«Віруй у Господа і спасешся ти і твій дім»(Ді.16,31)
Татові мого чоловіка минуло 80 років. Останній рік життя він дуже хворів. Його турбувало серце. А також лікарі ставили діагноз – запалення легень і початкова стадія раку. Ми лікували його і час від часу забирали до себе, бо батьки живуть в селі. При кожному приступі я розуміла, що Господь кличе тата до покаяння, до примирення.
Одного разу, коли він лежав в лікарні, я принесла йому пам’ятку про сповідь і говорила, що перший наш лікар – Господь Ісус, що посповідавшись і прийнявши Святі Тайни, Господь може зробити чудо. На жаль на моє прохання посповідатися тато мовчав і пожалівся чоловікові (своєму синові), що я примушую його до сповіді. Чоловік заборонив мені говорити з татом на цю тему. Я все віддала в Божі руки. Ми з донькою молилися за дідуся. Від того часу приступи повторювалися і коли його привезли на обстеження, лікарі на 80 % діагностували рак легень. Про цей діагноз ми батькам не говорили. Я розуміла, що головне – це спасіння душі. Невдовзі стався наступний приступ, ми викликали «швидку» і тата відвезли в лікарню.
Надходила неділя і я мала велике бажання взяти участь в маніфестації у Львові. Вранці приблизно десь о 05.00 встала, щоб помолитися контемплятивну молитву. Було дуже важко зібратися з думками, приходили різні сумніви, щоб не їхати, а «спокійно» піти в себе в місті на Службу Божу. Але коли я почала взивати Ісусове ім’я, всі сумніви відійшли і я прийняла чітке рішення їхати і приєднатися до духовної боротьби «За Бога і за Україну». Зранку я наготувала татові в лікарню вареників і в 7.00 поїхала до Львова. Доїхавши до районного центру, мені телефонує донька, що її дуже болить рука. Я знову почала інтенсивно молитися і побачивши, що навпроти стоїть автобус, який повертається назад додому, пересіла в нього зі словами в серці: «Я довіряю Тобі, Господи». (Бог все до секунди запланував.) Коли приїхала на вокзал зателефонував син, що в дідуся повторився приступ. До Служби Божої залишалась година. Ми з дітьми пішли в лікарню. Тато був у критичному стані, важко дихав, а його старший син був дуже стривожений. Лікар сказав, що ситуація дуже серйозна. Я попросила лікаря, щоб допоміг врятувати душу тата, щоб сказав йому про сповідь. На моє прохання він відповів: «Цим я можу тільки вбити його. Я не маю права, як лікар, відбирати в нього останню надію». Тоді я попросила старшого сина свекра, щоб він сказав батькові про сповідь. Та він відповів: « Я нічого не знаю і казати цього не буду». Підходив час Служби Божої. Я запитала тата, чи він хоче, щоб ми були біля нього, бо ми хочемо йти на Службу Божу, і можливо, він хоче щось нам сказати чи попросити ( сподівалася, що тато попросить про сповідь). Він відповів, щоб ми йшли на Службу Божу. На Літургії ми з донькою жертвували сповідь і Святе Причастя за покаяння дідуся (цього тижня ми молилися і дев’ятницю до Божого Милосердя за спасіння його душі).
Коли ми повернулись в лікарню, приступи в тата все частішали. Пам’ятаю, як помирала моя мама і знаю, що дорога кожна хвилина. Тому я знову підійшла до сина свекра, щоб покликати священика, і запитала його чи він бере на себе всю відповідальність за тата, що він помре з гріхами, не примирившись з Богом. Він перелякано відмовився. Я сама не могла сказати татові про сповідь, але робила, що могла. Ми з донькою безперестанку молилися до Божого Милосердя за спасіння душі дідуся. І раптом я побачила на коридорі знайому медсестру, підійшла до неї і сказала: «Ти бачиш, яка ситуація. Я тебе дуже прошу, піди скажи татові про сповідь». Вона погодилась. Взявши з собою ще одну медсестру, сказали татові: «Дивіться, вам так погано, давайте ми покличемо священика». І тато погодився. Дякувати Богу, що священик ще був в церкві. Він миттю примчав у лікарню, посповідав тата і причастив. Останнє слово тата було «Дякую». І через декілька хвилин він відійшов у вічність. Дякую за молитви священикам, братам і сестрам. Слава Живому Богу, Господу Ісусу Христу за Його Велике Милосердя і Пречистій Діві Марії.
(п. Галина)
