НАДЗВИЧАЙНА УСМІШКА

Вечоріло, вже кілька годин радянський офіцер бив і катував Павлюса.

„Ми більше не катуватимемо тебе, − сказав він, єхидно усміхаючись, коли християнин звів на нього очі. – Натомість пошлемо тебе в Сибір, де ніколи не тане сніг. Це місце безмежних страждань. Ти і твоя сім’я добре приживетеся там”.

Павлюс замість того, щоб засмутитися, усміхнувся: „Уся земля належить моєму Отцеві, капітане. Куди б ви не послали мене, я буду на землі свого Отця”.

Капітан пронизливо глянув на нього: „Ми заберемо все, що ти маєш.” „Вам знадобиться висока драбина, капітане, бо мої скарби заховані на небесах”, − з Павлюсового обличчя не сходила усмішка.

„Ми всадимо тобі межи очі кулю”, − закричав вже роздратований капітан. „Якщо ви заберете моє життя в цьому світі, розпочнеться моє справжнє життя, сповнене радості і краси, − відповів Павлюс − Я не боюся смерті”.

Капітан схопив Павлюса за його пошматовану тюремну сорочку і прокричав йому в лице: „Ми не вб’ємо тебе! Ми замкнемо тебе самого в камері і не дозволимо нікому приходити до тебе!”

„Ви не зробите цього, капітане, − сказав Павлюс, далі усміхаючись. – У мене є Друг, який може проникати крізь замкнені двері й залізні грати. Ніхто не може відібрати в мене любов Христа.”

«Надзвичайна посвята» 2006