ПРАВИЛЬНЕ УПОВАННЯ

Приблизно в 50 років Господь дав мені себе пізнати глибше. Я відвідала реколекції і моє життя тепер сповнене прагненням молитися, вірити Богові, служити Йому чим можу. Найбільше ранить моє серце, коли бачу, що найрідніші ще не навернулися, ще напів ідуть за Ісусом. Хтось би можливо сказав: «Та що ти хочеш від них? Вони і так в тебе побожні». Так, звичайно, за все треба дякувати Богові, але дуже хочеться мати з найближчими єдність духа. Мій чоловік постить зі мною, син навіть молиться молитовні сторожі, та деколи Бог мене через них так очищує, що аж дух запирає. Під час однієї «дискусії» я залишилася цілком беззахисна. Але тому що маю сотні свідчень, що мене Бог вислухав, коли я до Нього кликала, з мене вирвалася таке речення: «Чекай, я ще вимолю в Ісуса тої ласки, що ти будеш ходити до церкви!» Потім сама роздумувала над тим, що сказала: не поможе сина силоміць тягнути, йому треба випросити ласку навернення. Молюся, дякую і очікую.

(п. Галина)