МОЯ ПРОВИНА
Господь нам з дружиною подарував донечку, але я цього не цінував, брав як щось належне. Дитина росла, а ми з дружиною все частіше не хотіли уступити один одному. Коли ставались непорозуміння, то я не мав покори і правдивості, щоб першим почати про це говорити, не кажучи вже про те, щоб вголос на спільній молитві за це каятися. Моє незадоволення дружиною зростало. Мені весь час здавалося, що вона зайво клопочеться на кухні, завжди знаходить якусь другорядну роботу, а головне зробити так і не встигає. Ми обоє навернені і давно постановили, що кожного дня мусимо мати час для Бога і разом молитися. Через свою заклопотаність дружина часто запізнювалася, а мене це завжди виводило з рівноваги. Однак я не бачив на собі, що своєю безвідповідальністю ускладнював їй роботу, що не проявляв охоту разом з нею вирішувати всі труднощі буднів. Я вважав, що досконало виконую свої обв’язки і мене не цікавило, що обставини змінилися і тому дружина те або інше не встигла. Ввечері того дня моє серце остаточно закам’яніло. Я добре усвідомлював, що мав би вибачитися, але „прогалини” дружини, або, швидше, моя гордість мені цього не дозволяла.
Через три дні стався нещасний випадок. Дитина вилізла на меблі і впала, вдарившись до канта. Ми вбігли в кімнату і побачили, що дитина лежить на підлозі, а на її скроні, одязі і на килимі була кров. Від несподіваного падіння донечка отримала шок, ціла трусилася і навіть не плакала. Як тільки я це побачив, відразу зрозумів, що це Боже виховання. Бог мусів допустити аж таке, бо я своєю гордістю і затятістю зайшов надто далеко. Коли я бачив дитячу кров, в мені всередині наче щось тріснуло і я вже був охочий за все каятися. Це дійсно жахливо – залишатися в затверділості і нерозкаяності. Ми з дружиною надали донечці першу допомогу, і коли вона заснула, подякували Богові, що не сталося чогось гіршого. Ми обоє клякнули і почали визнавати перед Богом свої гріхи. Мені в пам’яті весь час виринали заплакані і перелякані оченята донечки.
Наш Бог – люблячий Батько і коли бачить, що Його діти на поганій дорозі, завжди знаходить спосіб, як нас навернути. А також наш Бог – милосердний Батько, бо донечка не вдарилася ані в око, ані в пульс. Все обійшлося тільки синяком і невеличким шрамом. Тепер, коли бачу цей шрам, згадую слова ап. Павла: „Не робіть затверділими ваші серця”. Раджу всім: не чекайте на нещасний випадок. Як тільки зауважите, що ваше серце покривається льодом гордості, затятості і мстивості, якнайшвидше починайте каятися! Мудро хтось сказав: „Людське є грішити, але демонське − не каятися”.
(Денис,37р.)
