Хмурний настрій

Хмурний настрій я маю найчастіше з пізнання самої себе і з усвідомлення величезної прірви між ласками і дарами (талантами), якими мене Господь обсипає і моїм духовним життям, в якому їх не використовую і марнотрачу, як блудний син. Замість того, щоб зінтенсивнити свої намагання і наблизитись до Господа, втікаю з поля бою, і тоді приходить хмура.

Як вона розвивається? Почну себе аналізувати і прийду до висновку, що все втрачено, що я змарнувала вже стільки часу і ласк, що і Господь мусить вже втра-чати терпеливість, що більшої нездари можливо, не існує і що з тієї половинчатості все одно ніколи не вилізу, тому що лінивство і бажання приємного комфортного життя в мене вже в характері. Якщо вдасться хмуру зупинити в початковій стадії, то це – перемога. Тоді пізнання себе може навпаки послужити до більшої покори і усвідомлення, що я – ніщо, що я потребую Ісуса та тісного з’єднання з Богом.

Однак здебільшого, „порпання” в собі мені завдає особливої потіхи, а наступною стадією є себежаль і одночасно вже нездорове знеохочення з себе, спротив до будь-якої форми духовного життя (молитва, Св.Письмо, відречення себе, духовніші люди і їхні „мудрі слова”…).

Настає стадія “добивання себе”, а це вже пряма втеча від Господа. Я вже цілковито піддамся хмурі і свідомо її підживлюю, напр.: слухаю сумну і душерозриваючу музику, читаю найпридуркуватішу літературу, напр., до третьої години ночі. Тобто грубо недотримуюся здорового денного режиму. Регулярно до цього додається пригнічуюча і принизлива втеча до їди, коли напхаюся так, аж мені погано. І таким чином в геометричній прогресії наростає відчуття бруду і убогості та свідоме віддалювання від Божого милосердя і прощення.

Кульмінація хмури виглядає жахливо. Можна це порівняти з такою картиною: цілком здорова і сильна молода людина лежить на ліжку в білий день і нарікає на свою безсилість і біду. Вигляд має нікчемний. Достатньо нею порядно затрясти і змусити встати з ліжка та сказати: “Не дурій”, адже їй нічого не бракує. В духовній сфері щось подібне. Накінець до свого „страдництва” та хмури так замотаюся, що втрачаю розважливість і надумую собі, що я дійсно така бідолаха, що ніхто про це не має ані найменшого поняття.

В такому стані дуже важливо перестати думати про себе і свою “бубу”, зупинитися, встати і звернутися зі своїм зізнанням прямо до Ісуса розп’ятого: “Господи, тут мене маєш. Не можу на Тебе навіть подивитись, не знаю як дати собі раду з своїм характером. Ти мене знаєш і любиш і такою… Вірю, що коли я вже не знаю, що з собою робити, тоді Ти починаєш діяти, тому що в Тебе нема нічого неможливого. Ти можеш і з каменя підняти своїх слуг, можеш і мене перетворити собі на славу. Нехай буде прославлене Твоє ім’я!”

Неправильне ставлення ближніх допомагає залишатися в обмані. Якщо мене сприймають серйозно, толерантно ходять довкола мене “на пальчиках”, стараються відповідати на мої вишліфовані та логічні аргументи, якими хитро і непомітно вимагаю від них, щоб мене переконували, що я по суті старанна, щи-ра, побожна дівчина, просто Господь на мене зсилає тяжку пробу… Тоді ближні ще більше співпереживають зі мною, “розуміють” мене, і тим самим (з най-кращим наміром) і надзвичайно ефективно сприяють тому, що мені все більше подобається сидіти в хмурі, і що мені по суті добре бути „страдницею” і я вже майже переконана, що це все – правда. Хмура росте, як добре підгноєний баобаб.

Швидко вириває мене з тенет брехні правильне ставлення ближніх. Вчасно спостерегти, що замість дотримування гасла “Молися і працюй”, я лежу в безділлі і стогну – тобто не добре мене в цьому підтримувати і толерувати, а саме тепер, як вияв правдивої любові, потребую гостріше слово, а головне – викрити хмуру. Тобто, показати на те, що якби я сіла до навчання (тепер це мій обов’язок, від якого я втікаю) або клякнула і помолилася, то пригніченість і хмура вмить би щезли. Коли відкриються карти, то соромно залишатись в хмурі, тому що вже ніхто мене не подивляє і не жаліє.

Наша святість не для нас, а для Бога. Якщо в нашому поступі нам йдеться про особисту досконалість, а не про те, щоб Йому подобатись, то переважно дуже важко і, нарікаючи на Бога, переживаємо свої невдачі і застій.

Марія ( 21р.)