НЕ ФАРБУВАТИ?
Коли я вперше почула, що навернена жінка не мала б фарбувати волосся, то відразу подумала: ну, це не для мене. Все, що хочете, тільки не це. Зняти кульчики, поміняти одяг, не фарбувати губи, не підмальовувати очі – запросто. Але волосся – це зовсім інше, тому що я вся сива. На роботі не те, що заклюють, а зітруть. Навіщо наражатися? Це ж не гріх! Ні, не гріх. З церкви, з спільноти не виженуть… Але проходив час і я навколо себе бачила щораз більше сивих жінок в церкві і в спільноті. Відкидала це, як колючку з тіла, але приходила думка: але вони це зробили, а в них також робота, знайомі… Внутрішньо вже хотіла зробити цей крок. Розуміла, щоб вартнішим був цей вчинок, маю його зробити для Ісуса, а не тому, що багато жінок вже не фарбуються. Я вже хотіла зробити цей крок для Ісуса, але розуміла, що своїми силами цього не зроблю. На молитовних вихідних я випрошувала ласку в Ісуса та Марії. Але вголос її не вимовляла, не хотіла, щоб чули сестри з спільноти (а як не вдасться?). А рівно через рік на молитовних вихідних я вже дякувала Богові за цю ласку.
Скільки прийшлося вислухати всього від усіх, не буду писати. Бог якось непомітно мене до цього підготував, що на мене зовсім не діяли їхні закиди, насмішки. Навпаки, я відстоювала свою позицію: яким правом хтось буде мені вказувати, яка я маю бути, адже це моя справа. Найбільше чого я боялася: що буду відповідати, як пояснювати. Все виявилося дуже просто – нічого не пояснювати і все. Знала одне: я дуже хотіла це зробити для Тебе, Ісусе, і Ти допоміг мені, бо Ти – Переможець!
(Ірина)
