Подальші розʼяснення у відповідь на репліку проф. Даніела Трабукко

Non sequitur

Подальші розʼяснення у відповідь на репліку проф. Даніела Трабукко

Я не можу не погодитися майже з усім, що професор Трабукко висловив у відповідь на мій коментар [1]. На блозі Duc in Altum  він пише [2]:

«Святий, який підкоряється несправедливому дисциплінарному заходу, який не суперечить вірі (як у випадку з отцем Піо), здійснює акт героїчного самозречення, бо визнає, що навіть суворий та беззаконний наказ не розриває звʼязку з обʼявленим депозитом віри. Однак ситуація є іншою, коли церковна влада наказує щось, що суперечить вірі: у такому випадку наказ вже не є автентично дисциплінарним, а перетворюється на відхилення, яке вдаряє по самій основі влади. Тут відмова — це не бунт, а вірність». 

Враховуючи цей принцип як дійсний – який я вважаю своїм sine glossa [без блиску] – мені важко визнати дійсним виняток, який Трабукко додає одразу після цього:

«Однак […] така відмова ніколи не може перетворитися на схизматичні дії, ані на поведінку, яка викликає публічний скандал. Бо якщо правда, що дисципліна і віра доповнюють одна одну, то так само правда, що дисципліна, як видимий порядок, також служить для захисту єдності Церкви. А єдність є частиною надприродного спільного добра Містичного Тіла. Тому істину віри не можна захищати ціною розриву з церковною спільнотою». 

Це правда, що «дисципліна, як видимий порядок, також служить для захисту єдності Церкви. А єдність є частиною надприродного спільного добра Містичного Тіла». Але єдність, досягнута через послух, є наслідком , а не причиною визнання тієї ж віри: люди обʼєднуються в Церкві під владою Римського Понтифіка, тому що вірять у ту саму доктрину, а не навпаки. І це помилка, яка підриває аргумент проф. Трабукко щодо послуху. Відмова від послуху церковній владі, коли вона наказує щось, що суперечить вірі, не може являти собою напад на єдність, тому що  саме незаконний наказ настоятеля є схизматичним та скандальним за своєю природою, а не непослух підданого, вірного Богові.

Якщо відмова від послуху незаконній владі чи наказу «є не бунтом, а вірністю»; якщо Regula Fidei  є найвищим принципом, який знаходить свою причину в Істині, єдиносутній та єдиносущній з Богом [3]; якщо сам послух, як моральна чеснота, спрямований до добра, а отже, до Істини, то чому віра та дисципліна, як стверджує проф. Трабукко, «хоч і різні за своїм об’єктом, об’єднані у своїй меті: славі Божій та спасінні душ»; як може професор стверджувати: «Тому істину віри не можна захищати ціною розриву з церковною спільнотою?». Ставлячи абсолютний принцип, як можна відступити від нього за одним винятком, який робить повну єдність у послусі і відносну до неї Істину?

Правдива є протилежна: церковне сопричастя не можна захищати ціною розриву правди віри, бо саме послух зв’язаний з вірою, а не навпаки [4].

Додаю, що кожен, хто суперечить вірі, спотворює її або замовчує її, перший робить скандал, особливо якщо він опиняється в становищі примусу церковного настоятеля над священником чи монахом; і що є обовʼязком кожної охрещеної особи — захищати та проголошувати здорове вчення і засуджувати будь-кого, хто, будучи при владі, зловживає нею, спричиняючи серйозний скандал для простих людей, які справедливо звикли підкорятися (я б навіть сказав інстинктивно) владі ієрархії та вважають її відхилення немислимим за нормальних умов. Це особливо стосується священника, який підпорядковується юрисдикції своїх настоятелів та санкціям, які вони можуть накласти: слушний непослух щодо зловживання та незаконного наказу тягне за собою канонічні санкції для будь-кого, хто сумлінно чинить опір, як сподівається Трабукко. У цьому і полягає скандал: не засуджувати корупцію церковної влади. Так само, як є скандалом, що загальновідомі єретики, схизматики, особи корумповані та розпусники не переслідуються, а навпаки, заохочуються, тоді як кожен, хто викриває кризу оголошується схизматиком та відлучається від Церкви: вказує на її причини та винних, які шахрайським способом утримують владу протягом 60 років і можуть зловживати нею на власний розсуд.

Сопричастя святих, яке є архетипом і моделлю церковного сопричастя – засноване в Бозі, який є Істиною, а не послухом. Бог не є послушний, бо це передбачало б вищу за Нього владу. Послух Сина – factus obœdiens usque ad mortem (Флп. 2,8) – це єдність волі (idem velle) між Трьома Божественними Особами без внутрішнього ієрархічного звʼязку між Ними [5]. Водночас Бог є головним одержувачем усього послуху, бо, слухаючись настоятелів, яким Він дав владу, ми також слухаємося Бога. Але послух не може існувати, якщо настоятель, який вимагає послуху, в свою чергу не визнає владу Бога над собою. Така слухняність прийняла б передумову, навіть якщо лише теоретичну, про можливість не слухатися Бога, щоб слухатися людей, що суперечить приписам святого Петра (Дії 5,29) і робить земну владу самореференційною, а отже, потенційно тиранійною. У цьому контексті концепція синодальності виявляється абсолютно підривною для бажаного Богом порядку, оскільки вона втручається в монархічну структуру Церкви – за зразком Христа-Царя та Архиєрея, який є її Главою – передаючи верховенство влади у руки народу (навіть якщо насправді влада, як у цивільних республіках, знаходиться в руках еліт) та стверджуючи, «що Христос хотів, щоб Його Церква керувалася у світі за принципом республіки» [6].

Лише загальне підпорядкування істинному та доброму Богу робить послух надійним засобом святості для тих, хто слухається своїх настоятелів. І саме тому ми маємо розум і sensus fidei: розрізняти, коли послух є чеснотливим вчинком, а коли навпаки «він перетворюється на відхилення, яке вражає саму основу влади». 

Якщо проф. Трабукко визнає можливість, що церковні настоятелі, які віддають накази, що суперечать вірі чи моралі (можливість, що підтверджується щоденними зловживаннями владою проти традиційних католиків і так само щоденною толерантністю до нечуваних скандалів), він також повинен припустити можливість зі сторони підлеглого відкинути незаконні накази настоятеля. Ієрархічна шкала Церкви дозволяє звертатися до вищої влади, коли людина опиняється в конфлікті з іншою владою, якій вона є підлегла. Але якщо верхівка ієрархічної шкали – у цьому випадку Римський Архиєрей та Римські дикастерії – самі залучені до загального підриву віри (починаючи з нещодавньої заяви Лева, згідно з якою «ми повинні змінити ставлення», перш ніж ми зможемо змінити доктрину [7]), то очевидно, що ієрархічне звернення є непрактичним і що жодна земна влада не може поставити засоби щодо непослуху настоятелів.

По суті: за явного загального непослуху владі на всіх рівнях, як може священник чи простий віруючий, підкорений їй, залишатися слухняним, якщо не продовжуючи слухатися Бога, а не людей?

Це справжній голокост волі, про який говорять містики: вміти бути слухняним аж до смерті, навіть смерті хресної, у послуху Богові. Але ніколи, за жодних обставин, не можна навіть уявити собі чемне підкорення єретичним та схизматичним настоятелям, зі страху розбивати «діями схизматичного характеру» видиму єдність їх церкви. Бо єдність, про яку вони заявляють, є моделлю, фальшем, гротескним обманом, за яким ховається байдужість синодального пантеону, який включає як консерваторів Summorum Pontificum, так і ЛГБТК+ прогресистів Джеймса Мартіна, Фатімської Богоматері та Пачамами, Vetus та Novus Ordo. Єдина незамінна догма: визнати Другий Ватиканський Собор, його еклезіологію, його мораль, його літургію, його святих та мучеників, і перш за все його відлучених та його єретиків, тобто «радикальних традиціоналістів», яких неможливо приборкати новими синодальними вимогами. Щодо решти, Лев прямо сказав, що в імʼя екуменічної та синодальної єдності можна спокійно замовчувати, включаючи Філіокве [8]. Але не про Другий Ватиканський собор: він є основоположним актом церкви, яка зродилася в 1962 році і претендує на авторитет істинної Церкви, від Магістеріуму якої вона, однак, дистанціюється та протистоїть йому.

Отже, ми стикаємося з владою – верховною владою – яка відверто непослушна Христу – Главі Містичного Тіла, але яка, узурпуючи владу Христа, претендує на те, щоб вирішувати, в чому її піддані повинні бути їй слухняними, тим же самим, не слухаючись Божих заповідей.

Чи можемо ми навіть уявити собі визнання цієї влади як законної та слухатись її, щоб не розірвати єдність, яку ієрархія вже зруйнувала своїм непослухом Богові? Чи, можливо, нам слід схвалити її зловживання, ставши співучасниками зрадників Істини?

+ Карло Марія Вігано, архиєпископ

23 вересня 2025 року

S.cti Lini Papæ et Martyris

S.ctæ Theclæ Virginis et Martyris

ПРИМІТКИ

1. Див.  https://exsurgedomine.it/250917-trabucco-ita/
2. Див. https://www.aldomariavalli.it/2025/09/21/a-proposito-di-editore-note-sulle-associazione-di-monsignor-vigano/
3. Святий Августин, «Про Трійцю», VIII, 2: „Бог є сама істина – ipsa veritas – і все, що є істиною, походить від Нього, бо Він є джерелом усієї істини“.
4. Декрет Священного Офіціо від 20 грудня 1949 року, що засуджує екуменічний рух, також нагадує про це: „Ця єдність не може бути досягнута інакше, як у визнанні католицької істини“.
5. Св. Августин, у трактаті «In Joannis Evangelium», 51,8: „Послух Христа не є применшенням Його божественності, а вираженням Його досконалого єднання з Отцем, оскільки воля Сина єдина з волею Отця“.
6. Пій VI, Breve «Super soliditate»,від 28 листопада 1786 року, засуджує феброніанство. Це вчення вписується в контекст епохи Просвітництва та напруженості між світською владою держав та авторитетом Католицької Церкви, пропагуючи бачення, яке обмежувало верховенство Папи та зміцнювало автономію національних Церков та місцевих єпископів. Феброній (псевдонім Йоганна Ніколауса фон Гонтхайма, єпископа Тріра) стверджував, що влада Папи не є абсолютною, а походить від вселенської Церкви, що розуміється як спільнота вірних та єпископів. Феброніанство також вплинуло на Пістойський собор (1786), на якому фігурують по суті ідентичні єретичні вимоги, що й у Другому Ватиканському соборі.
7. Див.  https://chiesaepostconcilio.blogspot.com/2025/09/papa-leone-parla-con-elise-ann-allen-di.html
8. Див.  https://youtube.com/watch?v=IkPJn2L9BBs&si=oGcPhGwR5nxQ6jva

Завантажити: Подальші розʼяснення у відповідь на репліку проф. Даніела Трабукко