ҐЛОРІЯ ПОЛО

„5.5.1995р. біля Народного Університету в Боготі (Колумбія), близько 5-ї пополудні нас з висоти вдарила блискавка. Мій племінник моментально був мертвий, помер на місці. Ціле моє тіло звугліло від могутнього удару блискавки. На мені не було жодних здорових м’язів, мої ребра, живіт, як і мої ноги та печінка були попечені. Блискавка вийшла з мене через праву ногу. Нирки і легені були дуже попечені.

Я була рабою свого тіла. Щодня чотири години витрачала на аеробіку, масажі, дієти та ін. В тому часі в університеті одного дня я почула, як один католицький священик говорив, що „не існує жодний диявол ані пекло.” Це було саме те, що я хотіла почути! Так, тепер я навіть почала всім розказувати, що диявол зовсім не існує.

Коли я була під наркозом на операційному столі, враз я страшенно налякалася! Бо нараз я побачила, що демони справді існують. А тепер прийшли, щоб мене забрати. Я бачила тих демонів перед собою в усій їхній страхітливості. Нічого так страшного ані не можна уявити, так страшно виглядають ці дияволи насправді. І так, нараз бачу, як зі стін операційного залу виступає багато темних постатей. Ненависть прямо дивиться з їхніх очей. Нараз починаю розуміти, що я їм щось винна. Прийшли, щоб звести зі мною рахунки.

Уся моя наука, хитрість і становище в суспільстві тепер мені були нінащо. Я почала валятися по землі, кидатись на своє тіло, бо хотіла увійти до свого тіла, але моє тіло мене вже не прийняло. А цього я дуже злякалась. Почала бігти і втікати. Не знаю як, але пройшла крізь стіну операційного залу. Не хотіла нічого, тільки втекти, але коли пройшла крізь стіну – аж тут – я зробила стрибок у ніщо. Була послана в один з цих тунелів, які тут були і вели вниз. Мене постійно тягнуло глибоко в землю, я рухалася безперервно додолу, хоча весь час старалася вирватися звідти назовні. Світла ставало щораз менше і ставало щораз темніше. А я летіла тим тунелем далі, аж настала надзвичайна темрява.

Коли я так висіла над прірвою, демонів дратувала ця дрібка світла, яку я ще мала в душі, і тому усі ці потвори накинулись на мене. Ці страшні потво-ри були як личинки, як упирі, які намагалися знищити в мені це світло. Уявіть собі мій спротив і жах, коли бачила себе покриту цими огидними потворами. Я кричала і кричала, як божевільна. Ці істоти горіли. О, мої сестри і брати, йдеться про живу темряву, це є ненависть, яка так пече, яка нас поглинає, яка нас використовує і висмоктує. Нема слів, щоб описати ці жахи.

Я ніколи в неділю не пропускала Святу Літургію. Якщо за ціле своє життя пропустила Святу Літургію п’ять разів, то це вже багато. Так що ж тоді я тут роблю? Випустіть мене звідти! Заберіть мене звідти геть!”

Я продовжувала кричати і ревіти, покрита тими огидними істотами, які мене обліпили. „Я римо-католичка, я практикуюча католичка, прошу, визвольте мене звідти!”

В цю мить, коли я так кричала, моє тіло на землі було в глибокій комі. До мене було підключено багато пристроїв. Я була в агонії. Помирала. Жодне повітря вже не наповнювало мої легені, нирки вже не працювали, „жила тільки тому, що була підключена до пристроїв і тому, що моя сестра, яка також є лікарка, наполягала, щоб пристрої не відключали.”