СПРАВЖНЯ БАТЬКІВСЬКА ЛЮБОВ
В дитинстві батьки мене добре виховували, хоч їм було нелегко. Тоді я ще не вміла цього цінувати. Десь в V класі тато сказав:“Ти не будеш більше дружити з Любою.” Люба була моєю подругою, на 2р. старшою, з нею всі хотіли дружити. Вона була “центральною особистістю” нашого двора. Рішення тата мені не подобалося, я бунтувалася і зовсім не вважала її “поганою дівчинкою”. Але ми ходили в різні зміни до школи і це нас розділило. А коли ми зустрічалися, то я поступово почала зауважувати зміни: вона дружила з хлопцями не тільки з нашого двора, але ходила “на точки” в інші двори (підвали, дахи). Якось при розмові “похвалилася” мені, показуючи одну руку, на якій був знак, що на ній гасили сигарету, на другій руці – нарізи ножем, голос став хриплявий, погляд байдужий. Потім ми переїхали жити на іншу вулицю. Коли мені було 23р., то у всій своїй харитативно-духовній діяльності я мала ще й відвідування наркологічного центру. Там були і молоді люди, з якими ми намагалися дружити, помагати, говорити, молитися. Один з них сміявся так само, як та Люба з дитинства. Коли я йому це сказала, він відповів: “А де вона жила?” Я здивовано зареагувала: “На вулиці Т. А ти що, також її знаєш?” Він двозначно усміхнувся: “Знаю, та ж вона наркоманка…” Тепер, коли я вже доросла, добре усвідомлюю, яким рятунком була для мене татова заборона, що він був військовий і зовсім не зважав на мою думку в цьому випадку. Хто знає, але дуже ймовірно, що я могла би закінчити там, де моя подруга з дитинства. “Хто щадить різки, ненавидить сина; хто ж його любить, той завчасу карає” (Прип. 3,24). Дякую Тобі, Ісусе, за моїх батьків!
(п.Оксана)
