годинки усвідомив, як я замірений на себе, як все зіпсую (і піст), що пишаюся з своїх «духовних успіхів», а не сповняю скромно Божу волю. Тішуся, що тепер вже трохи поживу для себе, а потім знову для Бога. Перепросив за це Ісуса і вирішив знову шукати Божу волю, чи маю вставати на сторожу вночі. Господь відповів, що так. А я боявся, що з того буде, як мої коліна це витримають, бо ж завтра треба працювати.
Як все йде легко, то просто віриться Богові. А зараз? … Я попросив: «Боже, поможи мені». Вночі було ще важче, біль відволікав від молитви, тому я знову все давав Богові та молився цим болем: «Господи, Ти це бачиш! Даю це Тобі! Для Тебе, Ісусе!» І знову так само. Останню третину був змушений ходити, не міг ані клячати, ані стояти, ба ані сидіти на п’ятах. Мав підняті руки і голосно молився. Вкінці відкрив Святе Письмо: «Він зробив мої ноги, мов у лані, і ставить мене на висотах моїх, мої руки навчає до бою, і на рамена мої лука мідяного напинає. І дав Ти мені щит спасіння Свого, а правиця Твоя підтримує мене, і чинить сильним мене Твоя поміч, …Ти ж для бою мене підперізуєш силою,…» (Пс. 18,34.36.40). На очі наверталися сльози, коли читав ці слова – усвідомлював, що Ісус тут присутній і все про мене знає. Він дає мені силу. І хоч мене далі боліли коліна і на зовні нічого не змінилося, я мав в серці певність: «Він зробив мої ноги, мов у лані».
З досвіду сподівався, що буде дуже тяжкий день. Але коли ранком прокинувся, мене коліна ЗОВСІМ не боліли. Так як ніколи. Я зрозумів, що силу постити не маю шукати в собі, її дає Бог. Він закликає до посту і Він дає нам силу. Таким способом пощу вже четвертий рік.
(Андрій,38р.)
